Головна Блог

Чому зміцнення гривні – не завжди добре

0

Валютний курс в Україні носить не тільки макроекономічний, а й соціальний характер: часто по ньому навіть оцінюється ефективність дій влади в цілому.

Зрозуміти цю ситуацію нескладно: Україна традиційно багато імпортує (особливо в споживчому сегменті), тому будь-яка девальвація дуже швидко знаходить відображення в ціні товарів і послуг, а зв’язок між курсом і ціною, наприклад, бензину, очевидний всім. Дещо інша історія із заощадженнями: в періоди стабільного курсу населення починає знову довіряти гривні і тим відносно високим ставкам, які дають банки за гривневими депозитами, а після сильно засмучується, якщо курс долара знову починає йти вгору.

Хоча всі загалом звикли, що ще до 2014 року гривня в основному могла бути або стабільною, або девальвувати, були і періоди зростання курсу національної валюти: наприклад, в квітні 2005 року НБУ без оголошення війни опустив курс долара з близько 5.30 грн/дол до 5.05 грн/дол, а після (на піку припливу іноземних інвестицій у 2008 році) – до 4.85 грн/дол. Правда, до кінця 2008 року гривня впала до 7.7 грн/дол (потроху прийшовши до того самого “долара по вісім”), але це вже було результатом загальносвітової кризи, яка торкнулася і перегрітої економіки України.

Чи всі були задоволені зміцненням національної валюти в 2005 і 2008? Ні. Наприклад, Президент України Віктор Ющенко активно критикував дії НБУ в 2005, аргументуючи, що таким чином в українців вкрали частину заощаджень, які вони зберігали в іноземній валюті. Риторика була досить дивною для Президента і колишнього банкіра, проте багато українців розділяли таке обурення (з особистого досвіду були дуже незадоволені орендодавці квартир, які фіксували платежі в доларах).

Загалом, історично українці найбільше люблять стабільну гривню, хоча стабільність ця завжди досягалася діями Національного банку і не була ринковою. Починаючи з 2011 року багато аналітиків (включаючи МФВ та ЄБРР) наполягали на тому, що Україні життєво необхідна девальвація, яка дозволить вирівняти платіжний баланс (девальвація стимулює експорт і обмежує імпорт). Цифри, які тоді озвучувалися, зараз навряд чи когось налякають: пропонувалося потроху послабити гривню з 8 грн/дол до 9-10 грн/дол, що дозволило б і поліпшити сальдо зовнішньої торгівлі, і зберегти золотовалютні резерви.

Що сталося далі – відомо. “Долар по 8” тримали до самого “переможного” кінця, коли виявилося, що в сильну кризу 2014 року і початок війни Україна увійшла з мінімальним рівнем резервів і утримувати національну валюту було практично неможливо. Ймовірно, існувала можливість уникнути наскільки сильного (практично 3.5 рази) падіння гривні, якби вдалося якимось чином раніше врегулювати проблеми з банківською системою і окремими банками, але все одно девальвація була б значною з чисто економічних причин і через той стан, в якому Україна увійшла в кризу.

У вересні 2014 року Україна офіційно перейшла до плаваючого валютного курсу. Простими словами це означає, що тепер курс валюти залежить від попиту і пропозиції, а НБУ лише згладжує окремі піки інтервенціями і намагається викуповувати в резерви валюту з ринку, коли йому це здається доцільним.

Населення до коливання курсу не звикло до сих пір. Зростання курсу долара з 26 грн/дол до 27 грн/дол (менше 4%) не залишається непоміченим, так само як і зворотне зниження до тих же 26 грн/дол, і традиційно викликає як мінімум обговорення серед колег і знайомих, а як максимум – сплеск валютообмінних операцій.

В цілому це непогано, однак не завжди очевидні причини того чи іншого руху курсу. Наприклад, 2018 рік гривня почала зі слабких позицій в більш ніж 28 грн/дол, зміцнившись до першого тижня квітня до 26 грн за дол. (А між цими датами встигла побувати і нижче 26 грн/дол). Багато людей підсвідомо оцінюють цей тренд, як позитивний, проте це не зовсім так. Незважаючи на те, що зовнішній фон непоганий (ціни на ресурси зростають, а платіжний баланс і в 2016, і в 2017 році був позитивний), однією з важливих причин зростання курсу національної валюти залишається робота НБУ щодо обмеження інфляції.

На початку 2018 рік прогноз НБУ щодо інфляції за рік склав 8.9%, проте вже за січень-лютий споживчі ціни (до аналогічного періоду) зросли на 14.1%. Ключова причина – високий зріст цін виробників в минулому році (26.4%), який багато в чому пов’язаний з сумнозвісним Роттердам+ та іншими ініціативами уряду. Ціни виробників потроху переносяться на споживачів, що і розганяє споживчу інфляцію.

Тепер НБУ знову перейшов до збільшення облікової ставки: облікова ставка НБУ в кілька етапів зросла з 12.5% ​​в кінці жовтня 2017 року до 17% на початку березня 2018 року. Сама по собі облікова ставка не надає великого прямого впливу на економіку, проте за нею виросли і ставки за депозитними сертифікатами НБУ (останні операції проходили під ті ж 17%), за допомогою яких Національний банк залучає депозити у комерційних банків. Це дозволяє НБУ тимчасово пов’язувати вільну гривню, але збільшує вартість кредитування для всіх учасників ринку. Гривні в системі стає менше, а її курс – зростає (одночасно знижуючи зростання цін на імпортні товари)

Такими діями дійсно можна обмежити інфляцію, але від подорожчання кредитування і відсутності ресурсу страждає зростання економіки, а зростання курсу національної валюти погіршує платіжний баланс, замикаючи порочне коло.

Єдине, що може допомогти українській економіці вийти з цього кола – іноземні інвестиції, які прискорять економічне зростання і забезпечать стабільний приплив валюти в країну. Іноземні інвестиції же прийдуть в країну тільки в результаті реформ, які допоможуть істотно поліпшити інвестиційний клімат: суди, гарантія прав власності, дерегуляція та інші важливі елементи прозорого ринку.

Так і виходить, що не завжди зростання курсу національної валюти – це добре. Крім того, важливі реформи, які самі по собі далекі від курсу валюти, можуть надавати на цей курс дуже важливий (хоч і непрямий) вплив, адже запорукою сильної валюти може бути тільки сильна економіка, а ніяк не бажання забезпечити “долар по вісім” будь-якою ціною.

Андрій Боренков

Виживання всіх проти всіх

0

Це світоглядна конструкція українців. І з нею нам не перемогти

В одному зі своїх давніх інтерв’ю я висловив тезу, що в нашій країні всі виживають. Дехто з коментаторів обурився: «як можуть виживати олігархи?», «дехто жирує, а всі інші виживають».

Насправді, виживання в нашому суспільстві – це не просто явище, а світоглядна конструкція.

Хто виживає?

Коли я кажу, що виживають всі, то дійсно маю на увазі всіх, і олігархів включно. Так, кожен виживає по-своєму, проте виживає.

Людина з мінімальною заробітною платою, пенсіонер, соціально незахищений – всі вони виживають на межі першого рівня піраміди Маслоу: що поїсти, у що вдягнутись та де взяти кошти для дітей.

Бізнес та олігархи виживають на межі другого рівня піраміди: як все не втратити, тільки щоб не посадили, не вбили тощо.

Всіх українців, незалежно від статків, об’єднує відсутність впевненості в завтрашньому дні і необхідність вирішувати базові питання свого життя.

Олігарх Фірташ переживає за своє майбутнє не менше, ніж український пенсіонер, хоча робить це в інших умовах і з інших причин.

Зрештою, виживає той самий Порошенко. Сьогодні йому нагально треба вирішити питання другого строку або свого майбутнього. І чим більше він стає невпевненим, що з ним все буде гаразд, тим більше помилок і радикальних кроків прийматиме.

Виживає також Тимошенко, для якої це, мабуть, останній шанс виграти вибори.

Природа виживання

Виживання – це індивідуальна стратегія. Це коли людина передусім ставить вищі цілі. Виживання – це коли можна наплювати на інших, тому що своє життя головне.

Тож коли всі виживають, то мова йде про те, що ми – це суспільство, де всім переважно плювати на інших. І, на жаль, у нашому випадку виживання стало елементом світогляду.

Насправді, ми не засуджуємо виживання і турботу про себе. Якщо наш родич, сусід, однокласник швидко «піднявся» шляхом корупції, нелегального бізнесу тощо, ми кажемо: «Ну, молодець, зміг». Дехто навіть у приклад ставить.

Та говорячи про ефемерних депутатів, олігархів і міністрів, ми постійно засуджуємо їх за незаконне збагачення.

Антонімом до виживання в даному контексті буде соціальна відповідальність, яка є колективною стратегією.

Бо коли хтось вдається до соціальної відповідальності, він хоче вирішити не просто особисті проблеми, а проблеми певного кола осіб. Йдеться, до прикладу, про людей, які реагують на проблеми в місті, комунальних установах тощо.

І тут теж має місце наш світогляд: ми називаємо таких людей «місцевими божевільними». Навіть якщо їм і справді вдається щось змінити (в тому числі для нас), ми зрідка їх підтримуємо.

Криза суспільства

Наслідком виживання всіх проти всіх має стати суспільна криза. Бо коли більшість думає про себе, суспільство не може продемонструвати колективну дію.

А наші проблеми потребують саме потужної колективної мобілізації. Військовий конфлікт, загроза дефолту, втрата підтримки на Заході – все це вимагає організованої відповіді, яку не можуть дати егоїстичні та зациклені на власному виживанні люди.

Віктор Андрусів

Цифрова залежність збільшує самотність, тривогу та депресію

0

Більшість людей уже не уявляє свого життя без смартфонів — пристроїв, завдяки яким ми постійно перебуваємо на зв’язку та в курсі всіх новин. Але зворотною стороною цієї зручності є те, що у нас розвивається залежність від постійних повідомлень push, гудків, дзвінків і вібрацій. Ми вже не можемо ігнорувати електронні листи, тексти та зображення. Науковці з Університету Сан-Франциско Ерік Пепер та Річард Гарві у дослідженні, опублікованому в журналі NeuroRegulation, доводять, що надмірне використання смартфонів породжує ті самі психологічні та неврологічні механізми залежності, що й зловживання наркотичними речовинами.

“Поведінкова залежність від смартфонів формує неврологічні зв’язки в мозку майже таким самим чином, що й регулярне вживання опіатів”, — розповідає Пепер. Ситуацію особливо погіршує те, що цифрова залежність дуже негативно впливає на соціальні зв’язки. Дослідивши цифрову поведінку 135 студентів із Сан-Франциско, Пепер та Гарві встановили, що ті, хто найбільше часу проводив перед екранами своїх гаджетів, водночас почувалися особливо самотніми, ізольованими та тривожними. На переконання авторів, ці почуття зумовлені заміною безпосередньої соціальної взаємодії спілкуванням у соцмережах, які не передають жестів, міміки та багато іншої невербальної інформації. Вони також встановили, що через непереборну звичку відволікатися на свій смартфон студентам було дуже непросто сконцентрувати увагу під час навчання, перегляду інших медіа чи прийому їжі. Крім того, залежність від цифрових пристроїв не залишала часу тілу та розуму, щоб відновитися і розслабитися. Наслідком цього став так званий “напівтаскінг” — ситуація, коли людина намагається виконувати водночас багато завдань, але жодне з них не доводить до кінця чи не робить достатньо добре.

Пепер та Гарві стверджують, що відповідальність за цифрову залежність лежить на стільки на людях, скільки на технічній індустрії, яка у своєму прагненні отримувати дедалі більші прибутки цілеспрямовано використовує слабкі місця людської психіки. “Більше поглядів, більше кліків означає більше грошей”, — каже Пепер. Технологія push, вібрація та сповіщення заставляють нас почуватися залежними, адже вони активують ті самі нервові зв’язки, які в давнину попереджали нас про небезпеку — наприклад, про атаку тигра чи іншого великого хижака. “Ті нервово-психічні механізми, які колись рятували нам життя, тепер викрадають наш час, адже їх активують найтривіальніші клаптики інформації”, — додає науковець.

Утім, вихід є. У такий самий спосіб, як можемо заставити себе вживати менше цукру, можна взяти владу над собою і перестати бути залежними від телефонів і комп’ютерів. Для цього, по-перше, слід визнати, що технологічні компанії маніпулюють нашими реакціями на небезпеку. Пепер пропонує вимкнути технологію push, відповідати на листи та повідомлення у соцмережах тільки у визначений час та встановити періоди для роботи, спілкування чи важливих справ без переривання на телефон.

Двоє студентів Пепера спробували докорінно змінити свої звички використання цифрових технологій. Один із них Харві МакКендел ще півроку тому видалив усі свої акаунти у соціальних мережах, щоби збудувати міцніші соціальні зв’язки з людьми. «Я досі телефоную та пишу повідомлення, але хочу пересвідчитися, що більшість часу спілкуюся з людьми безпосередньо, а не через Інтернет”, — каже він. А Сьєрра Гінкл, ходячи вулицями, перестала користуватися навушниками, щобм сконцентруватися на тому, що відбувається довкола. Коли вона зустрічається з друзями, вся компанія кладе навушники в центр стола, і той, хто першим до них торкнеться, пригощає всіх напоями. “Ми повинні стати креативними і користуватися технологіями так, щоби вони розвивали наші здібності, але водночас не відривали нас від того досвіду й емоцій, які ми можемо здобути в реальному житті”, — каже Гінкл.

Солодкий гріх. Чому українці так не люблять багатих

0

Щоб тебе перестали ненавидіти, думати потрібно не тільки про себе

Багатство – не гріх. Ця істина не раз підтверджувалася життям багатьох біблійних героїв. Наприклад, Авраам, цар Давид і Соломон були дуже заможними людьми. Їх приклад, схоже, надихає українців, які увійшли до списку 100 найбагатших.

Справді, де ж тут гріх? Сотня цих людей – драйвер нашої країни, як би дивно не звучало для обивателя. Причому логічне пояснення теж є. Саме ці люди платять левову частку податків в державну казну, саме на їхніх підприємствах працюють сотні тисяч українців. Вони засівають поля, виробляють паливо, будують дороги і оперують мільярдами. Словом, розвивають країну. Але чому багатих так не люблять?

Над цим питанням здавна міркували безліч дослідників. Одним з перших спробував дати на нього відповідь Нікколо Макіавеллі. У своєму трактаті «Государ» він скрупульозно пояснює, що успіх людини – це не особисте збагачення, а результативна робота в ім’я загального блага.

Займаючись цією проблематикою, Елізабет Самет, редактор літературного журналу The Atlantic, також приходить до висновку, що короткострокова вигода істеблішменту безпосередньо пов’язана з наступними проблемами держави: чим більше грошей у олігархів, тим гірше з безпекою народу, і навпаки.

Про це ж в контексті процвітання США колись говорив і Теодор Рузвельт, 26-й американський президент: «Коли більшість станів були нажиті не на шкоду простим людям і отримані переваги стали нагородою за праведний працю – це був золотий вік Америки».

Підсумок цих думок один: щоб тебе перестали ненавидіти, думати потрібно не тільки про себе. Тоді і слово «олігарх» втратить амбівалентну забарвлення. Правда, станеться це не раніше, ніж клептократи перестануть красти.

Андрей Фарисей

Facebook серед молоді вже “застаріває”

0

Поки триває скандал щодо витоку даних від Facebook – молодь на Заході вже, схоже, надає перевагу іншим платформам, у тому числі практично невідомим у нас.

Про це свідчать, наприклад, дані опитувань серед підлітків-американців, – пише статистичний портал Statista.

Щопівроку опитують репрезентативну групу близько 6000 підлітків, середній вік 16 років.

Популярні серед підлітків соцмережі – більш мультимедійні, менш “текстові” за Фейсбук:

Якщо про “інстаграмчик” у нас іще знають – то про найбільш популярну платформу серед Західної молоді Snapchat мало хто чув.

Воно і не дивно – вона популярна наразі передусім в найбагатших країнах і серед людей, які народилися після 2000 року:

Гривня дарує позитив

0

Гривня стабільна. Це важко не визнати навіть тим, хто ще нещодавно пророкував валютний апокаліпсис. Більш того, вона, як ми й казали раніше, повернулась до передноворічних рівні. І поки що приводу для різких стрибків немає.

Головною причиною зміцнення гривні є більш жорстка монетарна політика НБУ. Крім того, фундаментальні макроекономічні показники останнім часом також не розчаровують. Також досить оптимістично дивляться на майбутнє української економіки міжнародні інституції.

До речі, зміцнення гривні вже додало позитиву в економіку. Наприклад, дозволило стримати зростання інфляції. У лютому 2018 року споживча інфляція трохи сповільнилась у річному вимірі – до 14,0% з 14.1% у січніПо відношенню до минулого місяця індекс споживчих цін зріс на 0.9%.

Хоча в цілому динаміка споживчої інфляції каже про збереження значного інфляційного тиску, зміцнення гривні протидіяло його посиленню.

В 2017 році економіка України прискорила зростання до 2,5% з 2,4% в 2016 році. Зростання відбувається швидше, ніж очікувалося, за рахунок більш суттєвої активізації внутрішнього споживання й високої інвестиційної активності. В НБУ також зазначають, що на позитивну динаміку вплинув і зовнішній ринок.

В той же часміжнародне рейтингове агентство Fitch очікує, що в 2018-2019 роках зростання ВВП України становитиме  3,2-3,7%.

В Fitch вважаютьщо уряд країни знаходиться під тиском через непросту програму реформ, проведення яких є умовою надання допомоги від МВФ. А ключовими питаннями співробітництва з МВФ в цьому році є прийняття закону про Антикорупційний суд, перевищення дефіциту держбюджеті і особливо – питання тарифів.

На фоні зміцнення гривня НБУ пом’якшив неактуальних тимчасових адміністративних обмежень для банків та бізнесу, оскільки це не становитиме ризиків дестабілізації ринку, а ситуація на валютному ринку є сприятливою. Банки вже позитивно оцінили ці зміни.

Крім того, Верховна Рада України зареєструвала поданий Петром Порошенком законопроект про валюту. Закон відміняє валютний надзор для операцій до 140 тис. грн, які складають біля 40% транзакцій малого-середнього бизнесу.

Отже, як кажуть в соціальних мережах, позитива вам у стрічку. Що стосується гривні, то вона найближчим часом нікуди не збирається. Національна валюта буде досить комфортно себе відчувати в діапазоні 25.90-26.50. 

Кремль тестує ліквідацію ДНР-ЛНР: чого чекати найближчим часом

0

Наприкінці березня у впливовому журналі Time в статті, присвяченій новому президентському терміну Володимира Путіна, відомий російський журналіст Михайло Зигарь написав, що Кремль ймовірно буде “готовий вирішити проблему Донбасу” шляхом створення на окупованій території тимчасової міжнародної адміністрації. Про те, чому інформація про майбутню ліквідацію так званих ДНР-ЛНР схожа на “злив”, а РФ найближчим часом навряд чи вирішуватиме проблему псевдореспублік бойовиків, “Апострофу” розповів російський політолог Дмитро Орєшкін.

З приводу інформації про те, що Кремль нібито готовий погодитися на формування на Донбасі тимчасової міжнародної адміністрації (що фактично покладе край існуванню так званих ДНР-ЛНР, – “Апостроф”), в мене є два міркування. По-перше, Михайло Зигарь – дуже хороший журналіст, але зараз він не є інсайдером. Звичайно, він і раніше не належав до осіб, які приймають рішення, але як журналіст кремлівського пулу був наближеним і міг безпосередньо спостерігати, як особи, що приймають рішення, взаємодіють одна з одною. А тепер він у кращому випадку з кимось поговорив і йому хтось щось сказав. Це суттєво інший рівень.

Для Кремля він, скоріше, є чужинцем. Тому, якщо йому щось повідомляють, то, швидше за все, це якась інформаційна операція. Або для того, щоб перевірити реакцію громадськості, або з якихось ще внутрішніх міркувань. Тому треба ставитися до цієї публікації не як до джерела інформації про реальні настрої кремлівських гравців, а як до тесту. Так досить часто використовують сильних, хороших журналістів, щоб через них запустити якусь ідею і подивитися, яка буде реакція.

Важливим є те, що в Кремлі хтось вважав за необхідне таку ідею Михайлу Зигарю підкинути. Значить, ця тема в Кремлі обговорюється. Виходить, що є якісь точки зору, що щось треба робити з ДНР і ЛНР. Мені здається, більш-менш зрозуміло, в чому проблема: для Кремля вони – дуже дороге задоволення, як в сенсі економічному, так і в сенсі політичному. Тому, можливо, там готові розглянути варіанти щодо якихось зрушень, аби частину витрат перекласти на Україну або ще на когось.

Треба мати на увазі, що, коли говорять про міжнародні сили, дуже важлива деталізація, тому що вони можуть бути з Узбекистану і Туркменістану, а можуть – із Польщі або Німеччини. Але те, що цю інформацію віддали для публікації, означає, що як мінімум є стурбованість. Це зовсім не означає, що Кремль всерйоз щось мінятиме. Тому що зовсім не обов’язково, що ті люди, які розмовляли з паном Зигарем, грають ключову роль в ухваленні рішень. Цілком можливо, що навпаки, і метою було ослабити тих, хто виступає за нормалізацію відносин. Після цієї публікації протилежні сили в Кремлі можуть стурбуватися та почати діяти в більш жорсткому напрямі.

Реальної єдиної політики по відношенню до ДНР і ЛНР в Кремлі поки немає. Це можна було побачити на прикладі [Ігоря] Плотницького, якого опікав [Владислав] Сурков, а потім його раптом взяли та замінили. Це означає, що там посилилися позиції ФСБшників. Можна тільки здогадуватися, з якою метою цю інформацію запустили в ЗМІ. Може, щоб розбурхати українську громадськість, підкинути “кістку” – нехай вона її гризе.

На мою думку, нічого за цим не послідує. Тому що реальна політика, у всякому разі путінська, завжди діє перед тим, як повідомляє. Коли Крим анексували, нікому ніякі інформаційні зливи не забезпечували. А якщо зараз забезпечують, значить, вважають це правильним і потрібним. Випадкових витоків у Кремлі не буває, тому що миттєво знайдуть автора цього витоку та покарають. Значить, це раціональний і прорахований крок з якимись очікуваними для цієї людини наслідками.

Вважаю, якщо Кремль не піде на поступки, то й Захід не буде готовий примусити до них Москву. Думаю, Заходу було досить важко домогтися такого високого ступеня солідарності в засудженні дій Москви. Скоординована висилка дипломатів настільки великою кількістю країн (через справу про отруєння Сергія Скрипаля в Британії, – “Апостроф”) безпрецедентна. Але це демонстративна акція, яку деякі держави підтримали суто символічно, виславши одного або двох дипломатів.

Я мав можливість переконатися в розмовах з американськими і європейськими політологами і політиками, що ситуація всередині Заходу зовсім не така однозначна, і в тій же Франції багато людей хотіли би продовжувати business as usual (бізнес як завжди, – “Апостроф”), тому що їм потрібні недорогі енергоресурси, потрібно займатися бізнесом з Росією, вони хочуть відкрити нову сторінку. Я думаю, що значну частину ресурсів атлантичної солідарності використовували на демонстративну висилку дипломатів. Те, що настільки ж консолідовану позицію вдасться сформувати з питань України, мені здається сумнівним. Одна справа – короткострокова акція, а інша – довгострокові економічні інтереси.

Мені здається, істотних змін на українському напрямку навряд чи є сенс очікувати. Хоча в путінської Росії все більш важкий стан, все більше зрозуміло, що необхідно якимось чином знімати вантаж проблем. І його, напевно, якось зніматимуть. Але не так швидко. Тому що одразу після виборів Путіну не зовсім престижно це починати. Ось так одразу йти на угоду із Заходом він сам ще не готовий. Та й Захід не готовий посилювати на нього тиск щодо української частини.

Українська мова: з досвіду прямостояння західняка у Києві

0

На початку зазначу, що мій приклад не зовсім типовий, але й не рідкісний. У Києві я мешкаю вже практично півжиття – 31 рік. Завдяки вихованню вдома і, звичайно, переважно українськомовному середовищу першої половини мого життя в Яремчі, Дрогобичі і на Закарпатті до Києва приїхав сформованим і переконаним.

Це була осінь 1986 року. На початках напружувався, бо постійно чекав агресивної реакції на мою українську. Це був не комплекс, з огляду на те, що я завжди намагався розмовляти літературною мовою (дався взнаки своєрідний пуризм мого батька, який не втомлювався всіх виправляти, а хто не погоджувався, розгортав словника і показував).

Але був досвід двох моїх «підвищень кваліфікації» на Донеччині у Горлівці як вчителя спеціалізованої французької школи в 1977 і 1981 роках. Звичайно, я там також всюди розмовляв українською. І були випадки, коли представники, за явними ознаками, робітничого класу, іноді напідпитку, приклеювали відомі ярлики. Але найбільше мені запам’яталася п’ятикласниця, в якої я запитав дорогу, і вона, роблячи паузи, щоб добрати слова, відповіла мені українською.

Відчуття психологічної напруги пройшло досить швидко. За моїми спостереженнями, наприкінці 80-х років минулого століття відсотків 70 моїх випадкових чи невипадкових співрозмовників переходили зі мною на українську.

Русифікація в Яремчанській СШ

Досвід мого мовного прямостояння розпочався, як би це парадоксально не звучало, в Яремчі в 1969 році. Все почалося на уроці фізкультури у 8-му класі. Вчитель Зайчук, родом із Луганська, уроки і позашкільні заняття проводив російською. Так повелося. Але одного вересневого дня під час переклички він раптом почав змушувати розраховуватися по-російськи. Стояли ми не за абеткою, а за зростом. Отже, починається перекличка: Авєрін – пєрвий, Марусик – другий, далі – трєтійчєтвйортий, мій друг і сусід Степан Шпортюк – п’ятий. «Атставіть» – крикнув Зайчук. І це «атставіть» тривало цілий урок – розраховувалися по порядку та бігали по колу в спортзалі. Причому Степан почав вже замість «п’ятий» вживати діалектну форму «п’єтий».

Ну, а далі нам зі Степаном присвятили збори за участі завуча, класного керівника і нас зробили «націоналістами». А ще далі – впродовж трьох чвертей нас двох на цілий клас не атестовували, причому спорту ми зовсім не цуралися, були чемпіонами школи, розрядниками.

Чемпіони школи з футболу. Степан Шпортюк і Тарас Марусик стоять (третій зліва і четвертий зліва, відповідно)
Чемпіони школи з футболу. Степан Шпортюк і Тарас Марусик стоять (третій зліва і четвертий зліва, відповідно)

Навесні 1970 року, після третьої чверті відбулися збори педколективу і, несподівано для нас, Зайчука звільнили.

Але восени 1970 року, у 9-му класі, з’явився новий предмет «Цивільна оборона», який читав друг Зайчука, біолог Філенко (родом десь із центральної України). До того свої уроки він проводив українською, а тут – російською. Починається урок. «Устройство ядєрной бомби» І далі пальцем веде вниз по журналу, робить невелику паузу: «Марусик». Встаю, починаю відповідати – звичайно, українською. Ще не встигаю закінчити речення, як він: «Садісь!». Далі знову веде пальцем по журналу вниз, знаходить зрозуміло кого: «Шпортюк». Починає Степан відповідати, те саме: «Садісь!». І так тривало три чверті, і ми знову вдвох не були атестовані.

Мої переживання проілюструю таким прикладом. У березні 1971 року в складі збірної Івано-франківської області я брав участь у Республіканській олімпіаді з географії у Львові. З собою я взяв свіжо виданий у Києві підручник «Цивільна оборона» українською мовою, щоб (який абсурд!) на олімпіаді з географії знаходити вільну хвилину і готуватися до якогось екстерну з цієї осоружної цивільної оборони. До того ж, будучи «круглим» відмінником, ішов на медаль (яку в кінцевому підсумку заблокували – але це окрема тема).

Але знову спрацював той самий сценарій. Відбулися збори вчителів, Філенка звільнили. Велику роль у цьому зіграли вчителі української мови і літератури та фізики…

Київський досвід

Отже, зі школи я випускався «закончєнним націоналістом». У перший день мого переїзду до Києва я пішов на футбольний матч на тоді між київським і московським «Динамо». То був, здається, бій за чемпіонство в колишній імперії. І тут я чую за спиною скандування: «Бєй москалєй!». Це мене вразило: навіть я, «закончєнний націоналіст», не міг такого собі дозволити.

А ще мене вразила розповідь мого нового приятеля, з яким досі товаришую, киянина в третьому поколінні, з родини науковців, сьогодні доцента, кандидата наук. Одного разу він каже мені: «Ти знаєш, Тарасе, я вирішив поза домом перейти на українську. Їжджу по Києву другий рік, і ніхто не розмовляє по-українськи». А я його й запитую (як той, хто займався методикою викладання і вивчення іноземних мов): «А Ти чекав, що хтось до Тебе заговорить, чи Ти сам починав розмову?» – «Ну, звичайно, чекав». От я йому й пояснив, що таке психологічний бар’єр. Такі психологічні перешкоди відчувало більшість корінних киян, коли вирішувало розірвати російськомовні пута.

«Мовомарафон»: «Переходь на українську – стань незалежним!»
«Мовомарафон»: «Переходь на українську – стань незалежним!»

У мене такого психологічного бар’єру не було. Тому, коли я почав перетинатися з галичанами, зокрема, зі львів’янами, мене шокувала їхня мовна гнучкість, коли з українськомовними вони спілкувалися українською, а з російськомовними – по-російськи.

Якось запитав одну львів’янку з Товариства львів’ян у Києві, чому вона переходить з мови на мову. Вона сказала, що, мовляв, вони не дуже розуміють і так легше комунікувати. Це вже був не СРСР, а незалежна Україна.

На жаль, такий підхід поширений досі. Ще один мій знайомий-киянин розповів, як цього року один завідувач кафедри з мого рідного дрогобицького вишу, доцент, кандидат наук на відпочинку в Туреччині з російськомовними розмовляв російською. «Чому Ви це робите? – запитав мій знайомий. А той і каже: «Вони ж не розуміють. І взагалі, не треба конфліктувати».

Цікавим був мовний досвід моїх синів, народжених у Києві, але природно українськомовних. У старшого сина в класі, у гімназії імені Тараса Шевченка, не було, крім нього, жодного українськомовного в школі. Навіть дочка одного відомого політика родом зі Львова, його однокласниця, у школі розмовляла російською. Взаємна психологічна неприязнь на мовному ґрунті привела навіть до фізичного протистояння.

Ілюстрація флешмобу «Я спілкуюся українською мовою!»
Ілюстрація флешмобу «Я спілкуюся українською мовою!»

Індивідуальний мовний спротив проти порушення мого невідчужуваного права на рідномовну публічну атмосферу привів мене спочатку до створення першої в електронних медія мовної передачі «А мова – як море!» на Радіо Свобода, яка проіснувала майже два роки, поки тодішнє керівництво радіо не скасувало її, а відтак – до занурення в громадську діяльність як на чолі громадської організації при «Меморіалі» імені Василя Стуса і в складі різних ініціатив, серед іншого – в Координаційній раді при Міністерстві культури, опрацюванні законопроекту «Про державну мову».

Чому?

Російська в устах галичанина, львів’янина разить сильніше, ніж російська в устах киянина. Чому? Бо існує міф чи стереотип про Український П’ємонт, історичну місію Галичини, ширше – Західної України і мовну стійкість та опірність західняка. Треба сказати, що часто такий міф/стереотип має під собою ґрунт. Що точно не є міфом – це справді масове українськомовне середовище Західної України, яке здатне українізувати чужинецький елемент. Західна Україна повинна показувати приклад не лише в себе дома, але й за своїми межами на українських просторах.

Це поки що не під силу іншим територіям. Звичайно, процес рухається, але рухається вкрай повільно – через байдужість держави або недостатнє розуміння органами державної влади ролі мови як цементу суспільства; через панування олігархічних медіа, яким ця тема нецікава; через розслабленість західноукраїнської суспільності – мовляв, мова в нас панує, а як у Києві чи деінде більшості зручніше розмовляти російською, нічого страшного в цьому немає; через відсутність практики вести на різних рівнях профілактику мовного відступництва як відступництва від своєї нації і від самого себе.

Плакат учасників пікетування Київської міської ради на підтримку проекту рішення про застосування української мови у сфері обслуговування. Київ, 20 квітня 2017 року
Плакат учасників пікетування Київської міської ради на підтримку проекту рішення про застосування української мови у сфері обслуговування. Київ, 20 квітня 2017 року

Свого часу мовознавець Орест Ткаченко зазначив: «Якщо більшість неповних титульних націй Центральної Європи пройшли розвиток «мовна свідомість – національна свідомість – державна свідомість», то на сучасних східноукраїнських землях цей розвиток може відбутись у зворотному напрямі: «державна свідомість – національна свідомість – мовна свідомість».

Хочеться на це сподіватися. Але з огляду на те, що у врегулюванні мовного законодавства ми лише на початку шляху, такий непростий, яким є мій досвід мовного прямостояння в Києві, ще буде досить довго актуальним.

Тарас Марусик

Українські чиновники і податкова амністія: а чи варто прощати (рос)

0

Як “нульове декларування” зможе повернути капітал в українську економіку.

На последней встрече с представителям бизнеса Петр Порошенко в очередной раз вспомнил о нулевых декларациях для украинцев.

Сделал он это не случайно, ведь на текущий момент от 33% до 50% экономики Украины находится в тени. Любые попытки вывести капиталы из серой зоны заканчивались провалами.

И так будет продолжаться до тех пор, пока общество “идеалистов” будет оставлять за бортом легализацию активов политиков и чиновников — основных decision-maker-ов и, как бы печально это не звучало, одних из основных стейкхолдеров процесса налоговой амнистии.

В Украине словосочетания “налоговая амнистия” и “нулевая декларация” являются самым настоящим примером оруэлловское двоемыслия. Их боятся и ждут. Презирают и боготворят. Возлагают надежды и считают бесперспективными.

Что ж, такой плюрализм мнений можно легко объяснить. С одной стороны, почти все украинцы зачастую имеют финансовые сбережения на “черный день”, о которых не знает государство, и с которых не были уплачены налоги.

По самым скромным подсчетам, на руках у людей внутри страны сегодня есть порядка 35-40 млрд долларов. В свою очередь богатые и сверхбогатые украинцы за последние 15 лет вывели за границу не менее  100 млрд долларов.

По-хорошему, если легализировать и вывести из тени хотя бы 10-15% этих средств, то в экономику может дополнительно поступить около 20 млрд долларов, или почти 20% нынешнего ВВП Украины.

Но для того, чтобы добиться даже таких “скромных” успехов, нужно выполнить несколько базовых условий.

Во-первых, заранее озвучить все требования и убрать подводные камни. Логика, по которой ты сначала показываешь деньги, а потом налоговики, прокуратура или СБУ решают, применять ли против тебя репрессивный аппарат, точно не сработает.

Например, можно ввести фиксированный процент, не больше 2,5%, как это сделали, например, в Италии. Платишь эту сумму на любой капитал и имеешь полностью чистые деньги.

Итальянцы, кстати, предлагали еще одну опцию — вложить 12% средств в государственные ценные бумаги и не платить налоги вообще. К слову, их легализация капиталов оказалась весьма успешной.

Другой вопрос — это период и, возможно, даже периодичность налоговой амнистии. Вполне вероятно, что с первого раза очень немного людей решатся вывести свои капиталы на свет.

Будут только отдельные первопроходцы легализации доходов. Которые получать так называемую”премию за риск” — возможность полностью легализовать свои сбережения без объяснения источников их происхождения, скажем, за 1% от суммы.

Спустя год будет запущена вторая волна, о чем заранее сообщат посредством СМИ.

Люди, которые увидят, что к первым декларантам никто не пришел и ничего не забрал, в большинстве своем, будут готовы показать средства, пройти процедуру амнистии и наконец-то “спать спокойно”. Вот только стоить им это уже будет 2,5%.

Наконец, через еще полгода можно сделать третью очередь для самых недоверчивых и прагматичных. Но им уже придётся распрощаться с 10% от легализованных сумм. А дальше все — жесткий финмониторинг, включая  контроль за доходами и расходами с неотвратимым и серьезные наказанием в случае нарушений налогового законодательства.

Другой ключевой фактор — решить проблему с налогами, которая и привела к появлению тени. Речь идет о дальнейшей валютной либерализации, введении налога на выведенный капитал вместо налога на прибыль, и общем упрощении налогового учета и отчетности.

Тогда можно будет сказать, что налоговая амнистия — это новая страница в экономической истории Украине, а не просто очередная попытка зарисовать ошибки корректором перед выборами.

Наконец, мы и подходим к тому самому камню преткновения, который, вероятнее всего, и не дает свершиться налоговой амнистии уже много лет. Речь идет о позиции чиновников и депутатов, а точнее, их возможности воспользоваться данной привилегией.

В обществе, включая экспертную среду, циркулирует убеждение, что раз ты всю жизнь был чиновником, то не должен официально иметь больших капиталов. А потому не должен  проходить процедуру налоговой амнистии.

За любую лишнюю копейку — тюрьма и волчий билет. И такое мнение, конечно же, имеет право на жизнь. Так будет справедливо, в конце концов! C одной стороны…

А с другой, почему-то сегодня мало кого удивляют чиновники, депутаты, прокуроры или министры, которые официально получали и продолжают получать 1-2 тыс. долларов в месяц, зато живут в домах по 2-3 млн долларов, ездят на машинах по 100-200 тыс. и отдыхают за границей на десятки тысяч, а-ля средний класс.

Нет, конечно же, ряд гражданских активистов регулярно доносит эту информацию до широкой общественности. Вот только почему-то это практически никак не сказывается на дальнейшей карьере “разоблаченных” чиновников. Как и не отражается на результатах выборов.

Что это, как не лицемерие…? Получается, что закрывать глаза и смотреть, но не видеть —это нормально. Зато признать проблему и начать ее решать — предательство. А теперь давайте подумаем, от кого же во многом зависит успех процесса налоговой амнистии?

Как ни странно, но список все тот же: чиновники, депутаты, министры, представители силовых и фискальных структур. И трудно поверить, что они будут лоббировать реформу, которая заставит их покинуть свои рабочие места и стать изгоями.

Скорее, они сделают все, чтобы ее провалить. В итоге мы рискуем последовать примеру Грузии, где в 2005 году подать нулевые декларации согласились 8 человек, которые задекларировали 35 тысяч долларов.

Вот и получается палка о двух концах. Общество все еще принимает чиновников-коррупционеров, которые отлично себя чувствуют в тени и тратят по две-три годовых зарплаты каждый месяц.

При этом люди отказываются ввести этот процесс в правовое поле, чтобы раз и навсегда обрубить возможность для дальнейшего масштабного взяточничества. Так как не понимают, что главная цель процесса нулевого декларирования — это не проведение показательный казней и “политических убийств”, а наконец-то возможность вернуть в экономику украинский капитал и заставить его работать на благо страны — нашей страны.

МАКСИМ ПРАЗДНІКОВ

Ідеальні вибори – це коли українець віддасть 5 тис. грн за право голосувати

1

Немає жодного прикладу в історії, коли сучасні держави були побудовані на загальному виборчому праві.

Про це в інтерв’ю каже Денис Бродський, колишній голова Національного агентства з питань державної служби, віце-президент компанії Miratech.

“У США спочатку право обирати мали тільки ті, хто володів п’ятьма акрами землі. Право бути обраним — якщо тобі належить 50 акрів. Партійна система вирощує еліту, яка на певному етапі розвитку суспільства готова передати виборчі права більшій кількості людей. В Україні право голосу повинно бути у тих, хто сплачує податки, виконує свої громадянські обов’язки.

Пенсіонери не мають голосувати. Вони позбавляють країну майбутнього.

Давайте пофантазуємо про ідеальні вибори. Кожен громадянин має отримувати п’ять тисяч гривень на свою банківську картку. У день виборів, якщо прийшов на голосування, він має віддати ці гроші державі. Або залишити їх собі і позбутися права голосу. Якщо я готовий віддати п’ять тисяч заради майбутнього, я роблю свідомий вибір. Також буде важче “наколядувати” голоси. Дуже багато гречки треба, щоб перебити ці гроші”, – зауважив експерт.

Росію будуть душити повільно, війна завершиться не раніше 2030 року – Олексій Арестович

0

Військовий експерт і блогер ОЛЕКСІЙ АРЕСТОВИЧ в першій частині інтерв’ю розповів про скандал з отруєнням колишнього російського шпигуна Сергія Скрипаля, про глобальний конфлікт між Росією і Заходом, який триватиме щонайменше до 2030 року, а також про те, чому не варто сміятися над мультиками Володимира Путіна про нову “суперзброю”.

– Чим справа Сергія Скрипаля відрізняється від справи Олександра Литвиненка і які наслідки вона може мати для Росії?

– Якщо вона і відрізняється, то в якихось дрібницях, тому що в принципі вбили екс-розвідника одного, а тепер намагалися другого. Але росіяни вбивають специфічно: у випадку з Литвиненком сліди радіоактивної речовини, коли її віз [підозрюваний у вбивстві Андрій] Луговий, залишилися в літаку, в готельному номері, по всій Європі наслідили. Зараз вони, мабуть, краще навчилися і отруїли половину міста Солсбері – 21 людина постраждала від нервово-паралітичного газу. Ми ж розуміємо, що провезти це можна було тільки дипломатичною поштою. Газ вироблений в Росії, це встановлено. Тобто це Росія застосувала хімічну зброю на території Британії. Це крутіше, ніж отрута в чашку чаю. За сумою ознак це більш масштабний злочин. Подивимося, чим відповість Британія (розмова відбулася до рішення Британії про висилку російських дипломатів і засідання Радбезу ООН, присвяченого скандалу, – ред).

– Чим у принципі вона може відповісти?

– Росію душать повільно – на її шию наклали залізний обруч і потихеньку, на пів-обороту, закручують кожного разу. Справа в тому, що і Британії, і Сполученим Штатам, і в цілому колективному Заходу потрібно вирішити дуже складну задачу: як придушити агресивну державу з ядерною зброєю, яка до того ж управляється напівпараноїками? Завдати ядерного удару по Росії якось не з руки. Вони будуть застосовувати комплексні заходи – дипломатичні, інформаційні, військові в тому числі.

Якщо б я був на місці британців, я б включив потихеньку всі тумблери, наприклад, у Сирії якісь терористи-курди збили би російський літак – ось так випадково вийшло, британці та США ні до чого. Чи був би черговий наліт дронів на Хмеймім, згоріло б кілька літаків. Ну і паралельно всі ці футболи, арешти рахунків олігархів, перевірки та інші речі, які вони вже роблять. На військові заходи вони, швидше за все, не підуть – будуть душити фінансово і політично. Ну і демонстративно бойкотувати Чемпіонат світу з футболу.

– Наскільки серйозно варто сприймати таку загрозу, адже це всього лише чемпіонат, хіба ні?

– Ні, це удар по міжнародній репутації Росії. Зараз був олімпійський удар, коли “невідомі атлети” брали участь спочатку в Зимових, а тепер у Паралімпійських іграх. Один із трендів, за яким Путін розганяє велич Росії, – спортивний. Коли людина витрачає 50 млрд доларів на організацію Олімпіади, то це щось значить, адже це оборонний бюджет. Захід лупить по болючих точках – вони вживають заходів, які керують конкретним персонажем або групою осіб, що формують політику, працюють з людиною. Я можу повторити, оскільки ця істина не застаріває: Радянський Союз в Афганістані, якщо треба було взяти село або заспокоїти район, вибомблював усе, що рухається. Британці живуть в модерні, вони не вважають за потрібне розбомбити всіх. Вони створюють структуру, щоб подивитися, хто є ключовими особами, що ухвалюють рішення, від кого залежить політика, і потім завдати точкових ударів. Тоді вся банда просідає без жертв і великих руйнувань. Вони не хочуть робити з Росії “місячний пейзаж” і не хочуть, щоб постраждав російський народ – вони б’ють по тих людях, які формують політику.

Спорт для Путіна – дуже важливий тренд, на організацію чемпіонату витрачаються величезні гроші, і вони б’ють по ньому. Крім того, є ще одне міркування: і агресія проти Грузії, і агресія в Криму почалися під прикриттям міжнародних спортивних змагань. Не виключено, що приблизно такий план був і на цей чемпіонат. Якщо присутні лідери держав світового значення, наприклад, “великої сімки”, то в момент змагання дуже важко включати адекватну реакцію, санкції і так далі. Крім того, в ложі Путін може пояснити, що це випадковість, помилка. А якщо гості залишилися вдома, якщо їх національні збірні, читай “заручники”, не знаходяться на території ворожої держави, то насправді можна швидше реагувати і ухвалювати рішення. А це означає, що прикритися змаганням буде складніше.

– З приводу самого факту знищення колишніх шпигунів: наскільки це поширена практика? Або ж це виключно російський метод?

– До 1975 року, коли настала розрядка і було укладено Гельсінські угоди про непорушність післявоєнних кордонів в Європі, а Радянський Союз підписав конвенцію з прав людини, в першому головному управлінні “С” КДБ СРСР був цілий відділ, який займався позасудовими ліквідаціями за кордоном. На нього працювало 14 відомчих інститутів, ціла академія наук з виробництва різних способів вбивати людей за кордоном. Після 1975 року ліквідації припинилися. Путін відновив цю практику.

Олексій Арестович в студії Апостроф TVФото: Дарія Давиденко / Апостроф

Вони багато і часто вбивають за кордоном, наприклад, були знищені десятки людей з чеченського опору. Це старий добрий радянський тренд, коли перебіжчиків не вибачають. Їм виносили вирок Верховного Суду СРСР у вигляді смертної кари, а потім ставили задачу, яка мала бути приведена у виконання будь-якою ціною: зрадник мав померти. Зазвичай західні спецслужби починали цілий комплекс захисту, щоб до людей не дотягнулися. Але тут зроблено хитріше: Скрипаля обміняли, йому дали виїхати до Британії, він продовжував працювати там і ніхто його не чіпав 12 років. А потім раз – і наздогнали. Це такий хороший, стандартний, чекістський слід.

Крім того, російська військова розвідка – це дуже жорстка структура, вона не прощає перебіжчиків. Оскільки він був російським ГРУшником, цілком можливо, що його “дістала” не ФСБ, а колишні свої. Його приклад – наука іншим. Це один зі стовпів формування морально-вольового клімату в структурі, усі отримують урок: вхід – копійка, вихід – рубль. У людини, яка там служить, виникає два дуже вірних тренди, через які нею управляють: з одного боку, їй страшно, а з іншого боку, вона пишається тим, що належить до структури з такими довгими руками, ця сила ніби проектується на неї. Тобто “я пливу в човні, човен сяє, а значить, і я блищу разом з ним”.

Ще ліквідацією за кордоном займаються спецслужби Ізраїлю. Я не пам’ятаю, наприклад, щоб Америка давала дозвіл вбивати своїх громадян, це дуже серйозна справа. Хоча після 2001 року американське керівництво неодноразово звинувачували в тому, що воно давало такі розпорядження. Зокрема, коли одного з лідерів терористів, американського громадянина, ліквідували в Іраку з безпілотника, Барак Обама давав спеціальний одиничний дозвіл на це. А росіяни вбивають своїх громадян без проблем. Ізраїль своїх, швидше за все, не вбиває, тільки чужих. Росія не єдина в цьому плані, але там це є елементом політики. Путін, який перебуває під санкціями і звинуваченнями у сприянні застосуванню хімічної зброї в Сирії, має купу міжнародних проблем, тим не менш йде на ліквідацію навіть у Британії, при цьому вважаючи, що так і треба. Він грає на загострення.

– Ця гра є частиною передвиборчої кампанії?

– Ні, це частина загальної політики. Йому не потрібно особливо турбуватися за вибори – його оберуть, усі це розуміють. Це просто політика Росії відносно Заходу. Я не втомлюся повторювати, що з приходом Путіна вони вирішили організувати стратегічний контрнаступ на Захід для того, щоб частково відродити Радянський Союз у формі військово-політичних блоків, системи залежності, так би мовити, окреслити зону своїх інтересів. Завдання-мінімум – зробити виключною зоною інтересу Росії колишній СРСР, а зоною переважної уваги, наприклад, близьке зарубіжжя: Східну Європу, Балкани, частину Близького Сходу.

Вони ведуть цю політику весь час, поки Путін при владі, це війна проти Заходу. Просто Захід не хоче собі в цьому зізнатися, тому що зосереджується на собі – в нього інституційна криза. Заходу треба пройти черговий період великого реформування, подібного тому, що був 500 років тому. По суті, Захід вступає в нову промислову революцію і вирішує купу своїх завдань. Путін скористався слабкістю, тим, що Захід зосередився в основному на собі.

Захід не хоче визнати, що війна ведеться проти нього, не дивлячись на те, що на його території застосовують хімічну зброю. Таке визнання означало б, що значну частину зусиль потрібно перенаправити на боротьбу з Росією замість того, щоб реформувати себе.

– Як цього року Росія буде намагатися впливати на Захід?

– Вона буде грати на ультраправому і ультралівому флангах. Радянський Союз, наприклад, створював лівий інтернаціонал. На початку 20 століття ліва ідея була дуже популярна, це органічна ідея Заходу. Вона є відповіддю на існування капіталізму як такого, і вона завжди буде популярною, поки він є.

Сучасна Росія використовує той саме ленінський метод, тільки ставка не стільки на ультралівих, скільки на ультраправих. Вони створюють правий інтернаціонал. Ми бачимо марш правих у Варшаві, демарші угорців і поляків… Йде боротьба Росії та США за Європу.

Олексій Арестович в студії Апостроф TVФото: Дарія Давиденко / Апостроф

2018 рік в ЄС – це рік реформ Європейського Союзу. Євробюрократи зацікавлені в тому, щоб Євросоюз став не наднаціональною міждержавною структурою, а набув рис держави, наприклад, отримав єдині міністерство фінансів, армію, дипломатію. Це перетворення на такі собі Сполучені Штати Європи. Причому є кілька варіантів: німецький, французький… А є євроскептики, як правило, правого спрямування. У 2019 році відбудуться вибори до Європарламенту, і мова йде про те, яка виборча модель буде застосована. Росія робить все, щоб пройшло якомога більше правих, і формує цей правий інтернаціонал. Вибори в Італії були показовими, перемогли друзі Путіна: партія Сільвіо Берлусконі, “П’ять зірок”. Це крайні євроскептики і крайні друзі Путіна. Вони фотографуються в майках з його портретами на тлі Кремля, а, крім того, на двох із них заведено кримінальну справу в Україні за відвідини Криму.

Ми можемо говорити про формування в світі правого Комінтерну. Але в той же час Москва не забуває і про лівих. Росія бачить Європу і Захід в цілому як брилу льоду і вишукує будь-яку шпаринку, щоб вставити туди долото і системно бити. Оскільки це – не Радянський Союз, ресурси в них обмежені, сучасний світ надто щільно залежний, а Росія не здатна до разової сильної дії, вона застосовує мінімальний засіб у кожному випадку. Напередодні вступу Чорногорії до НАТО вони намагалися збройним шляхом захопити парламент. У Польщі вони просто прикормлюють ультраправих, в Угорщині – братаються з [прем’єром Віктором] Орбаном, а потім женуть біженців із Сирії, вирішуючи таким чином завдання і в Сирії, і в Європі. Крім того, вони граються з правими і ультраправими у Німеччині, з тими ж правими у Франції (Марін Ле Пен і її “Національний фронт”).

Ленін довго жив на Заході, і це була однозначно геніальна людина, хоч і зі знаком мінус, яка визначила обличчя 20 століття. Він добре вивчив Захід і зрозумів, як з ним потрібно боротися. Методика виглядає дуже просто: будь-яку проблему треба негайно перетворювати на політичну, тобто питання про владу і отримання повноважень для того, щоб проводити свою політику. “Ви нас пригнічуєте, обмежуєте, так що давайте нам повноваження і пускайте в органи влади, діліться своєю часткою суспільного пирога”. Росія робить все, щоб будь-яка західна проблема, від фемінізму до комунізму, перетворилася на його політичну проблему. Це нескладно зробити в епоху сучасних медіа і тоді, коли Європа знаходиться в тренді під назвою: “Давайте вислухаємо всіх, нехай розквітають усі квіти, не будемо нікого пригнічувати, ми зробили рай на землі, де кожен має бути почутий”.

Захід перебуває у такому собі періоді перебудови, а спіймана в такий момент армія завжди слабка. Для того, щоб Захід адекватно відповів Росії, потрібно визнати свою поразку на російському напрямку політики, починаючи з 1991 року.

– І вони готові до цього?

– Не готові. Тому вони відповідають частково і, швидше, огризаючись. Немає цілеспрямованого наступу на Росію. Вона контрнаступає, а Захід робить періодичні вилазки. Тобто там, навіть у США, не сформована виражена політика щодо Росії. Захід переживає інституційну кризу. Вони сформували більш-менш тверду позицію, проте вона набагато слабша, ніж слід було.

Але треба сказати, що Захід довго запрягає, зате добре їздить. Ці санкції працюють на вбивство російського майбутнього, тобто вони не стільки вражають Росію зараз, скільки займаються футуроцидом – вони глушать можливі варіанти розвитку майбутнього, де Росія сама проходить четверту промислову революцію і стає новою державою. Простим людям незрозуміло, чому американці не зіб’ють всі російські літаки в Сирії прямо зараз. Вони роблять набагато страшнішу річ, що й англійці зараз почнуть робити: вони позбавляють Росію майбутнього.

Росія і сама знаходиться у цікавій фазі – вона шукає нову форму імперії. Вона вже пережила православний і комуністичний варіанти. У них є кілька проектів, за які між собою воюють вежі Кремля. Вони шукають ту нову форму і як-небудь її знайдуть. Так от, варіант, де ця імперія стає серйозною силою, здатною визначати речі, що відбуваються в цьому світі, Америка потихеньку обрізає своїми санкціями.

Російське керівництво повністю або майже повністю усвідомлює те, що відбувається, тому ставки в грі на загострення весь час підвищуються. 2017 рік був куди більш мирним порівняно з початком 2018-го, і маховик буде розкручуватися далі. Зараз, коли Путін знову сяде на трон і отримає умовну легітимність на шість років уперед, все буде йти тільки до загострення. Ніякого іншого виходу немає, причому це стосується обох сторін. Ми стрімко, системно і цілеспрямовано просуваємося до серйозного конфлікту світового масштабу між Росією і Заходом. Треба правильно розуміти, що він, по-перше, вже йде, а, по-друге, не набуде форми обміну ядерними ударами. Це буде низка таких специфічних зіткнень, що цілком підходять за формою і змістом 21-му століттю: гібридна майже світова війна, на всіх колишніх фронтах Холодної війни. І вона (увага!) не закінчиться, поки Росія не знайде форму нової імперії, а Захід не пройде свою кризу. За цей час дуже багато чого станеться, а терміни – це приблизно 2030-2035 рік, не раніше. Будуть періоди дуже жорсткого загострення, наприклад, пряма військова операція в Європі з обох боків, а будуть періоди, коли війна буде під килимом, будуть душити і цькувати один одного.

– Тут пригадується промова Путіна про те, що Росія, а не Радянський Союз, втратила своїх співгромадян і території.

– Я аналізував промови Путіна з моменту його приходу до влади, з 1999 року. Дзвіночки дзвеніли відразу ж, у перших його виступах. У психології є принцип, який звучить наступним чином: усе, що буде, вже є. Це означає, що все, що б не сталося в майбутньому, навіть найвіддаленіші події, вже мають мікроознаки тут. Є люди, які їх бачать, а є ті, хто не бачить. І за діями Росії дуже чітко простежується, як вони до цього йшли, наприклад, коли вони призупинили дію Договору про звичайні збройні сили в Європі. Адже це був кричущий знак! І зараз найрозумніші західні експерти говорять про те, як же вони недогледіли. А якщо зіставити це з Мюнхенською промовою Путіна? З оголошенням холодної війни? А з подальшою операцією в Грузії? З ініціативами щодо створення союзної з Білоруссю держави? З ініціативами щодо Митного союзу та євразійського простору? З промов верхівки від [Олександра] Дугіна до Путіна видно, як формувалася їхня політика.

Гітлер теж прямо говорив про свою мету: ще не прийшовши до влади, він оголошував про знищення євреїв, про необхідність “життєвого простору”, про плани загнати слов’ян за Урал і так далі. Ніхто нічого зазвичай не приховує, тому що так працює політика. У бізнесі ідею треба ховати, а в політиці, навпаки, потрібно заражати своєю ідеєю якомога більше людей. Путін і його оточення зовсім не соромилися й прямим текстом говорили, що Захід дарує їм мотузку, на якій вони його повісять, як казав Ленін. І Захід правда чесно продавав путінській Росії мотузку, на якій Путін тепер намагається підвісити Захід. Ми проходили це все 100 років тому.

– Але нова імперія показує мультфільми про зброю, яка невідомо, чи взагалі існує.

– Так, це турецький мультик шестирічної давності, але ви ж розумієте, що сміятися з Росії можна скільки завгодно, але війна – це дуже складне комплексне явище. Ми тут сміємося, а в Східній Гуті від російських бомб загинула вже тисяча осіб, а, можливо, і більше, там вбивають дітей. З одного боку – мультики, а з іншого – застосовується хімічна зброя. І чи смішно родині британського поліцейського, який першим виявив Сергія Скрипаля і теж зараз лежить у комі?

Цивільні люди не до кінця розуміють, що таке війна – воювати можна навіть кам’яними сокирами проти атомної бомби, і це доводять ісламські терористи. Але питання в тому, хто виграє в цій війні? А те, що таку війну можна вести і з обох боків будуть жертви, я гарантую на 101%. Поки Росія має ядерну парасольку, то мультики можуть бути смішні, але накапостити вона може дуже сильно. Звичайно, я впевнений, що Росія вчетверте у своїй історії, зрештою, принесе себе в жертву модернізації Заходу, що він модернізується за рахунок війни з Росією, частково за рахунок російських ресурсів, її пасіонарності.

Росія – це в психологічному сенсі тінь Заходу. Вона болісно хоче на Захід і воює з ним чисто по-фрейдистськи. Відповідно, вона приносить себе як частину підсвідомості Заходу в жертву, щоб західна свідомість стала ще яснішою і ще прогресивнішою. Але за цей час може пролитися багато крові і перебитися стільки горщиків, що, якщо ми посміхаємося з приводу мультиків, то не треба забувати про те, що в цей момент Росія вбиває людей навіть не в Сирії, а в Британії. Це не жарти.

Криве дзеркало кримської політики Росії

0

Напередодні президентських виборів у Росії знову заговорили про Крим. Кандидати, граючи на власний електорат і західний істеблішмент, шокують світ політичними кульбітами.

То опозиціонерка Ксенія Собчак збирається з передвиборним візитом до українського, за її ж словами, Криму. То нинішній президент Володимир Путін, приміряючи корону кримського «миротворця», погрожує світу ядерною війною. Звісно, всі ці дії скидаються на явну політичну шизофренію, але, насправді, це частина політики Кремля, спрямованої на планомірне викривлення свідомості росіян.

Примус до Криму

На фінальній стадії президентських перегонів головний претендент на кремлівське крісло Володимир Путін, «відкриваючи завісу таємниці» у фільмі «Світовий лад 2018», назвав «справжню причину» анексії Криму. Виявилося, що головні винуватці ‒ не українська опозиція, а «партнери з Вашингтона», які «підло» обманули Кремль, підтримавши «державний переворот» у Києві. У підсумку, якщо вірити Путіну, Росію просто змусили діяти «рішуче та зухвало». Звісно, це виправдання виглядає слабким для Гааги, але для внутрішнього споживання цілком підійде. Особливо на тлі зростання антиамериканської істерії ‒ коли 68% росіян вважають США головним ворогом Росії.

У результаті таких маніпуляцій Путін виступає перед росіянами в образі «месії», як, втім, і вся Росія, готова терпіти страждання (санкції) заради «порятунку» кримчан.

«Ухвалюючи це рішення, я мав покласти на шальки терезів повернення Криму та можливі наслідки, пов’язані з відносинами з багатьма країнами світу. І все-таки, коли ми кладемо на чашу терезів долі мільйонів людей, які там проживають, і складнощі у відносинах з іншими країнами, перше, мені здається, незрівнянно важливіше», ‒ запевняє російський президент.

Ядерні загрози – це останній аргумент Росії: запропонувати вже нічого, а відступати росіяни не готові

Апофеозом російської «миролюбності», що припаде до вподоби росіянам і налякає весь світ, стали слова Путіна про готовність використовувати ядерну зброю, навіть якщо це приведе до глобальної катастрофи. «Навіщо нам світ без Росії?» ‒ запитує Путін. І, очевидно, свідомість росіян вже готова до такого повороту подій.

Ядерні загрози ‒ це останній аргумент Росії на світовій арені, коли запропонувати вже особливо нічого, а відступати на тлі культу власної величі росіяни не готові. Як і повертати Крим. Влада викривляє свідомість росіян, підміняючи поняття. Так чорне раптом стає білим, анексія чужої території ‒ «історичним возз’єднанням», а агресивні плани перетворюються на «миролюбність» та «месіанізм». А для тих, хто не вірить Кремлю, можна використовувати кишенькову опозицію, яка в своїх роздумах про Крим недалеко пішла від позиції влади.

Передвиборні віражі Собчак

Навіть якщо російські опозиціонери, розмірковуючи про Крим, називають його українським, це аж ніяк не означає, що вони сприймають півострів саме так. Ідея кримського вояжу кандидата на пост президента Росії Ксенії Собчак ‒ явне тому підтвердження.

Позиціонуючи себе політиком ліберального спрямування, Ксенія Анатоліївна днями повідомила, що хотіла б з’їздити до Криму, щоб поспілкуватися з кримськими татарами, багато хто з яких незадоволений політикою Росії. Звісно, поважаючи територіальну цілісність України, вона готова вирушити туди, отримавши дозвіл Києва. І сама Собчак, і її штаб акцентували увагу на тому, що запланований візит жодним чином не пов’язаний з передвиборною політичною агітацією.

Звісно, хотілося б повірити Ксенії Анатоліївні, але її політичні маніпуляції шиті білими нитками, починаючи від часу візиту (напередодні голосування), й закінчуючи цілями ‒ послухати незадоволених російською владою кримчан. Як такі бесіди допоможуть кримчанам ‒ загадка. Якщо, звісно, Ксенія Анатоліївна не планує запропонувати жителям окупованого півострова свій сценарій розвитку в разі її приходу до влади. Але хіба це не передвиборна агітація?

Подібні маніпуляції помітив український міністр закордонних справ Павло Клімкін, назвавши плани Собчак «політичною шизофренією».

«Дотримуватися українського законодавства для в’їзду в окупований Крим ‒ це, звісно, позитив. Але законний в’їзд для ведення нелегітимної кампанії до нелегітимних виборів на окупованій території ‒ це точно шизофренія. Звісно, політична», ‒ написав Клімкін 7 березня в Twitter.

Двоїстість свідомості російської опозиції ‒ зовсім не виняток із правил, а, швидше, сумна норма. Російські ліберали, прагнучи сподобатися Заходу й власному електорату, розриваються між «розумними та красивими», об’єднуючи у своїй риториці ліберальні канони з нотками націоналізму. Досить згадати дебати російського ліберала Навального з ватажком бойовиків Гіркіним, де вони змагалися в більшій прихильності націоналізму.

Кримський «месіанізм» Путіна і «гуманітарна місія» Собчак – ланки одного ланцюга

Анексія Криму не тільки розбудила ниці інстинкти росіян, але й химерним чином об’єднала російську владу та опозицію ‒ ніхто не збирається повертати Україні півострів. Звісно, російські ліберали визнають, що Росія порушила міжнародне право, але це не означає, що півострів в їхній свідомості залишається частиною України. Крим для них начебто й «не наш», і одночасно «наш».

Такий підхід породжує широковідомі тези типу «далі будемо говорити», «там же наші громадяни» та «не можна просто взяти й повернути», приправляючи цю риторику загрозою громадянської війни. Приводів для того, щоб залишити собі чуже, можна знайти багато. Особливо, якщо ти сам не особливо віриш в те, що Крим чужий.

Подвійне дно російської опозиції як не можна краще допомагає владі в реалізації її політичної лінії в кримському питанні. Там, де Кремль використовує силову політику, опозиція діяла б з позиції «м’якої сили», залучаючи на свою сторону кримчан, незадоволених політикою Путіна. І тим самим сприяла «м’якій легітимізації» і самих президентських виборів у Криму, й інтеграції півострова в російське політико-правове поле. Брехня та підміна понять стали візитною карткою не тільки Кремля, а й російської опозиції. Тому й кримський «месіанізм» Путіна, й «гуманітарна місія» Собчак на півострові ‒ ланки одного політичного ланцюга, що скував Росію.

Євгенія Горюнова

Ми в соціальних мережах

7,492Підписниківлайк
447Підписниківвподобати
15Підписниківпідписуватися

Рекомендуємо

Популярно

Чому зміцнення гривні – не завжди добре

Валютний курс в Україні носить не тільки макроекономічний, а й соціальний характер: часто по ньому навіть оцінюється ефективність дій влади в цілому. Зрозуміти цю ситуацію...

Виживання всіх проти всіх

Це світоглядна конструкція українців. І з нею нам не перемогти В одному зі своїх давніх інтерв’ю я висловив тезу, що в нашій країні всі виживають....

Цифрова залежність збільшує самотність, тривогу та депресію

Більшість людей уже не уявляє свого життя без смартфонів — пристроїв, завдяки яким ми постійно перебуваємо на зв’язку та в курсі всіх новин. Але...

Солодкий гріх. Чому українці так не люблять багатих

Щоб тебе перестали ненавидіти, думати потрібно не тільки про себе Багатство - не гріх. Ця істина не раз підтверджувалася життям багатьох біблійних героїв. Наприклад, Авраам,...

Facebook серед молоді вже “застаріває”

Поки триває скандал щодо витоку даних від Facebook - молодь на Заході вже, схоже, надає перевагу іншим платформам, у тому числі практично невідомим у...