Головна Блог сторінка 26

Енергетична незалежність: Україна та світ

0

Все частіше зустрічаємо ми у офіційних ЗМІ та вільному інтернет-просторі повідомлення з різних кінців світу про те, що в тій або іншій країні повністю, або більшу половину потреб в електроенергії забезпечують електростанції на відновлюваних джерелах енергії (ВДЕ). Подекуди читаємо, що внаслідок збільшення обсягу виробництва зеленими електростанціями ціна електроенергії на ринку тимчасово набуває від’ємного значення (що ж, доплачують за неї споживачам, чи що?)… Характерно, що такі повідомлення надходять не тільки з розвинутих країн, де вже десятиліттями стимулюється розвиток ВДЕ технологій, а й досить часто із „занедбаних” у цивілізаційному та технологічному плані куточків світу, з економікою у зачатковому стані. Що ж це за феномен, чи світ дійсно наблизився вже впритул до переходу на невуглецеву відновлювану і, по суті, безкоштовну енергію води, сонця, вітру, в якості основного, а не допоміжного, як було досі, джерела енергії? Чи почуємо ми подібні повідомлення хоча б впродовж років з нашого вітчизняного енергоринку, частка товарної продукції ВДЕ на якому заледве сягає на цей час трохи більше 1 %? Поки що цілком українським, «домашнім» виявляється невтішне з одного боку повідомлення такого характеру «з 1 липня 2016, після чергового підвищення НКРЕКП тарифів на теплопостачання, опалення українських домівок енергією сонця стане економічно вигіднішим, аніж традиційне теплозабезпечення» — а з якого боку ця інформація може виявитися обнадійливою — спробуємо розібратися.

Виробництво електричної енергії з відновлюваних джерел (сонце, вітер, малі річки, біомаса) після столітнього забуття в епоху екстенсивної індустріалізації — відродилося на рубежі тисячоліть і створило конкуренцію „традиційній” електрогенерації за рахунок легкодоступності і «вічності» джерел, а також екологічної чистоти технологій, на фоні вичерпних і екологічно ворожих природі та людині вугілля, газу та урану.

Досі розвиток ВДЕ йшов у якості допоміжного додаткового джерела енергії в енергосистемах, передусім через залежність від погодних умов і відсутність доступних технологій акумулювання виробленої електроенергії.

Але сьогодні ми із значною регулярністю зустрічаємо інформацію про повне, 100% або переважне, на більшу половину потреби, забезпечення електроенергією ВДЕ цілих регіонів як у розвинутих країнах (Португалія, ФРН, тощо), так і в неочікуваних на перший погляд, національних економіках відсталих країн, Коста Ріка, Чилі, ряд африканських країн, острівні держави.

Такі, наприклад країни як Португалія, Данія, Нижня Австрія, Норвегія і Ісландіяне досягли ще повністю 100% забезпечення потреб споживачів за рахунок ВДЕ, але роблять вражаючі кроки в цьому напрямку. Португалія протягом чотирьох днів поспіль забезпечує себе енергією лише з поновлюваних джерел енергії. Нульовий етап викидів було досягнуто завдяки тільки електроенергії з вітру, сонця і гідро протягом 107 годин. Німеччина вважалась країною з надзвичайно розвиненою атомною генерацією. Сьогодні ж відновлювана енергетика задовольняє третину внутрішнього попиту (для порівняння — частка ВДЕ в Україні — 1.2%). Наприклад, 8 травня 2016 року (і такі дні не поодинокі), Німеччина досягла чергового максимуму в області виробництва відновлюваної енергії. Завдяки сонячному і вітряному дню, в один прекрасний момент виробники з таких джерел, як сонячна, вітрова, гідро енергія та біомаса забезпечували близько 55 із загальних 63 ГВт, що споживаються країною, тобто 87%. Ціни на електроенергію протягом декількох годин фактично пішли в мінус, а це означає, що комерційним клієнтам доплачують за споживання електрики.

Поки що в розвинутих країнах електростанції ВДЕ можуть досягнути 100% або близького до цього покриття потреб споживачів лише в окремі періоди часу або на окремих територіях, а в інших країнах такі показники ВДЕ досягаються внаслідок нетипового поєднання двох факторів: особливі природні ресурси і порівняно невелика кількість населення та непотужна або специфічна промисловість. Проте, все ж останнім часом тенденція виявляється все повсюдніше і виразніше.

Але ми бачимо, що скрізь, де це хоч трохи можливо, в секторі енергетики досягають суттєвої зміни балансу виробництва електроенергії в бік ВДЕ. У розвинених країн ці можливості пов’язані з потужною економікою та фінансово-кредитною системою, а в інших – з природними ресурсами, особливостями споживання тощо. І якщо Україну ми не можемо віднести до категорії „багатих” країн, в яких розвиток ВДЕ стимулювався мільярдними інвестиціями, то щодо енергетичного потенціалу наявних джерел сонячної, вітрової, гідроенергії Україна безперечно щедро обдарована Богом. Наприклад, один з світових лідерів використання сонячної енергії — Німеччина – має менший ніж Україна природний геліо- потенціал: «Україна має величезний потенціал сонячної енергетики. Виявляється, що найкраще місце на території Німеччини для сонячної енергетики є гіршим, ніж найгірше місце для сонячної енергетики в Україні», — сказав 2 червня на засіданні Верховної Ради України міністр екології України Остап Семерак.

Загалом, світові показники зеленого електровиробництва становлять близько 25 % на сьогодні, темпи введення нових об’єктів — 8% на рік, у 2015 році приріст потужності відновлюваної енергетики становив 8,3%, найбільший показник за всі роки спостережень: 152 додаткових ГВт по всьому світу. Українські ж показники невтішні – 1,2 % виробництва, 0,5% приросту потужностей у 2015 році. За 25 років жоден уряд України не спромігся виробити довготермінове бачення шляхів розвитку енергетичного сектора.Замість цього тривало мільярдне субсидування збиткового вугільного сектора та ігнорувалися питання безпеки експлуатації ядерних об’єктів. Новий уряд, схоже, схильний продовжувати цю сумнівну традицію попередників і цього року знову Міненерговугілля пропонує дати шахтам дотацій на 850 млн грн.

У той же час на основі проведеного моніторингу фахівці Greenpeace прогнозують щорічну передчасну смертність через викиди Трипільської ТЕС в кількості близько 1250 осіб. Протягом року також очікується понад 233 тис. випадків захворювань нижніх дихальних шляхів, з яких 93 тис. — у дітей.

В усьому світі торовані шляхи затратної енергетики вже визнані тупиковими. Міжнародне Енергетичне Агентство дійшло висновку про те, що кількість жертв забруднення навколишнього середовища буде продовжувати збільшуватися, якщо тільки людство не змінить своє ставлення до виробництва та використання енергії. Через забруднення навколишнього середовища мільйони людей помиратимуть щороку. За підрахунками фахівців, вже зараз від забруднення атмосферного повітря вмирає близько 6,5 мільйона осіб на рік. Фактично, мова йде про четверту з основних причин людської смертності (після високого кров’яного тиску, ризиків, пов’язаних з харчуванням, і куріння- при чому перші дві можна пов’язувати з впливом глобального потепління та забрудненням екосистеми). Згідно даних ІЕА , вугілля і нафта є основною причиною зовнішнього забруднення, пов’язаного з близько 3 млн передчасних смертей щорічно. Вугілля відповідає за близько 60% світових викидів діоксиду сірки та є причиною респіраторних захворювань і передумовою кислотних дощів.

На жаль, плани керманичів енергосектору України насторожують недалекоглядністю та інертністю – продовжується рух протореними напрямками вугільної і атомної генерації, з залученням інвестицій: частково вимушених, як з ГК ТЕС, що в сукупності із вуглевидобувною галуззю потребують постійних „вливань” у аварійно-відновлювальні роботи (80% обладнання ТЕС вичерпало термін дозволеної експлуатації, більша половина шахт – дотаційні), а частково і ініціативних, як наприклад добудова енергоблоків на Хмельницькій та Рівненській АЕС (Х5Р4), хоча це, на думку незаангажованих фахівців, дорога в минуле. Адже таким чином посилюється майже повна залежність від імпортованого палива, на цей час 2/3 з РФ (а диверсифікація на американське паливо не змінить докорінно ситуацію залежності – просто господар нашої енергії буде інший, (?)„добріший”), загалом інвестиції в побудову блоків АЕС ведуть до подальших необхідних вкладень у будівництво сховищ, заходи з подолання негативного впливу радіоактивності і теплового навантаження на довкілля і багато інших затрат., а це мільярди щорічних бюджетних програм, мільярдні позики у світової спільноти, які доведеться повертати наступним поколінням, а також мільярдні відкладені витрати, наприклад із модернізації обладнання та налагодження вітчизняного повного ядерно-паливного циклу (ЯПЦ), нездійснення яких сьогодні посилює і в майбутньому закріплює залежність атомної енергетики від інших країн і „напівсировинний” її характер.

Впертість чиновників у торуванні традиційних напрямків призводить до парадоксальних результатів – підтримання затратної енергетики невідворотньо веде до подальшого здорожчання її продукції (не говорячи вже про супутні суспільні витрати, не враховані в тарифах, на подолання екологічних, техногенних, медико-соціальних та військово-політичних несприятливих наслідків екстенсивного нарощування наявних на цей час в Україні традиційних генеруючих потужностей ТЕС та АЕС. І от після чергового подорожчання в царині „дешевої” традиційної енергетики, коли НКРЕКП остаточновирішила підняти тарифи на тепло для городян: було 534 грн / Гкал, а з 1 липня — 1043 грн/Гкал (це, так званий, середньозважений тариф на тепло для населення), — вартість на тепло від сонячної станції стає МЕНШОЮ, аніж від природного газу. За попередніми підрахунками, вартість однієї сонячної гігакалорії становитиме близько 800 грн.

За таких умов розвиток ВДЕ залишається єдиним виходом енергетики з екологічних і економічних глухих кутів, з-під енергетичної залежності, — до поступового, малими кроками, але невідворотного переформатування галузі.

Для оптимізму, систематизуємо причини, внаслідок яких уже сьогодні стає можливим хоч епізодично, але все ж бути ВДЕ не допоміжним, а основним джерелом енергозабезпечення регіону:

1) подолання (застосовуючи різні підходи) недоліку залежності від природних умов і поступове набуття повноцінної здатності до диспетчеризації в умовах значного і гарантованого попиту;

2) стрімке здешевлення обладнання, по-перше за рахунок науково-технологічного його удосконалення, по-друге, за рахунок налагодження масового і тому недорогого в перерахунку на одиницю продукції виробництва;

3) „інстинкт самозбереження” людства, який у калейдоскопічній картині змін і появи нових як сприятливих, так і небезпечних для суспільства факторів розвитку – послідовно намагатиметься відвести нас подалі від загроз глобальних кліматичних, техногенних та воєнних катаклізмів, а це означає широкомасштабну переорієнтацію світової енергетики із вуглецевих та ядерних технологій на ВДЕ.

Они возвращаются. Почему инвесторов снова заинтересовали сланцевые проекты в Украине

0

27 июля газета “Урядовий кур’єр” опубликовала результаты конкурса госкомпании “Надра України” по поиску инвесторов для проведения разведки и подготовки к коммерческой добыче углеводородов на крупнейшем в Украине месторождении сланцевого газа Юзовское, которое находится на востоке страны, на границе с зоной АТО. Инвестиции должны быть вложены на условиях соглашения о разделе продукции между государством и бизнесом.

Объявление результатов конкурса стало неожиданностью. Во первых, сам конкурс проводился в режиме “секретности”. Он был объявлен ещё 27 октября прошлого года, но после этого ни “Надра України”, ни Минэкологии (структуры этого ведомства отвечают за выдачу новых лицензий на разведку) не сообщали подробностей. Впрочем, главной неожиданностью стал победитель – созданная недавно голландская компания Yuzgas B.V. с уставным капиталом в 1 тыс. евро, которой управляет люксембургский фонд Emerstone под руководством бывшего главы украинского отделения ЕБРР Ярослава Кинаха.

Бой за недра

Инвестиционные проекты на основе соглашения о разделе продукции принципиально отличаются от схем по совместной добыче частных компаний с Укргаздобычей на государственных скважинах. При совместной добыче и государство и инвесторы вкладывают средства в скважину, а затем делят прибыли от добытого газа. Однако, в украинских реалиях чаще всего всё заканчивается тем, что частный инвестор не исполняет свои обязательства и продаёт газ фирмам-прокладкам, выводя полученную прибыль. Именно так происходило в случае с нашумевшими схемами Александра Онищенко.

Соглашением о разделе продукции государство предоставляет инвестору доступ к принадлежащему ему газоносному участку, а инвестор полностью финансирует работы по разведке и добыче согласно ежегодно утверждаемой Кабмином инвестиционной программе. Затем государство и инвестор на оговорённых в соглашении условиях распределяют доли добытой продукцию. В случае перепродажи скважины третьим лицам государство и инвестор делят прибыль по заранее оговорённой схеме. Прозрачность инвестиционного соглашения практически исключает со стороны инвестора какие-либо “схемы”, поэтому такими проектами обычно интересуются добывающие компании с мировым именем.

Юзовское – не единственный перспективный для инвестирования газоносный регион страны. Не меньший интерес может представлять Олесское месторождение, а также добыча на черноморском шлейфе

Первый конкурс по Юзовскому месторождению провели в 2011 году. Тогда, на пике цен на газ, проектом заинтересовались сразу несколько концернов, самыми известными из которых были американские Shell и ExxsonMobile и российская ТНК. Конкурс в итоге выиграл Shell. Компания предложила в течении первых пяти лет инвестировать в месторождение $410 млн, выплатить государству дополнительные бонусы за этот период в размере $375 млн, отдавать государству от 30 до 65% газа, а после выхода пробных скважин на коммерческую рентабельность, вложить в развитие месторождения $10 млрд.

В 2011 году, когда цены на газ превышали $400 за тыс. м. куб., Shell надеялась, выйдя на добычу от 20 до 38 млрд м куб в год, вернуть инвестиции в течении 14 лет. Однако, после падения цен на газ до $150 – 170 за тыс. м. куб., стало понятно, что инвестиционные обязательства невыполнимы, Shell в октябре прошлого года объявила о форс-мажоре и вышла из проекта, вложив в юзовское месторождение всего $80 млн.

Госкомпания “Надра Украины”, которой принадлежит месторождение сразу стала искать новых инвесторов. Конкурс пришлось несколько раз переносить из-за недостатка желающих вложить деньги в разработку месторождения. В конце концов предложением удалось заинтересовать итальянскую компанию Eni, швейцарскую Vitol и кипрскую Burisma, которую связывают с экс-министром экологии Николаем Злочевским.

Несмотря на падение мировых цен на газ, новые технологии гидроразрыва пласта в последнее время сумели снизить себестоимость добычи сланцевого газа. К примеру, в этом году, после нескольких лет затишья, инвестиции в добычу сланца начали расти в США. Кроме того, инвесторы смогут добывать на юзовском месторождении газ и традиционным способом. “В инвестиционном предложении государства нигде не говорилось, что речь идёт исключительно о сланце. Сейчас на днепровско-донецкой впадине, где и расположено Юзовское месторождение, очень хороший дебет дают скважины Burisma и Нефтегаздобычи Рината Ахметова глубиною более 5 км. Вероятно, компании интересует именно глубокое бурение и добыча газа традиционным способом”, – поясняет президент центра STRATEGY XXI Михаил Гончар.

По данным имеющихся в распоряжении редакции Фокуса конкурсных заявок, Vitol обязался на первоначальном этапе разведки инвестировать $10 млн. Компания планировала вложить $7,5 млн в пробную скважину, а затем реинвестировать полученные от продажи газа средства в дальнейшее развитие месторождения. Также Vitol пообещал выплатить государству $7,5 млн бонусов после начала добычи газа и дополнительно $50 млн бонусов после выхода на максимальную добычу.

Burisma предложила инвестировать в разведку $108 млн и выплатить государству $6 млн бонусов после начала добычи газа. Также компания согласилась ежегодно тратить от $300 тыс до $700 тыс. на социальное развитие региона, выделять $325 тыс. на подготовку персонала и научные исследования, а также предоставить грант в $500 тыс. на создание украинского института нетрадиционного газа.

На этапе подачи документов Eni вышла из конкурса, но на её место пришла “тёмная лошадка” – тот самый люксембургский Emerstone. А после раскрытия предложений выяснилось, что Emerstone предложил и самые лучшие условия

Наконец, Emerstone предложил вложить в разведку и бурение пробных скважин $200 млн. Также компания пообещала выплатить государству $75 млн бонусов после начала добычи газа и дополнительно $100 млн бонусов после выхода на максимальную добычу. Кроме того, Emerstone предложил отдавать государству от 25 до 60% добытого газа в зависимости от объёма (Кабмин изначально требовал, чтобы доля государства была не менее 16,5%). Кроме того, компания согласилась ежегодно тратить от $200 тыс до $500 тыс. на социальное развитие региона, ежегодно тратить $300 тыс. на подготовку персонала и выделить разовый грант в $30 тыс. на научные исследования. Emerstone пообещала, что технической стороной вопроса будет заниматься инжиниринговая компания Schlumberger – один из мировых лидеров в предоставлении технических решений по добыче газа. В результате это предложение признали лучшим.

Темные лошадки

Недоумение у экспертной среды вызвала непубличность проведения конкурса. Собеседник Фокуса, принимавший участие в оценке предложений конкурсантов, объясняет такую таинственность требованием самих инвесторов. “Изначально условием подачи инвестиционных планов была полная конфиденциальность. Мы все подписали соответствующие соглашения, поэтому я и не могу говорить публично. Нынешняя Украина – высокорисковая для газодобывающего бизнеса страна. Сам интерес той или иной компании к конкурсу связан с существенными корпоративными рисками”, – поясняет собеседник.

Вызвал интерес и тот факт, что фонд Emerstone был создан лишь несколько месяцев назад. “Проект сложный и требует капиталовложений, поэтому за него обычно берутся крупные стратеги, которые имеют опыт, капитал и технологии”, – удивляется появлению малоизвестного фонда среди конкурсантов экс-член Нацкомисии по энергетике и коммунальным тарифам Андрей Герус.

Но главный вопрос – кто же акционеры фонда Emerstone? “После того как Shell вышла из соглашения, я заинтересовался этим проектом и начал поиск инвесторов, в результате недавно был создан фонд. В составе нашего фонда только зарубежные инвесторы, но назвать мы их пока не можем, поскольку подписали договоры конфиденциальности”, – поясняет Кинах.

Кем бы ни были акционеры фонда Emerstone, сейчас важнее вопрос, как они поладят с чиновниками

Гончар не исключает, что несогласные с решением руководства корпорации менеджера Shell, решили развивать проект на свой страх и риск, объединившись в анонимный инвестиционный фонд. Косвенно в пользу этой версии говорит личность управляющего Emerstone – Ярослава Кинаха. После ухода с поста главы украинского отделения ЕБРР он основал в Канаде компанию Iskander Energy, которая занималась добычей газа в Украине, Грузии и Болгарии. Кроме того, в последние годы Кинах возглавлял ещё одну канадскую компанию – Black Iron, которая в 2010 году за $13 млн выкупила у компании EastOne Виктора Пинчука проект Шимановского железорудного месторождения. Кинах хорошо знает как украинские реалии, так и представителей международных газодобывающих корпораций. Кроме того, украинский бизнес вряд ли заинтересовался бы вложением инвестиций в “чистое поле”. На Юзовском месторождении нужны реальные инвестиции. “Существующих скважин там нет. Все бурить надо с нуля”, – поясняет аналитик инвестиционной компании Dragon Capital Денис Саква.

Впрочем, кем бы ни были акционеры фонда Emerstone, сейчас важнее вопрос, как они поладят с чиновниками. “Проект идёт в сотрудничестве с государством. Предыдущий инвестор Shell ушёл в том числе из-за того, что государство не выполняло своих обязательств (из-за противодействия местных властей и экологических организаций даже при Януковиче Shell не смогли обеспечить возможность работать на месторождении около Славянска. – Фокус). Поэтому важно понимать взаимоотношения нового инвестора и государства”, – говорит Герус.

Юзовское – не единственный перспективный для инвестирования газоносный регион страны. Не меньший интерес может представлять Олесское месторождение на западе страны, а также добыча на черноморском шлейфе. Так что приход Emerstone может стать позитивным сигналом для украинской экономики. Даже если первым в воюющую страну пришёл инвестор с не совсем прозрачной структурой, его пример может вдохновить крупнейшие мировые концерны.

«Немає легкого шляху бути собою»: як Гузар і Гаврилишин обговорили мораль і щастя

0

Наприкінці липня у столичній Школі мерів пройшла зустріч з кардиналом Любомиром Гузаром і економіста Богданом Гаврилишиним. Одні з найбільш авторитетних мислителів України поговорили про хресну ходу, щастя і те, як моральна людина може бути конкурентною. Platfor.ma записала найцікавіше.

ЛЮБОМИР ГУЗАР: 

Я хочу поговорити про те, як чинити, аби не порушити моральний закон. Що взагалі таке мораль? Багато хто має на це погляд короткий. Говорять, що це приписи, які ми маємо зберігати. Якщо ми це робимо, то про нас говорять, що ми поводимось морально. Мораль – щось побудоване на ставленні до бога і ближніх, як дітей божих. Словом, моральна поведінка побудована на відношеннях.

БОГДАН ГАВРИЛИШИН:

Мій батько казав мені різні приповідки. Найважливіша з них була така: «З брехнею можна дійти до кінця світу, але не повернутися. Кажи правду, сину!» Якщо у вас є якась можливість, то є і обов’язок її найкраще виконувати.

Про хресну ходу

ЛЮБОМИР ГУЗАР:

Є люди, які вірять в молитву. Є люди, які не вірять. Я думаю, що у хресній ході були люди, які щиро зверталися до небесного отця, просячи у нього милосердя для народу, держави, кожного громадянина. Але якщо вони направду вірять, то також молилися, щоб усі, хто збирається діяти агресивно, відчували бажання робити добро. Нас вчать любити ближнього, навіть якщо він до нас ворожо наставлений. В такій ситуації людина щира звертається до бога, коли вона молиться і за своїх ворогів, тих, хто чинить нам кривду. Ми молимося, щоб вони перестали грішити і робили добро. Я думаю, що серед учасників були щиро віруючі люди.

Не можу закрити очі на те, що були й інші люди. Як це оцінити? Для мене особисто це виглядає занадто складно. Не можу і не хочу заперечити, що було багато елементів, які не цілковито відповідають божій волі і моралі. Мені прикро, що молитву часом використовують для немолитовних цілей.

Про свідомість молодих українців

ЛЮБОМИР ГУЗАР:

Я не маю найменшого сумніву, що збільшується кількість молодих людей, які хочуть жити по-божому. Мене дуже багато запрошують поговорити з ними і я радо це роблю. Це велика підтримка і піднесення, коли молоді люди за допомогою своїх питань заявляють, що зацікалені в правді. Тому у мене є багато надії на краще. Немає сумнівів, що є молодь, яка під чиїмсь впливом готова робити зле. Але більша частина хоче служити і творити добро для ближніх.

БОГДАН ГАВРИЛИШИН:

Я бачу позитивну тенденцію. П’ять років тому більшість молодих людей, з якими я спілкувався, мріяли про одне – втікти з України. Зараз таких половина. Ті, хто хоче лишитися, прагнуть втілювати реформи і змінювати країну. В цей час же час вони постають перед вибором, закінчивши університет за кордоном: працювати там або повертатися. Багато з них свідомо обирає друге.

Про те, як бути моральним в аморальному суспільстві

ЛЮБОМИР ГУЗАР:

Кожна людина має вибір. Бути собою, бути людиною в повному позитивному значенні цього слова, як створіння, обдароване великими дарами. Є люди, які не хочуть і не дбають про те, щоб бути собою. Тут важко говорити про цінності, тому що вони їх скоріше не мають.

Ясну відповідь «бути собою» важко втілити. Це вимагає зусилля, розуміння гідності, труду. Щоб бути щасливим, треба бути добрим. І останнє потребує кропіткої праці. Ми щодня мусимо робити вибір. Немає легкого шляху бути собою. Але бути собою – це єдиний гідний шлях.

Про те, як працювати міському голові

ЛЮБОМИР ГУЗАР:

Потрібно поступати коректно, справедливо, правдиво і послідовно. Як би ми це не описували, потрібно чинити згідно з цінностями. Вони повинні бути мірилом в усіх життєвих ситуаціях. Як це зробити, залежить від двох речей. Від наставлення начальника, чи він направду так вважає. Друге – чи він насправді щиро хоче бути послідовним, справедливими і чесним начальником. Якщо він цього хоче і в цьому напрямі йде, можна і треба сподіватися на гарні результати. Якщо цього немає і немає моральної, послідовної поведінки, то не слід чекати пошани від людей.

БОГДАН ГАВРИЛИШИН:

Усі начальники – міські голови чи засновники компаній – повинні працювати командою. Не діяти за принципом «я зроблю, потрібно чинити ось так», а приймати рішення і діяти спільно. Якщо ви міський голова, спочатку вам потрібно добре проаналізувати громаду, місто чи місцевість, з’ясувати найбільші потреби і проблеми. Проаналізувавши їх, потрібно розробити план дій.

Коли мером Вінниці був Гройсман, а потім він же займався областю, вона стала найбільш прогресивною. Однак спочатку, коли він пішов на ток-шоу, його спитали, що вони конкретно вже встигли зробити. Він відповів, що нічого. Але сказав, що їм вдалося зрозуміти, що саме потрібно зробити. Якщо підсумувати, то треба говорити правду, розуміти потреби і проблеми людей, приймати рішення та діяти командою.

Про те, як чинити, якщо керівник каже робити неправильно

ЛЮБОМИР ГУЗАР:

Кожна ситуація, про яку ми говоримо, вимагає особливої розв’язки. Мені здається, що людина не зобов’язана робити виразне зло. Якщо йому наказують робити щось нечесно, несправедливе, потрібно сказати: «Пробачте. Я маю сумління і не можу проти нього поступати».

Люди піддаються несправедливим наказам. Тому що їм невигідно або страшно покинути працю. Адже у людини є сім’я і зобов’язання перед її членами. Але я не можу радити робити зло або покинути роботу, тому що це несе свої наслідки. А кожен сам має нести відповідальність за свої вчинки. Світ знає багато випадків, коли люди зіштовхувалися з ситуаціями, які йдуть проти їх моральних принципів. На щастя, сам я не був у таких.

БОГДАН ГАВРИЛИШИН:

Я згадаю Верховну раду і партію «Самопоміч». На порядку денному був проект закону. Уся партія дістала розпорядження не голосувати, п’ятеро не погодилися з цим. Їм совість сказала, що це закон, який піде на користь країні. Але я певен, що це було важко для них. Я певен, що людина сама має вирішувати і нести відповідальність за свій вибір.

Про моральність атеїстів

ЛЮБОМИР ГУЗАР:

Є другий спосіб діставати правду – філософске мислення. І остаточно є третій спосіб – це ваше сумління. Це дивний божий дар, голос всередині, який нам щось каже. Бувають люди, які забивають свій голос і намагаються не чути його. Однак людина завжди відчуває, що добре, а що зле. Ніхто остаточно не позбавлений цього. Навіть людина, яка дуже хоче заперечити правду.

Джерело: platfor.ma

Анна Рябошенко: «Ми маємо зруйнувати стереотип про те, що людям культури необов’язково платити гроші»

0

Директор Департаменту популяризації культури й регіональних програм Міністерства культури й охорони культурної спадщини Грузії – про те, як у цій країні проходять реформи культурної сфери.

Анна Рябошенко за освітою – художник, вона закінчила факультет станкової графіки в Державній академії мистецтв у Тбілісі. На її рахунку – великі кураторські проекти й понад десять років досвіду як керівника фонду сучасного мистецтва TRAM. Зараз Анна працює в міністерстві культури Грузії й бере участь у розробці нової культурної політики країни – за документом, який вийде в підсумку, Грузія буде розвиватися найближчі десять років.

Візит Анни до Києва відбувся в межах Kyiv Art Week. Художниця й культурний менеджер розповіла Forbes про те, як у Грузії розвивається кіноіндустрія, як цей досвід допомагає розробляти реформи в культурній сфері загалом і як у новій культурній політиці вдається поєднувати новаторські тенденції і традиції.

– Розробляючи пакет реформ для сфери культури, на чому ви робили акцент: на збереженні традицій або на створенні нового образу Грузії?

– Мені здається, що одне іншому не заважає, з огляду на те, що в нашій країні понад 11 000 зареєстрованих пам’яток культури, матеріальних і нематеріальних, на загальне населення в 4 млн осіб і площа держави в 70 000 км.

Культура – широке поняття. Це специфіка країни, її обличчя. Без історії не буде повноти сприйняття, розуміння тих чи інших вже сучасних тенденцій, наприклад, у мистецтві або музиці. Ми не прагнемо відмовлятися від традицій, але ставимо перед собою мету зробити ті ж музеї живими місцями, де цікаво проводити час, де немає суворих правил і заборон. Культурна політика якраз і буде включати в себе нові підходи для роботи з історичною спадщиною.

– В Україні за роки незалежності так і не вдалося подолати бюрократію й застарілий підхід до питань культурної політики. З чим із радянської спадщини найважче боротися вам?

– У Грузії, як і в інших пострадянських країнах, і донині є феномен створення ідолів. З цим дуже важко боротися. Тим більш, що сама культура Грузії є ретроградною щодо структури сім’ї, соціальних моделей. Переплелися традиції та ідеологія.

Хоча, я гадаю, просто потрібно називати все своїми іменами. Якщо дати визначення того чи іншого явища, озвучити його, воно органічно віллється в сучасний контекст і ритм. Тому культурна політика, над якою ми вже закінчили працювати, включає в себе лексикон термінів. Тому що коли ми розробляємо стратегію на 2025 рік, використовуючи терміни з 1960-х, дуже складно бути адекватними щодо Заходу, де стрімко розвивається, наприклад, культурний менеджмент.

У нашій Конституції є визначення «культура», але, знову ж таки, наскільки воно відповідає сучасності, наскільки функціонально? І тут уже виникає питання, чи хочемо ми залишитися всередині закритого суспільства, або претендуємо на те, щоб якістю своєї культури конкурувати із західною.

– Розкажіть, будь ласка, про основні напрями культурної політики, яка розробляється вашим міністерством.

– Індустрія культури – один з основних напрямів культурної політики. Як це працює: у Грузії великою популярністю користується кінематограф, наші кіностудії переважно працюють у копродукції.

Оскільки в країні може не бути достатньої кількості фінансування з боку держави та приватних фондів, завжди вигідніше шукати партнерів. По-перше, підвищується професійний рівень учасників проектів, бо до знімальної групи можуть входити люди з інших країн, з різним досвідом. По-друге, такі процеси збагачують Грузію новими ідеями й цілями, з якими можна працювати далі.

При Міністерстві економіки Грузії є спеціальне управління, яке заохочує створення й діяльність індустрії культури. Наприклад, дає можливість взяти кредит під маленький відсоток на розвиток того чи іншого проекту. Два наші міністерства активно співпрацюють із метою створити країну, у якій було б зручно робити кіно. Зрозуміло, що це веде за собою цілий ланцюжок позитивних наслідків як для економіки, так і для культури.

Також ми розробляємо регіональні програми, працюємо над мапінгом, підраховуємо людські та фінансові ресурси, адже неможливо говорити про розвиток, не знаючи реальних можливостей. Оскільки в нас немає таких вкладень у сферу культури з боку приватного капіталу, як навіть в Україні, нам доводиться розраховувати тільки на сили державного бюджету, що вимагає максимально раціонального підходу.

– Інформація – головна зброя XXI століття. Як йдуть справи в Грузії з захистом свого населення від проросійської пропаганди?

– Так склалося історично, що Грузію завойовувала то одна країна, то інша… Але ми за натурою дуже м’які, вміємо швидко адаптуватися. Я б не сказала, що зараз в інформаційному просторі є проросійська пропаганда, як, власне, й антиросійська. У стосунках на людському рівні неприйняття й антагонізму немає. Між Грузією й Росією немає дипломатичних відносин, але якщо говорити про приватні проекти у сфері культури, які мають правильний посил і подачу, ніхто в нашій країні не буде відвертатися і відмовлятися від співпраці. Із ситуацією, що склалася між нашими двома країнами, треба якось жити, її необхідно аналізувати, щоб прийти до найбільш об’єктивного погляду.

У 2008 році в нас була ще війна, ми знаємо, що таке окуповані території, розуміємо, що не можуть повільно, але постійно зрушуватися кордони… Але завжди потрібно розділяти політику певної країни і стосунки між простими людьми.

– З чого почалося реформування сфери культури? Чи вдавалися ви до експертної допомоги?

– Ми мали багато спроб сформулювати документ культурної політики. У якийсь момент стало зрозуміло, що не потрібно винаходити велосипед. Ми запросили експертів із Великобританії, оскільки це країна, у якій створено максимально комфортне середовище для культурного розвитку, з Естонії, яка, маючи радянське минуле, змогла активно використовувати європейський досвід. Також ми задіяли максимально всі іноземні організації, присутні на території Грузії – Британську раду, Гете-інститут та інші інституції.

Так виникла група, яка почала працювати за певною системою. Система включала в себе безліч зустрічей у регіонах, з представниками різних сфер культури. У результаті утворилося кілька так званих problem trees, які допомогли ідентифікувати певні проблеми в різних сферах.

Наступним етапом стало оцінювання цих проблем. Стало зрозуміло, що багато з них перегукуються й можуть бути розв’язані за допомогою таких напрямів: оцінки можливостей, креативних індустрій, створення культурної платформи. З огляду на культурну специфіку країни, тісний зв’язок з туризмом, величезну кількість пам’яток, ці напрями стали основними в нашому документі культурної політики.

– Одним із джерел фінансування сфери культури в багатьох країнах є державні та приватні фонди. В Україні, наприклад, слово «фонд» асоціюється з тіньовими операціями і відмиванням грошей. А як у вас?

– У Грузії дуже добре пройшли реформи на рівні податкової системи, державних установ. Я можу з упевненістю сказати, що корупції в нас практично не залишилося. Всі податки, отримані від приватних осіб або інституцій, оплачуються в електронному вигляді. Моменту, коли ти приходиш до чиновника й маєш спілкуватися з ним щодо будь-якого документа, немає, відповідно, немає й можливості попросити хабар. Тому робота через фонди, які б фінансували культурні інституції або окремі проекти, цілком можлива, ми розглядаємо її в нашій стратегії.

Загалом специфіка фінансування культурних проектів сама по собі є складною. Фінансовий механізм розрахований на зрозуміліші сфери, коли немає стількох нюансів і відгалужень. Наприклад, департамент економіки просить прописати бюджет виставок до кінця року, аж до цвяхів. Зрозуміло, що це неможливо. Щоб внести поправки в податкову документацію, потрібно пройти масу процедур. Спрощення таких процесів теж входить у нашу стратегію, що, як ми сподіваємося, скоро набуде чинності.

– Якщо говорити про глобальні й амбітні цілі реформи сфери культури в Грузії, що б ви назвали?

– Створити комфортне суспільство, зруйнувати стереотип про те, що люди, які працюють у сфері культури, – це люди без професії і їм необов’язково платити гроші. Багато хто вважає, що якщо художник бере участь у виставці, він вже має бути щасливий. Але ніхто ж не покличе адвоката на процес без передбачуваної оплати його праці. Тут мовиться про права людини – на вибір професії, гідну оплату праці, про авторське право. У Грузії дуже багато ресурсу, який можна розвивати й ділитися ним. Ми хочемо показати, що є адекватним партнером, з яким можна створювати проекти, отримуючи водночас економічну вигоду.

Інженерне відродження: як Україні стати лідером у технологічній гонці

0

Чи зуміємо ми використати на благо економіки й авторитету нашої країни науково-технічний і людський потенціал.

Ставлення до радянського періоду історії України досить неоднозначне. Переважна більшість відчайдушно критикує роки СРСР, меншість ─ ностальгує. При цьому не можна не погодитися, що нашій країні дісталася потужна технологічна й наукова база, на якій виросли багато талановитих учених, дослідників і розробників. Наочний приклад ─ ракетобудівна галузь, яка була в Україні особливо сильною. Причому, не тільки в період СРСР, але й після виходу нашої країни зі складу «совєтів».

Наприклад, Дніпропетровськ (нині ─ м. Дніпро) вважається своєрідною «батьківщиною» радянського ракетобудування, яке зародилося на базі Дніпропетровського автомобільного заводу ще в 1944 році. Згодом при заводі було створено Особливе конструкторське бюро №586, відоме сьогодні як ВО «Південмаш». Саме конструктори ОКБ-586 в 50-х роках минулого століття створили легендарну ракету-носій Р-12, розробкою якої керував відомий конструктор Михайло Янгель.

На жаль, після розвалу Радянського Союзу знамениту могутність ракетобудівної галузі було втрачено. Але потенціал залишився. Технічний, науковий, людський. Питання лише в тому, чи зможемо ми його використовувати на благо економіки й авторитету нашої країни. Шанс є. І він у нас в руках, стверджує Михайло Рябоконь, засновник Noosphere Engineering School.

Так, у 2013 році Україна виборола право приймати чемпіонати Європи та світу з ракетомодельного спорту. Цікавий той факт, що Міжнародна авіаційна федерація (The World Air Sports Federation ─ FAI), штаб-квартира якої знаходиться в Швейцарії, віддала це право саме нам, незважаючи на запеклу конкуренцію з боку інших держав. Містом проведення логічно було запропоновано Дніпро. На жаль, почалася війна на Донбасі, і чемпіонати опинилися під загрозою зриву. Однак Європа зберегла за нами право проведення, але з умовою, що місце проведення перенесуть далі від ліній зіткнення, на захід.

Молоді потрібна впевненість, що для досягнення успіху зовсім необов’язково їхати з країни

Тому вже цього серпня понад 300 спортсменів із 20 країн приїдуть до Львова, щоб змагатися в майстерності конструювання та запуску моделей ракет. Серед учасників чемпіонату ─ команди з провідних технологічних регіонів: США, Японії, Китаю, Канади, Великобританії. Адже на цьому терені у нас багато переваг. Перш за все українці ─ діючі чемпіони Європи з ракетомоделювання. Тільки в минулому році на чемпіонаті Європи наша збірна завоювала 14 золотих, 6 срібних і 7 бронзових медалей у загальному заліку. Прекрасний результат, який ми з року в рік покращуємо.

Є й інша, важливіша для нас річ. Саме право на проведення чемпіонату свідчить про те, що в нас вірять, і дають можливість заявити про себе на міжнародній арені. Адже ракетомоделювання ─ своєрідна реклама інженерного світу, демонстрація наукового потенціалу країни.

А українська наука має гостру потребу в цьому. З великими труднощами вона скидає з себе стереотипи попередніх кількох десятиліть, коли вона була замкнута сама на себе, а не на потреби навколишнього світу і надзвичайно мінливого ринку. Так склалося, що більшість наших вчених (як зрілих, так і молодих) не розуміють практичної цінності своїх ідей, досягнень і труднощів їх реалізації. А участь у подібних змаганнях, конкуренція з носіями певної експертизи в різних галузях, які приїдуть до нас з усієї планети, це прекрасна демонстрація того, що бути інженером ─ не тільки цікаво, а й престижно.

Молоді потрібна впевненість у тому, що аби домогтися успіху, зовсім необов’язково їхати з країни. Іншими словами, вселивши в розробників відчуття їх значимості й затребуваності, ми зможемо зупинити той самий «витік мізків» і людського капіталу, проблема якого вже досить тривалий час обговорюється на державному рівні.

У нас вірять і дають можливість заявити про себе на міжнародній арені. Адже ракетомоделювання ─ це своєрідна реклама інженерного світу, демонстрація наукового потенціалу країни

Не варто забувати, що ракетомоделювання ─ це хороший освітній базис для майбутніх українських військових, і свіжий ковток повітря для оборонної галузі в принципі. Наприклад, чемпіонат у Львові відвідають керівники і провідні інженери компаній, які займаються, крім ракетобудування, ще й військовими технологіями. Отже, це не тільки можливі контракти й замовлення для українських виробників, а й потенційні інвестиції в створення принципово нових видів зброї і рішень для армії (систем стеження, навігації, безпілотної розвідки, ППО і т.д.).

Инженерное возрождение: как Украине стать лидером технологической гонки

Фото SpaceX

Зрозуміло, що відродження інженерної могутності країни ─ це справа не одного чемпіонату, нехай навіть світового рівня. Нам необхідно вирішити низку внутрішньодержавних проблем, серед яких підхід до системи технічної освіти або численні державні обмеження, наприклад, у сфері космічної або військової промисловості. На відміну від багатьох країн, наприклад, США, де озброєння державі постачають приватні компанії, у нас існує монополія на виробництво військових технологій. У них ─ ринкова конкуренція і необхідність ставати кращими, у нас ─ стопор у розвитку екосистеми інновацій.

Втім, безглуздо перераховувати всі можливі причини повільного розвитку інноваційної екосистеми. Натомість слід шукати альтернативу наявним малоефективним інститутам. Привертати увагу широкої громадськості ─ в тому числі й закордонної ─ до нашої інтелектуально-технічної галузі. Це ─ і базис для затребуваних світом стартапів, і формування самодостатньої та висококонкурентної української економіки.

Храни меня, мой Пикачу. Покемоны как зеркало человеческого общества

0

Pokemon GO — это безусловная “перемога” над “зрадой” во всемирном масштабе, потому что, во-первых, борьба с гиподинамией, а во-вторых, раз уж приспичило человеку быть как все, лучше уж так

С тех пор как последние романтики перестали ходить в походы за запахом тайги, отвлечь людей от экспертного комментирования в соцсетях может только что-то исключительное. Лучше всего подходит какая-то красивая и неиспорченная смыслами идея. Например, борьба за всё хорошее. Или ловля покемонов.

Ближе других к разгадке природы “карманных монстров” когда-то подошёл писатель и художник Дмитрий Горчев. “Рецепт изготовления покемонов необычайно прост, — писал он. — Нужно пойти в “Детский мир”, купить там два-три десятка разнообразных зверушек, принести их домой, аккуратно оборвать всем лапы, головы и хвосты, сложить это всё в большой мешок и энергично встряхнуть. Затем из случайного набора частей собрать нужное число покемонов”. Сделав это открытие, Горчев удалился от мира в деревню Гостилово Псковской области, где и умер, не дожив шесть лет до триумфального возвращения “карманных монстров”, придуманных в середине 1990-х японским дизайнером Сатоси Тадзири по прозвищу Доктор Жук.

После выхода мобильного приложения Pokemon GO в июле 2016-го миллионы людей, уткнувшись в смартфоны, рыщут по городам, прочёсывают кладбища и заглядывают в музеи в поисках покемонов, которые благодаря технологиям дополненной реальности и навигации GPS из тесных виртуальных рамок вышли на широкий оперативный простор.

“Человечество, можно понять. События из новостной ленты всё чаще напоминают декорации и сюжеты игры, где единственными реально существующими персонажами кажутся покемоны”

Глубоко неправы те, кто считает ловлю покемонов несерьёзной затеей вроде заразного корейского танца Gangnam или соцсетевого флешмоба, кто быстрее разочаруется в Надежде Савченко после её возвращения из путинского плена. За пару недель с момента выхода приложения акции японской компании Nintendo выросли более чем вдвое, до $42,5 млрд, а для “прокачки” своих питомцев их обладатели ежедневно тратят около $1,8 млн. К тому же, как ни крути, а Pokemon GO — это безусловная “перемога” над “зрадой” во всемирном масштабе, потому что, во-первых, борьба с гиподинамией, а во-вторых, раз уж приспичило человеку быть как все, лучше уж так.

Если что и удивляет во всей этой истории, так это уровень эмпатии, с которым человечество готово бросаться в новые омуты коллективного бессознательного. Впрочем, его, человечество, можно понять. События из новостной ленты всё чаще напоминают декорации и сюжеты игры, где единственными реально существующими персонажами кажутся покемоны. Слишком много крови в этом реале, чтобы считать его правдой. Эскапизм форэвэ. Играй с нами, играй как мы, играй лучше нас, и будет нам счастье.

Кстати, девизом мира покемонов с середины 1990-х считается строка из песни: Gotta catch ‘em all! (“Собираюсь поймать их всех”). На другом полюсе, как и прежде, идея одного широко известного в узких кругах прокачанного философа-покемона: “Мир ловил меня, но не поймал”. Правда, до популярной игры с таким девизом за три века дело пока не дошло.

Про територіальну оборону України

0

Завжди задавався питанням: що може зупинити відкриту агресію Російської Федерації? На південному сході держави її зупинили неймовірна підтримка суспільством Збройних Сил, добровольчі батальйони і волонтерський рух. Чи спрацює це зараз? Відповідь очевидна – ні.

Як самим керівництвом Збройних Сил України, так і різними політичними партіями зроблено багато для дискредитації Збройних Сил. З рухом добровольчих батальйонів відбулося теж саме. Суспільство в матеріальному плані виснажене.

Бойові спроможності і можливі втрати пораховано з обох сторін і керівництво Російської Федерації вони не лякають.

Тільки зрозуміла суспільству територіальна оборона (ТрО) держави, в якій кожний громадянин прямо або опосередковано приймає участь, може змусити Російську Федерацію відмовитись від агресивних планів, оскільки можливі втрати військ зростуть в рази, а логістичне забезпечення на окупованих територіях буде паралізоване.

В суспільстві існує декілька поглядів на ТрО держави:

офіційний – ТрО держави будується за єдиним замислом і планами Міністерства оборони України і Генерального штабу Збройних Сил України, на підставі запланованих видатків з державного бюджету. Саме такий підхід закладений в Стратегічний оборонний бюлетень України. І все було б чудово аби терміни готовності російських дивізій та бригад, що розгортаються на наших східних кордонах співпадали з термінами, закладеними у Матриці досягнення стратегічних цілей і виконання основних завдань оборонної реформи. На жаль не співпадають, і не нашу користь.

Крім того, корупційна складова з військових комісаріатів нікуди не поділась, а лише змінила свою форму, що ніяким чином не примножує їх авторитет і не сприяє зростанню довіри у суспільстві. Тепер достатньо бути прийняти на військову службу у резерві до комендантської роти військового комісаріату, навіть без досвіду військової служби, аби убезпечити себе від можливої мобілізації до бойової частини або проходження строкової військової служби;

на рівні місцевих органів влади (в першу чергу, розташованих біля східних кордонів) – з’являється розуміння того, що побудова ТрО за офіційними планами нічим не відрізняється від старої радянської системи і не буде нічого: ні військово навченого мобілізаційного ресурсу, ні зброї, ні матеріально-технічного забезпечення. Тому, починаються пошуки варіантів виходу із ситуації, що склалась. Так, в деяких областях планують утворити комунальні підприємства, які будуть здійснювати підготовку військово-зобов’язаних та проводити військово-патріотичну роботу;

на рівні громадських організацій і звичайних громадян, які хочуть захистити своїх рідних, свою домівку, село, селище, місто, район область, державу, та з якихось причин не мають змоги піти на військову службу за контрактом, — розуміння того, що не захистиш себе сам, тебе ніхто не захистить. Тому, утворюють табори та проводять військову підготовку на волонтерських засадах.

При чому, за такими варіантами і місцеві органи влади і громадські організації діють поза правовим полем України.

Чому так сталося? На мою думку відповідь очевидна – громадянське суспільство усунуте від утворення ТрО. Тому органи місцевого самоврядування шукають свої форми участі, а громадські організації – свої. Чи вирішує цю проблему Комітет реформ Міністерства оборони України і Збройних Сил України? Ні, вплив громадянського суспільства має відбуватись ззовні. Причому на всіх рівнях: на стратегічному – з боку утвореного дорадчого органу при РНБО (з представників громадських організацій); на оперативно-тактичному – дорадчих органів при обласних (міських) державних адміністраціях. А головне – має бути розроблена та впроваджена Концепція підготовки територіальної оборони за участі громадянського суспільства. Це дозволить усунути корупційну складову при комплектуванні підрозділів ТрО, укомплектувати їх високо вмотивованими представниками громадських організацій, залучити кошти місцевих бюджетів, волонтерську допомогу, професійних інструкторів, а головне – у короткий термін отримати боєздатні підрозділи ТрО.

На мою думку, це насамперед питання Президента України, Національної ради реформ, а вже в другу – Ради національної безпеки і оборони України та Комітету реформ Міністерства оборони України та Збройних Сил України.

Ми в соціальних мережах

7,143Підписниківлайк
413Підписниківвподобати
15Підписниківпідписуватися

Рекомендуємо

Популярно

Учені допомогли жабі відростити ампутовану ногу: наступні на черзі – люди

Жаба пройшла 24-годинний курс інтенсивної терапії та за 18 місяців відростила повністю функціональну кінцівку, включаючи навіть пальці. У межах...

Шість «не можна». Чого не варто робити у складні часи

Інфантилізм і заперечення дійсності — далеко не найкращі помічники у непростій ситуації Нещодавно я провела серед своїх читачів опитування, щодо емоційного стану...

Успішний успіх набрид. Молодь Китаю, США та ЄС покидає роботу та байдикує – Bloomberg

Мільйони людей у всьому світі обирають шлях бунту проти традиційної роботи та відмовляються працювати. Економіки втрачають мільярди. Bloomberg...

9 способів вийти із зони комфорту

Як ви визначаєте свою зону комфорту? У словнику вказано, що це місце, де «ви почуваєтеся комфортно, а ваші здібності не перевіряються». У другому визначенні...

5 кроків успішної людини

Якщо ви згодні виглядати безглуздо протягом досить тривалого часу, ви зрештою станете мільйонером. Останнім часом я прочитав безліч біографій по-справжньому успішних людей — таких...