Головна Блог

Шанс вирватися із пастки бідності

0

Створення в парламенті пропрезидентської однопартійної більшості дає змогу сформувати всі органи влади. Це унікальний шанс для проведення реформ у всіх напрямках. І шанс — загальмувати  деградацію України, яка нам загрожує в найближчі десятиліття.+

ДЕ МИ?

Сьогодні ми виробляємо лише 65% продукції від рівня 1990 року. Відтоді польська економіка виросла майже вп’ятеро, в’єтнамська — в 11 разів, а китайська — майже в 23 рази.

За оцінками Світового банку, аби наздогнати за рівнем життя Польщу, нам знадобиться 40—50 років, а Німеччину — 100 років. Для громадян України, які живуть нині, це означає: «ніколи».

У реальності важливо не впасти ще глибше.

Дедалі швидше вмирає радянський науково-промисловий потенціал, ми втрачаємо цілі галузі, спрощується економічна структура.

Економіст Сергій Кораблін показав, що наша сировинна економіка провокуватиме кризи навіть при зростанні цін на товари нашого експорту. У періоди сприятливої світової кон’юнктури, ціни на наш імпорт зростають приблизно в 1,25 разу швидше, ніж на наш експорт. Зрештою, навіть у «ситі» роки наші торговельні дефіцити загострюються. І ми перекриваємо їх новими боргами.

Наш ВВП у доларовому вигляді, за підсумками 2018 року, досяг лише 71% від рівня 2013-го. Ми знову зростаємо повільніше, ніж навколишній світ.

УМОВИ ДЛЯ ЗРОСТАННЯ І РИЗИКИ. ЕФЕКТИВНІ ІНСТИТУТИ

Зростання позицій України в міжнародних рейтингах не повинно обманювати: обсяги прямих іноземних інвестицій (ПІІ) з кожним роком скорочуються. 2018 року їх було близько $2,4 млрд. Це майже в 6 разів менше, ніж перерахували трудові мігранти. Прямі іноземні інвестиції на душу населення в Україні вдесятеро нижчі, ніж у Чехії. Не краще і з внутрішніми інвестиціями.

Ключова причина — відсутність захисту власності й чітких правил. Іншими словами — ефективних державних інститутів. Як інвестор може бути впевнений у збереженні своїх вкладів, якщо президент країни, який ініціював і провів судову реформу, обурюється судовими рішеннями і називає їх «авантюрою», а прем’єр-міністр скаржиться на величезні хабарі з боку монополій при підключенні бізнесу до мереж? Іншими словами, нам потрібні працюючі правоохоронні, антимонопольні, регуляторні органи, справедлива судова система та багато іншого.

Але, за оцінками МВФ, пряма корупція коштує Україні мінус 2% ВВП на рік.

ПРОМИСЛОВА ПОЛІТИКА

Що ми виробляємо і продаємо? 2018 року в структурі нашого експорту частка продовольства і сировини, мінеральних продуктів і продукції металургії сягнула 77,9%. Причому з 2005 року частка цих груп збільшилася майже на 10 пунктів.

Що робили всі успішні країни? На основі доходів від сировинних галузей створювали умови для припливу інвестицій у технологічні галузі. Наприклад, у Південній Кореї керівництво країни буквально змусило місцевих «олігархів» вкладати кошти в машинобудування та  електроніку, обсипаючи пільгами і стимулами, але вимагаючи захоплення світового ринку. І це вдалося.

Тому головним завданням всіх органів влади повинні стати економічне зростання і зміна структури економіки. А промислова політика має лягти в основу плану реформ.

Простий приклад. Десятки років власник «МоторСіч» В’ячеслав Богуслаєв оббивав пороги Кабміну з робочим проектом створення вітчизняного вертольотобудування. Але владі цікаво витрачати мільярди на закупівлю імпортних вертольотів.

Міф про те, що Міжнародний валютний фонд забороняє підопічним країнам мати промислову політику, спростовує економіст Тетяна Богдан.

Наприклад, експерти МВФ Д.Черіф і Ф.Гасанов радять бідним державам із сировинною структурою впроваджувати активну технологічну політику за зразком азіатських тигрів. Вони підкреслюють, що стандартних рецептів — поліпшення бізнес-клімату, вдосконалення інститутів, розвитку інфраструктури, інвестування в освіту і збереження макроекономічної стабільності — явно не досить для переходу на траєкторію динамічного і стійкого зростання. Вони пропонують три ключові чинники успіху: (І) підтримка вітчизняних виробників у технологічних галузях; (ІІ) орієнтація на експорт; і (ІІІ) прагнення до жорсткої конкуренції з суворою відповідальністю.

Вважаю, важливо використовувати весь комплекс стимулів: здешевлення кредитування внутрішнім і зовнішнім покупцям продукції наших пріоритетних галузей, дешеві кредити і навіть компенсації частини інвестицій для будівництва нових виробництв, спрощення імпорту технологій і устаткування для створення нових технологічних підприємств, вільні економічні зони, технопарки, спрощення підключення до комунікацій, додаткові експортні мита на сировину. Чому Польща, Чехія, Південна Корея або Китай можуть це робити, а ми — ні?

На жаль, представники нової влади доки не заявляли про важливість промислової політики.

БОРГОВЕ НАВАНТАЖЕННЯ. ПАСТКА ЯРЕСЬКО

Для слабкої економіки України сьогоднішні борги — важкий вантаж, який дуже гальмує розвиток. Цього року ми витратимо на повернення і обслуговування боргів, за даними Мінфіну, 47,1% витрат держбюджету або близько 12% ВВП. Це більше, ніж на всі силові органи, освіту і медицину разом узяті!

Затвердження стратегії управління держборгом — дуже правильний крок.

 План по заміні коротких боргів довгими зрозумілий — треба спростити проходження пікових виплат у 2019—2021 роках. Але цього замало.

2015 року Мінфін, за словами економіста Данила Моніна, заклав «атомну бомбу» під майбутнє зростання. У травні 2021-го  Україна має розпочати виплати за тими самими ВВП-залежними облігаціями. Аби вирватися з пастки бідності, українській економіці треба зростати швидше, ніж 5% на рік. Але угода імені Яресько зобов’язала Україну при зростанні нашого ВВП вище 3% аж до 2040-го року щорічно віддавати кредиторам величезні суми, залежно від перевищення цього порогу. Чим швидше зростатимемо, тим більше віддаватимемо. Власне, все, що ми могли б витратити на розвиток, ми будемо вимушені віддати. Якщо ми зараз змогли б зробити економічний ривок, то за нібито списані $3 млрд. вже до 2025 року ми будемо вимушені виплатити близько $20 млрд.

Що робити? По-перше, почати переговори про зміну угоди або викуп цих ВВП-облігацій з дисконтом. Їхні власники повинні розуміти, якщо ми цього не зробимо, то не буде ані зростання, ані прибутку. По-друге, важливо зменшувати боргове навантаження швидше, ніж передбачено стратегією Мінфіну.

МОНЕТАРНЕ СТИМУЛЮВАННЯ І ФІНАНСОВА СИСТЕМА

Один з найважливіших чинників зростання — доступність довгого і дешевого кредиту. По суті, головне завдання фінансової системи — акумулювати накопичення населення і бізнесу і видавати їх як кредити підприємствам. Тому один з індикаторів майбутнього зростання — фінансова глибина економіки, тобто відношення об’єму кредитів до ВВП. Попри реляції влади, і без того низький об’єм кредитування продовжує скорочуватися. Якщо 2013 року він становив трохи менше 50% від ВВП, то за підсумками 2018 року —  близько 30% ВВП (180% — в Данії, 187% — в Японії, в країнах ЄС з найвищими доходами — понад 150%).

У результаті так званого антикризового «чищення» загальні активи банківської системи зменшилися з 80% до 38% від ВВП. Разом з тим більша половина активів банківської системи (51,7%) є непрацюючими кредитами (у держбанках — вище 70%). У такій ситуації банки просто не можуть нарощувати кредитування. Як влучно помітив Олексій Кущ, під час «чищення» системи її потрібно було позбавляти від проблемних кредитів, а не від банків.

Є ще один важливий чинник — монетарна політика. Навіть через декілька років після активної фази кризи ставка центрального банку в Україні залишається однією з найвищих у світі (17,5%). Так, високі ставки допомагають приборкати інфляцію. Але це не може тривати роками, і ставки не можуть більше ніж у півтора рази перевищувати рівень інфляції. В результаті банки вважають за краще заробляти на держоблігаціях під 17—20% річних або на сертифікатах НБУ під 15—16%.

 Скажіть, навіщо банкам за таких умов ризикувати і кредитувати реальний бізнес? Порівняйте:  у Румунії базова ставка становить 2,5, у Польщі і Таїланді — 1,5%, в Угорщині — 0,9%, в Ізраїлі — 0,25%. І навіть у пострадянських країнах ключові ставки знаходяться на рівні від 4 до 7,7%.

До чого призводять ці дії НБУ? З одного боку, при профіциті ліквідності в банках на ринку створюється дефіцит гривни. З іншої — масовий приплив спекулятивної валюти іноземних компаній, які скуповують наші гривневі держоблігації. Це вже привело до зміцнення гривни. При цьому реальне виробництво душиться грошовим голодом. Тобто наша крихка стабільність тримається на переказах наших заробітчан і грошах  іноземних спекулянтів. Останні можуть  дуже швидко втекти з України, що створює ризик неконтрольованої девальвації.

Додаткові ризики — в рівні доларизації активів банківської системи (40%) і  зовнішнього держборгу (2/3).

Зміна підходів до монетарної політики групою учених і банкірів описана ще 2016 року в нашій Стратегії розвитку банківської системи. У загальних рисах вони актуальні і сьогодні.

Крім цього, для економічного зростання важливо дати поштовх до правильного розвитку всього фінансового сектору. Україна не використала шанс це зробити з 2015 року. Попри тиск міжнародних партнерів і вітчизняного експертного середовища, більшість законопроектів були провалені або забуті парламентом.

ДЕМОГРАФІЧНА ЯМА

Якщо з середини минулого століття населення України неухильно зростало, то з 1994 року — швидко скорочується. За даними ООН, наша країна входить до десятки країн з найвищими темпами скорочення населення (більш ніж на 15% до 2050 р.). Останнє дослідження МВФ: до 2050 року трудові ресурси Болгарії, Латвії, Польщі та України скоротяться на понад 30%. Для України це означатиме гальмування зростання на 1,7 ВВП на рік і мінус 38% сумарно до 2050 року.

До середини століття середній рівень доходів у нашій країні становитиме лише 20% від загальноєвропейського. Рівень витрат на пенсійне забезпечення і охорону здоров’я перевищить 25% від ВВП. Що це означає? Що демографічний чинник не просто буде гальмувати наше зростання, він повільно, але впевнено веде Україну до катастрофи. Усвідомлення цього має щодня підштовхувати всі ланки влади до системного прискорення реформ.

ВІЙНА НА ДОНБАСІ

Попри найкращі наміри української влади закінчити війну, вона триватиме. Подібні конфлікти завжди негативно впливають на економічне зростання. Навіть у «замороженому» стані. Як мінімум, через зниження інвестицій і надмірні витрати на силові структури.

ЗОВНІШНІ РИЗИКИ

За останній рік лише ледачий не говорив про світову кризу, що наближається. Насправді, ми перебуваємо в кінці великого економічного циклу Кондратьєва. «Четверта промислова революція насувається на глобальний світ, як цунамі. У виграші залишаться лише інноваційні країни з ефективним інтелектуальним і фінансовим капіталом», — заявив ще 2016 року засновник форуму в Давосі, професор Клаус Шваб.

Як зауважує Олексій Кущ, із закінченням великого циклу Кондратьєва зараз збігся обрив короткострокового циклу Кітчена (виробнича активність) і  середньострокового циклу Жюгляра (динаміка інвестицій). І всі зусилля світових монетарних центрів спрямовано на максимальне згладжування переходу від старого циклу до нового.

В останньому звіті про фінстабільність експерти НБУ також відзначають загострення глобальних ризиків і перераховують ознаки стагнації світової економіки.

Ризики є і в Китаї, і в США, і в Європі. Китайська економіка в другому кварталі показала найнижче зростання за останніх 30 років. Єврозона теж на межі істотного уповільнення. Торгівельне протистояння  Китаю і США продовжується. І тут важливо, чи виконає Дональд Трамп свою загрозу про введення мит на китайські товари на $300 млрд.

Зниження в серпні процентної ставки американською ФРС дає Україні трохи оптимізму — це підтримає сировинні ціни на якийсь час. Але слабкий долар також означає і високі ціни на енергетичний імпорт. І все це не гарантує відміну кризи — питання в тому, коли і наскільки гострою вона буде.

ЩО РОБИТИ?

Нова влада, маючи монопартійну більшість, вже відчуває спокусу продовжувати тренд виборчої кампанії — говорити і робити лише те, що вигідно, не починаючи дискутувати. І це може стати фатальною помилкою. Бо всі описані негативні тенденції обов’язково проявлять себе в найближчі декілька років. Закони природи обдурити не можна, і розчарування в команді Зеленського обов’язково настане. Наскільки воно буде глибоким, залежить від якості її дій. Але важливіше, що буде з Україною.

Необхідно максимально ефективно використовувати політичний ресурс «монолітної влади» для проведення системних реформ. А для цього важливо розробити якісний план на найближчих 5—7 років. Для його реалізації потрібно залучати в команду не лише знайомих і просто «хороших» «нових» людей, а максимальну кількість професіоналів у різних галузях. Україна не має часу на тривале навчання новачків. Також важливо побудувати якісні інституції для обговорення окремих проектів реформ. Серед цих інституцій — закріплення прав опозиції, підвищення ролі та якості роботи парламентських комітетів, вибудовування нормального діалогу зі ЗМІ та багато іншого.

Повторю: це маленький шанс вирватися із пастки бідності. І ним треба скористатися повністю.

Артем ПЕТРЕНКО

Роттердам+: правда, про яку намагаються не говорити (рос)

0

Само словосочетание “Роттердам плюс” является не официальным названием, а популярным упрощенным штампом, придуманным политиками для нагнетания страстей. Поэтому у людей создается иллюзия, что Роттердам+ это коррупционная схема по которой «покупают дешевый украинский уголь, а в тарифы для населения закладывают роттердамскую цену. Да еще и за несуществующую доставку деньги берут».

При такой подаче, действительно, у любого человека вскипают нервы от ненависти к чиновникам-коррупционерам и олигархам, которые высасывают последние соки у населения. Но правда в том, что это фейк, который не имеет ничего общего с реальностью.

1.   Так же такое Роттердам+ ?

Полное название того, что некоторые политики называют «Роттердамом+» – утвержденный постановлением НКРЭКУ №289 от 03.03.2016 “Порядок формирования прогнозируемой оптовой рыночной цены электрической энергии”. Если не вдаваться в сложные формулы, то цена угля в формуле ОРЦ рассчитывается по принципу: «средневзвешенный за 12 месяцев на период расчета индекс API2 + доставка и перевалка – дисконт на разницу в калорийности между импортным и украинским углем».

По этой формуле определяется стоимость угля для энергетических генерирующих компаний Украине. Сжигая уголь в блоках ТЭС, они выполняют незаменимую функцию – балансируют энергосистему, сглаживая суточные перепады потребления электроэнергии. К сожалению, атомные станции из соображений безопасности маневрировать не могут. Поэтому более дешевая атомная энергия поступает в энергосистему равномерным потоком круглосуточно, а угольная генерация включается тогда, когда электричество наиболее необходимо.    

2.    Зачем была принята формула Роттердам+?

Из-за популизма политиков, которые рассказывали басни про дешевый украинский уголь и фиксировали в тарифах стоимость угля ниже его себестоимости, в угольной отрасли Украины начались обвальное сокращение добычи. За считанные годы – более чем в два раза. Украина вынуждена покупать энергетический уголь за границей. Как заявил Министр энергетики и угольной промышленности Игорь Насалик в этом году 26% энергетического угля придется завести из других стран.

Формула, действительно, позволяет энергетикам покупать уголь заграницей. Но главной причиной введения формулы на уголь являлось не стимулирование импорта (как ошибочно утверждают критики), а установление справедливой рыночной цены на украинский уголь.

Ведь избыточный импорт – это лишь вынужденная мера, которая негативно сказывается на состоянии государственных финансов, курсе национальной валюты. В основе энергетической безопасности всегда на первом месте обеспечение энергоресурсами собственной добычи. Это нет только независимость от нестабильных внешних рынков, но и сохраненная валюта, рабочие места, налоги.

Прозрачный и единый метод ценообразования должен стать краеугольным камнем в возрождении собственной добычи угля в Украине.

3. Роттердам + это механизм ценообразрвания для угля. А как формируется цена других энергоресурсов?

В Украине на сегодня дефицит по всем видам энергоресурсов. Соответственно, и принцип стимулирования роста собственной добычи аналогичен. В Украине работает единая формула ценообразования на энергоресурсы в условиях дефицита – принцип импортного паритета. Этот же принцип зафиксирован в программе сотрудничества с МВФ. Он прост: как бы не жаловались добывающие компании на высокую себестоимость, в тариф закладывается цена не выше той, по которой можно получить энергоресурсы из-за рубежа.

Для рынка газа – формула расчета на основе котировок европейского индекса NCG+ или, как ее называют политики «Дюссельдорф+». Для угля – европейского угольного индекса  «API2+» (Роттердам+). Обе формулы имеют одинаковый принцип – стоимость энергоносителя согласно базовому Европейскому индексу + его доставка в Украину. Обе формулы были приняты практически одновременно. 

Похожий принцип действует и на рынке нефтепродуктов.

4.       Что такое индекс API2 и нужно ли покупать уголь именно в Роттердаме?

Нет, в Роттердаме его покупать не обязательно. Тем более, что его там не добывают.  Просто в Роттердаме (а, вернее, в угольном хабе АРА – Амстердам, Роттердам, Антверпен) самые актуальные цены на уголь для всей Европы. Индекс API2 – это принятая международная система ценообразования, которая существует почти 20 лет. Он широко используется в Европе – почти три миллиарда тонн угля в год индексируется API 2.

Именно привязка к этой рыночной цене должна снимать спекуляции о заниженной или завышенной стоимости угля для украинских ТЭС. 

5.       Как Роттердам+ влияет на тариф за электроэнергию для населения?

Никак. Решение о поэтапном изменении тарифов на электроэнергию для населения было принято в 2015 году, за год до принятия формулы Роттердам+. Поэтому, несмотря на заявления политиков, формула абсолютно не связана с тарифами для населения, она влияет на цену э/э для промышленных предприятий.

Согласно данным Центра исследований в области мировой энергетики VaasaETT, который  собирает информацию о ежемесячных ценах на электроэнергию и газ для бытовых потребителей в крупных городах стран ЕС, жители Киева платят за электроэнергию меньше всех европейских столиц – 3,94 евроцентов за кВт-час. Далее следуют Белград, София и Бухарест, стоимость электроэнергии в Германии в 10 раз выше украинской – 30,88 ц/кВчас. При этом средняя цена – порядка 17 евроцента за кВт-час.

Колебания цены угля по формуле Роттердам+ отражаются на тарифах небытовых потребителей – предприятий и учреждений. Но даже для них цена на электричество продолжает оставаться одной из самых конкурентных в Европе.

6.       Как относятся международные организации к формуле «Роттердам+»?

Различные международные организации и доноры не раз заявляли о необходимости отхода от непрозрачного ручного регулирования цен на энергоносители. По их мнению, чиновничье самоуправство создает предпосылки для коррупции в энергетике. Поэтому вопросы либерализации ценообразования на сегодня – в череде структурных маяков для Украины, выполнение которых необходимо для выделения очередных траншей международной помощи.

Замглавы МВФ Дэвид Липтон заявил, что энергетическая политика должна оставаться соответствующей программным обязательствам Украины перед МВФ, и решение деполитизировать этот процесс через применения автоматических формул имеет решающее значение. 

Риккетс Брайан, генеральный секретарь Европейской ассоциации каменного и бурого угля EURACOAL, отметил, что формула «Роттердам+» – это антикоррупционная формула. В ней невозможна коррупция, поскольку существует электронная платформа в которой можно увидеть все отгрузки угля, его цену, тех кто его покупает и тех, кто его продает. 

При этом, зарубежным партнерам очевидно, что формульное ценообразование является лишь полумерой, временной квазирыночной моделью. Замглавы Еврокомиссии Милош Шевчович назвал существующую методологию ценообразования на уголь контраверсийной и призвал к скорейшему принятию закона «О рынке электроэнергии». 13 апреля 2017 года закон был поддержан 277 голосами украинских парламентариев, а 11 июня вступил в силу после официального обнародования его текста в газете “Урядовый курьер”. С внедрением в Украине полноценного рынка электроэнергии (а для этого предусмотрен двухлетний переходной период), потребность в формуле полностью отпадет. Цену, как и во всей Европе, станет диктовать баланс спроса и предложения.

7.       Выполняет ли формула «Роттердам+» свою задачу?

Частично – да. Частные угледобывающие компании начали активно наращивать добычу. Государственные шахты – пока нет, ведь многолетнее неэффективное управление привело к тому, что их себестоимость превышает даже «роттердамскую» цену.  Средняя себестоимость угля на государственных украинских шахтах за 5 месяцев 2017 по данным Минэнерго составляет 2785,6  грн/т. При этом цена угля по формуле Роттердам+ составляет всего 2000 грн/т, то есть на 785 грн меньше себестоимости. Соответственно, высокая себестоимость угля государственных шахт не покрывается этой ценой.

С другой стороны введение на рынке угля в Украине индикативной цены стало положительным фактором для уменьшения объемов государственных дотаций угольной отрасли из  бюджета. Цена госшахт была поднята со смехотворных 1200 до 2000 грн/т. Значит, государство может меньше средств тратить на дотации угольщиков, а больше на социальные проекты.

Кроме того, у государственных шахт наконец-то появилась перспектива выживания. Ведь рыночная цена на их продукцию порождает интерес со стороны иностранных инвесторов, которые могут вложиться в их модернизацию и снижение себестоимости. Но этот интерес должен быт подкреплен стабильностью и последовательностью государственной политики. Ведь никто не хочет вложить сотни миллионов в бизнес-проект, если есть риск того, что после этого какие-нибудь политики потребуют снова в ручную определять цену от полученной «себестоимости».

8. Так кто и почему критикует формулу Роттердам+?

Тут есть два момента – коммерческий и политический. Есть энергоемкие отрасли промышленности, цена на электроэнергию для которых очень важна. К примеру, ферросплавные заводы, где доля э/э в себестоимости доходит до 50%.  Логично, что собственники этих предприятий (они же собственники многих СМИ) желают получать электроэнергию по заниженной цене и противодействуют любым инициативам, которые ведут к ее повышению. Противодействуют не только информационно, разгоняя страшилки, но и в судах.

Есть у олигархов и подконтрольные политики. Их мотив – не экспертная дискуссия, а продавливание «зрады» любой ценой, создания у избирателей иллюзии тотальной коррупции, необходимости срочной перезагрузки власти.

Плани Маска імплантувати штучний інтелект в мозок перетворить людей в роботів

0

Допомогти паралізованій людині управляти комп’ютером або смартфоном силою думки, безумовно, блага мета. Над цією можливістю працює засекречений стартап Ілона Маска Neuralink. Але звідси недалеко до точки неповернення — коли тканини мозку почнуть замінювати електронікою.

Одна з цілей компанії Neuralink – розробка мікрочипів для паралізованих пацієнтів, які будуть імплантовані їм в мозок для управління смартфонами та комп’ютерами силою думки. В майбутньому, ця технологія дозволить людям з обмеженими можливостями бути більш незалежними. Однак скептики налаштовані не дуже оптимістично і бачать в імплантуванні штучного інтелекту в мозок людей більше небезпеки, ніж потенціалу.

За задумом вчених, крихітні процесори будуть з’єднуватися з мозком за допомогою «ниток» шириною близько 4-6 мкм. Це дозволить записувати інформацію, досліджувану нейронами мозку та передавати її через спеціальний додаток в смартфон або комп’ютер.

Критики стурбовані, що досліди вчених зайдуть надто далеко і технологія покладе край розуму в його нинішньому значенні.

Когнітивний психолог Сюзан Шнайдер стверджує, що якщо вчені почнуть також замінювати й функціональні тканини мозку, то для людства це стане своєрідною точкою неповернення.

«Одна справа, якщо мова йде про 15% заміні й вже інше, якщо чіпи будуть замінювати понад 75% тканин мозку», заявив філософ Дерек Парфіт.

Очевидно, що технологія потенційно може розширити можливості людського інтелекту за допомогою впровадження інтелекту штучного, однак ці та інші питання поки залишаються відкритими. І на даний момент незрозуміло, хто та яким чином буде визначати допустимі масштаби таких маніпуляцій.

Тим часом, розробники стверджують, що їхня технологія мінімізує ризики для мозку, які можуть виникнути після імплантації. В майбутньому, як сподіваються автори, новий нейроінтерфейс дозволить лікувати такі хвороби як епілепсія, параліч та багато інших.

Нагадаємо, що зовсім недавно, стартап Ілона Маска Neuralink вперше представив публіці результати своїх розробок. На прес-конференції в Сан-Франциско фахівці компанії розповіли, як просувається робота над прототипом надлегкого нейроінтерфейсу, який зможе об’єднати мозок людини та комп’ютер.

Особливий статус. Який зв’язок між індійським Кашміром і українським Донбасом (рос)

0

15 августа, в День независимости Индии премьер-министр страны Нарендра Моди заявил, что отмена особого статуса Кашмира вернет региону былую славу. 

Решение Индии отменить «особый статус» спорного штата Кашмир – это, конечно, невероятно дерзкий, по-настоящему мощный и по-шекспировски трагический шаг со стороны официального Дели. Несмотря на скудное внимание, которое этому событию оказали журналисты (то ли из неохоты разбираться в этом запутанном деле, то ли из-за загруженности другими «животрепещущими» темами внутренней политики), эта ситуация, по моему мнению, является одним из важнейших событий года. Переоценить то, что произошло 6 августа в Кашмире, очень трудно.

И нет, это не касается того, что мы сейчас наблюдаем. Высылка индийских дипломатов, заморозка двусторонней торговли, спорадические вооружённые столкновения на границе – это всё лишь «цветочки» по сравнению с тем, что произойдёт дальше. 

Поскольку у нас тема индо-пакистанских отношений практически не представлена в СМИ, напомню кратко историю событий.

Кашмир – историко-географическая область на северо-западе Индостана, на которую претендуют Индия, Китай и Пакистан. Она состоит из нескольких отдельных частей: регионы Джамму и Кашмир, провинция Ладакх, Аксайчин и Транс-Каракорумский тракт, ледник Сиачен и Северные территории.

После того как лорд Сирил Рэдклифф в 1947 году разделил за ланчем «алмаз британской короны», Кашмир оказался в подвешенном состоянии между новообразованными Индией и Пакистаном. Большая часть населения области были мусульманами, и хотели присоединиться к Пакистану. Однако в то время Кашмиром правил махараджа-индус, который решил войти в состав Индии вопреки мнению населения. Это спровоцировало конфликт, который быстро подхватили Пакистан и Индия, стремясь завладеть богатым ресурсами регионом. В ходе войны 1947-1948 годов Кашмир был де-факто поделен между воюющими сторонами.

На сегодняшний день, Кашмир разорван между тремя государствами. Пакистан контролирует северо-западные территории (Северные территории), называя их Азад Кашмир и Гилгит-Балтистан. У Китая под контролем регион Аксайчин, прилегающий к Тибету и Синцзян-Уйгурскому автономному региону КНР. Индия сохраняет контроль над регионами Джамму и Кашмир, а также провинцией Ладакх. Все они и объединены в штат Кашмир, который Дели считает частью своей территории.

Еще в 1950-х годах, пытаясь выстроить отношения с местными элитами и чем-то их подкупить, Индия принимает решение предоставить Кашмиру широкую автономию. В Конституцию была внесена статья 370, предоставляющая «особый статус» Кашмиру – единственный штат, получивший подобную свободу. Во многом, это способствовало де-эскалации ситуации и ее заморозке, что привело Индию и местные кашмирские элиты к некоему временному соглашению. «Особый статус» Кашмира стал индийской гарантией для местного населения, подозрительно относящегося к амбициям Дели.

Широкая автономия Кашмира предоставляла местным властям свободу действий во внутренней политике, религиозных вопросах, возможность принимать законы, иметь свою Конституцию и флаг. В ведении Индии оставались лишь внешняя политика, оборона и связь.

Однако главной ценностью «особого статуса» кашмирцы считали своё право распоряжаться собственной землей и мораторий на ее продажу чужеземцам. С точки зрения местных, главной угрозой, которую они видели в Индии – это ее намерение якобы выселить коренное население, продать их родные земли и заселить Кашмир индуистами. Автономия в земельных вопросах несколько успокаивала эти тревоги.

И вот индийское правительство внезапно отменяет «особый статус» со всеми его привилегиями, включая земельный вопрос. В принципе, Нью- Дели еще с конца 1950-х годов делал все, чтобы подорвать автономию Кашмира и постепенно ее забрать. Однако именно отмена запрета на продажу земли в Кашмире немусульманам стала сигналом к началу массовых протестов в спорном регионе и такой агрессивной реакции со стороны Исламабада.

Позиция кашмирцев довольно проста: они видят в отмене «особого статуса» развал самой основы кашмирско-индийских договоренностей 1940-1950-х годов. Без гарантий со стороны Индии, Кашмир и его население становятся уязвимыми. Они считают, что теперь Дели начнет распродавать кашмирские земли, меняя демографический портрет региона в свою пользу.

Эту же версию продвигает Пакистан, справедливо полагающий, что отмена «особого статуса» подрывает любые мирные договоренности по Кашмиру, поскольку лишает местных любых гарантий сохранения своих прав и свобод в составе враждебной для них Индии. К тому же, для Пакистана отмена статуса – это первый шаг к масштабной интеграции Кашмира в Индию, чего Исламабад допустить никак не может.

Со своей стороны, в Индии это представляют «победой». Правящая националистическая Индийская народная партия во главе с премьер-министром Нарендрой Моди выполняет предвыборное обещание и намерено усилить интеграцию Кашмира в составе Индии, дабы ускорить процесс его «абсорбции» в едином государстве.

Индийские националисты уже много десятков лет продвигают идею отмены «особого статуса» Кашмира. Они считают, что широкая автономия лишь разжигает чувство обособленности кашмирцев, их сепаратизм, из-за чего они не чувствуют себя частью Индии. Соответственно, пора отменять эти законы и начинать полноценную интеграцию спорного региона в состав Индии, дабы поставить точку в этом 70-летнем конфликте. По крайней мере, так им кажется.

В принципе, «особый статус» Кашмира никогда не принимался как данность индийскими элитами. Для них эти договоренности и статья в Конституции были скорее раздражителями, временными неудобствами, нежели основой какого-то долговременного урегулирования проблемы. И тем более, они не считали эту автономию «уступкой» кашмирцам. С конца 1950-х годов Индия планомерно пыталась нейтрализовать кашмирские автономистские чаяния и усиливать контроль за жизнью региона.

Кашмирские лидеры попадали в тюрьму, их организации запрещались, местные выборы фальсифицировались (в 1987 году это даже привело к конфликту с Пакистаном). Это резко ухудшило отношения между индийскими властями и местным населением. Уровень доверия между Дели и Кашмиром можно четко увидеть по явке избирателей на выборах в этом регионе. В последний раз она составила 30%, а в столице Сринагаре – 14% (при общенациональном среднем показателе в 62%).

Один за другим, Дели убирал несущие конструкции «особого статуса» Кашмира. И вот несколько дней назад они решили снести и сам фундамент. Причем, это было больше похоже на какую-то силовую операцию.

Сперва, власти отключили Интернет и связь во всём штате. Затем, ночью, более 30 тысяч индийских военных перебросили в Кашмир, и они установили комендантский час, арестовав лидеров местных общин. На следующее утро министр внутренних дел Индии Раджнатх Сингх внес на рассмотрение парламента пачку законопроектов о «радикальной административно-территориальной реорганизации» территории Кашмира. Депутаты в течение 1,5 часа быстро приняли один закон за другим, лишив Кашмир «особого статуса» и разделив его на две части – провинцию Ладакх и штат Джамму и Кашмир.

При этом,придумали хитрый способ избежать голосования за внесение изменений в Конституцию (в которой закреплена автономия), для которого у них не хватало двух-третей голосов. Лишение «особого статуса» просто произошло по исполнительному указу президента Индии. Согласно процедуре, им необходимы были также подписи руководства Кашмира. Однако в штате уже год нет местного правительства, и он управляется напрямую из Дели через губернатора. Националисты сами спровоцировали развал правящей в Кашмире коалиции в 2018 году, и теперь просто воспользовались подписью губернатора, дабы узаконить отмену «особого статуса».

Ситуация накаляется до предела. Кроме Пакистана, решение Индии вызвало гневную реакцию и соседнего Китая. Вычленение из состава Кашмира провинции Ладакх, граничащей с оккупированным Пекином Тибетом, было воспринято в Поднебесной как попытку Дели отыграть назад ситуацию в Ладакхе, где в последнее время планомерно усиливалось влияние китайцев при тотальном бездействии индийцев. В этом они правы – Моди действительно хочет отыграться и не допустить потери региона, где большинство населения составляют буддисты, с которыми активно заигрывает Пекин.

Пакистан оказался в трудном положении. Решение Индии вынуждает премьер-министра Имрана Хана действовать и придумать какой-то жесткий ответ. Не сделать ничего он не может, ибо покажет свою слабость в глазах населения, кашмирцев и генералитета, фактически правящего страной. Однако агрессивные действия могут снова привести к войне, которой он не желает.

Что касается премьер-министр Индии Нарендра Моди он просто сделал то, что хотел сделать всегда. Ведь он считал автономию Кашмира «ошибкой», которая разжигала антииндийские чувства в регионе. Впрочем, как лишение его «особого статуса» поможет эти чувства притупить – не совсем ясно. Безусловно, автономия Кашмира действительно сформировала у местных локальную идентичность и обособленность от остальной Индии (к которой они никогда толком не принадлежали). И произошло это не из-за «особого статуса», как такого, а из-за невыполнения сторонами своих обещаний с самого начала, что и сформировало атмосферу недоверия между Кашмиром и Индией.

У меня нет никаких сомнений в том, что Нарендра Моди добьётся своего. Однако я также не сомневаюсь, что на выходе он получит абсолютно противоположный эффект: рост антииндийских настроений, радикализация кашмирцев, вспышка насилия и активизация террористических группировок в условиях расширения их социальной базы на фоне отчаяния, гнева и злости из-за решения Дели.

И это, пожалуй, один из главных индийско-кашмирских уроков, которые может для себя вынести Украина: не принимать судьбоносные политические решения, ставя узкие политические и электоральные интересы группы лиц выше государственных, и основываясь на нездоровом безумном национал-патриотизме, а не на грамотных программах реформ, информационной политике и экономическом развитии.

Проблема Нарендры Моди и индийских националистов, когда они пытаются «решить» проблему Кашмира – такая же, на мой взгляд, как проблема Петра Порошенко, пытавшегося «разрулить» ситуацию на Донбассе. Во всех случаях в основе лежит одни и те же деструктивные элементы – жажда власти, хроническая потребность поднять рейтинги при отсутствии прогресса в реформировании страны, нежелание по-настоящему решать вопрос и узкая, примитивная трактовка национальных интересов через призму интересов собственной социальной среды.

Главное, чтобы введение «особого статуса» для украинского Донбасса предыдущей политической силой, а с недавних пор и разговоры об его отмене, которые ведутся при новой власти не привело в итоге к тому к чему это привело в Кашмире.

Ілія Куса

Феодальна моя Україна. Якого результату чекати на виборах в мажоритарних округах (рос)

0

Новый парламент — всегда надежда на новые лица и новые перспективы для страны. Однако они могут обернуться разочарованием из-за старых правил, по которым проходят нынешние выборы

В 1993 году один из отцов-основателей современной украинской журналистики Александр Кривенко написал программную статью-манифест “Маргинальная моя Украина”. Сегодня, 26 лет спустя, и заголовок статьи, и её содержание актуальности, увы, не потеряли. Мало того, вслед за Кривенко впору уже говорить: “Феодальная моя Украина”. К этому побуждает нынешняя предвыборная кампания в Верховную Раду.

Напомним, что в 1994 году депутатов Верховной Рады выбирали исключительно в мажоритарных округах. В 1997 году Леонид Кучма ввёл смешанную систему. Это дало возможность его политической силе — блоку “За Единую Украину” — в 2002 году количественно переиграть “Нашу Украину” Виктора Ющенко. Хотя последняя провела в парламент по партийному списку почти в два раза больше депутатов, чем “ЗаЕдУ”, пропрезидентская фракция всё равно оказалась многочисленнее за счёт вошедших в неё мажоритарщиков. Тогда-то и стартовала тотальная феодализация страны, при которой вассалы получили свои первые феоды.

Виктор Ющенко, помня о рисках, которые несёт мажоритарка, ввёл чисто пропорциональную систему. Иное дело, что в силу бездарного правления ему это не помогло. А Янукович, став полноправным сюзереном, прекрасно понимал, что подконтрольные одинокие вассалы — это мощный инструмент в парламентских играх мятежных баронов, и феодализацию возобновил. В 2012 году украинский парламент вновь избирали по смешанной, или пропорционально-мажоритарной, системе.

Для Порошенко феодализация страны обернулась победой на досрочных парламентских выборах в 2014 году. Проиграв по спискам “Народному фронту” Яценюка (БПП “Солидарность” в парламент провёл 63 депутата, а “Народный фронт” — 64), Порошенко сумел нарастить свою фракцию в ВР за счёт депутатов-одномандатников до 132 штыков.

Не секрет и то, что ежегодно перед обсуждением бюджета для мажоритарщиков наступает жаркая страда. За голосование в поддержку главной сметы страны они требуют от Кабмина деньги на нужды своих округов. В результате подконтрольный электорат, уплативший в казну налоги, получает не государственные программы, а отца-благодетеля, сумевшего “выбить” у столичных злодеев-бюрократов “пару копеек” на местные нужды. А тамошние СМИ рассказывают жителям округа о добре, которое они получают от “отца-благодетеля”, что отражается в результатах голосования на очередных выборах.

Понятно, что не всегда. Ибо ветры революций некоторых феодалов из кресел выносят. Но на их место приходят другие, и система остаётся незыблемой.

Секонд-хенд и контрафакт

На нынешних выборах в 199 одномандатных округах ЦИК зарегистрировала 3110 кандидатов-мажоритарщиков (всего в выборах участвуют 5870 человек). В среднем почти по 16 человек на округ. Чтобы разобраться, кто эти люди, нужно изучить более трёх тысяч резюме, выставленных на сайте ЦИК. Работа ёмкая, но благодарная. Ибо даёт ответы на многие вопросы, подтверждающие порочность мажоритарной составляющей украинских выборов.

Начнём с того, что в новый состав ВР баллотируются 305 действующих депутатов. То есть в досрочно распущенный в силу профнепригодности парламент, которому доверяет около 4% населения, хотят вернуться 70% депутатов. По мажоритарке идут 190 кандидатов, уже вкусивших депутатского хлеба. Среди них Евгений Червоненко, Сергей Кивалов, Борис Колесников, Елена Бондаренко, Сергей Пашинский, Владимир Литвин, Михаил Гаврилюк, Николай Княжицкий. В этом же списке — подследственный депутат нынешнего созыва ВР Борислав Розенблат и любитель прятаться за колоннами сессионного зала Дмитрий Добкин, а также член “молодой команды” экс-мэра Киева Черновецкого Олесь Довгий и многие другие представители старой законодательной гвардии.

Кроме того, по мажоритарным округам в парламент рвутся “хозяева Закарпатья” — три брата Балоги и их двоюродный брат Петевка, две сестры Савченко, брат Виктора Медведчука — Сергей, два брата Барны и любители охотиться на экзотических животных, герои журналистских расследований о депутатах-коррупционерах братья Дубневичи. Плюс ветераны движения вроде подзабытых Юрия Кармазина, Людмилы Супрун и прошедшего люстрацию в мусорном баке экс-нардепа Виталия Журавского.

Думается, часть этих бывших и нынешних феодалов в ВР таки пройдёт. Интересно, в проходные части списков каких партий они смогли бы попасть, если бы мажоритарная система была отменена?

Но пока гибридные выборы процветают. Одна только промывка мозгов путём клонирования срочно созданных общественных организаций, фондов, ЧП или АО, эксплуатирующих бренд “Слуга народа”, чего стоит. Подобно поддельным китайским найкам, ролексам или армани на украинский рынок выброшены контрафактные “Зе-Слуга народа”, “Слуга народа-Зе” и прочий политтехнологический хлам. Помимо этого, успели наклепать четыре клона с названием “Голос”, один контрафактный УДАР, одно ЧП “За життя” и одно ООО “Батькивщина-Кривой Рог”. Странно, правда, что нет ни одной подделки под “Европейскую солидарность” или “Украинскую стратегию” Гройсмана.

Ещё один показатель мажоритарного псориаза — однофамильцы. Их используют всё для того же — заведомого обмана избирателя, которому подсовывают клоны конкурентов в борьбе за обладание феодом. В надежде, что избиратель по запарке проголосует не за того.

На сегодня в мажоритарных округах по всей Украине насчитывается в общей сложности 35 наборов “однофамильцев”. Из них 26 двойных, четыре тройных и ещё один набор с четырьмя клонами. Лидером в этом “виде спорта” выступает Одесская область, где наборы однофамильцев представлены в семи из одиннадцати округов. А призовое место принадлежит округу №133, где среди 46 кандидатов можно обнаружить сразу четыре комплекта однофамильцев и одинокого Александра Зелинского в придачу.

Кстати, изучение этого феномена выявило ещё одну пикантную подробность. Понятно, что за просто так клоны в округах не возникают. Особенно, когда речь идёт о “парашютистах”, десантированных, скажем, из Луганской области в ту же Одессу. “Хорошую фамилию”, а в придачу к ней ещё и подходящие имя-отчество, в нужный момент можно неплохо капитализировать. 

Причём как во время подачи документов на регистрацию, так и при снятии с неё. В первых числах июля ряды клонов начали резко редеть: однофамильцы стали подавать заявления об отказе баллотироваться. В результате этой зачистки, скажем, депутат Алексей Гончаренко, против которого выставили ещё двух Гончаренко, остался в гордом списочном одиночестве. Такая же история — и с депутатом Микитасем, баллотирующимся в Чернигове, и днепровским политиком Загидом Красновым. Во сколько обходится услуга по регистрации-снятию, досконально неизвестно. Но, судя по массовости этого мажоритарного развлечения, достаточно, чтобы её оказывать.

Гендерный дисбаланс

Не менее любопытны результаты анализа гендерно-возрастного среза мажоритарщиков.

В одномандатных округах баллотируются 97 пенсионеров, среди которых девять человек — в возрасте более 70 лет. От 71-летнего кандидата из Киева, баллотирующегося в Донецке, и 77-летнего — из Хмельницкой области, решившего попытать счастья в Чернигове, до аксакалов украинской политики: 80-летнего президента запорожского предприятия “Мотор Сич” Вячеслава Богуслаева и 81-летнего экс-мэра Киева Александра Омельченко.

Но всё же наиболее многочисленная группа — это кандидаты в возрасте от 35 до 50 лет. Их всего 1794 человека. Возрастной диапазон 492 соискателей депутатского звания — 25–35 лет. 58 кандидатов пребывают в возрасте до 25 лет, 15 из них — всего 21 год. Кстати, больше всего молодёжи баллотируется в Киеве: 63 кандидатам, зарегистрированным в мажоритарных округах столицы, от 25 до 35 лет.     

Однако к самым неутешительным выводам приводит изучение гендерного фактора.

По словам председателя Центр­избиркома Татьяны Слипачук, на этих выборах в ВР баллотируется 77,5% мужчин и 22,5% женщин. Что на фоне аналогичных показателей прошлых лет выглядит не так уж и удручающе. Однако глава ЦИК дала информацию “в среднем по палате”, сведя воедино партийные списки и мажоритарщиков. Но если партии ещё как-то стремятся соблюдать гендерный баланс, то в мажоритарных округах с этим всё намного хуже. В них женщины составляют всего 15% от общего числа кандидатов. А в 15 округах не зарегистрировано вообще ни одной представительницы прекрасного пола. Самой “женоненавистнической” можно считать Волынскую область, в двух округах которой (всего их на Волыни пять) не зарегистрировано ни одной женщины. А в остальных баллотируются всего четыре.

Примечательно также, что в мажоритарных округах баллотируются 2028 беспартийных кандидатов. Это показатель, свидетельствующий о гибридности отечественного партстроительства. Партии — давно предметы купли-продажи. И, скажем, если бы партию “Голос” создавали с нуля, то она по закону не могла бы принять участие в выборах, не имея года партийной “выдержки”. Но в Украине партию можно купить “под ключ”, а потом провести партийный съезд и, соблюдя все формальности, просто её переименовать, для чего в партийном супермаркете Мин­юста предложен выбор из 352 политсил. Кстати, это относится не только к “Голосу”, а и к партийному симулякру, “Партия Шария”, которую ЦИК была вынуждена зарегистрировать, отказав при этом в регистрации её “лидеру”. И 64% беспартийных кандидатов — это очень чёткий ответ на партийную гибридность.

Причём в округах имеются кандидаты от таких “мощных и рейтинговых” политических сил, как “Цыганская партия Украины”, “Морская партия”, традиционно представленная только Сергеем Киваловым, а также не значащаяся в реестре Минюста партия “Бджола”.

От мастера маникюра до фотографа ЗАГСа

Ну и, наконец, вишенка на торте маргинализации Украины, уходящая корнями к ленинскому тезису о том, что государством может управлять даже кухарка. В высший законодательный орган большого европейского государства помимо 1087 представителей бизнеса различных калибров решили выдвинуться: три медсестры, трое начальников рынков, четыре водителя, восемь студентов, пять зав­складами (включая завскладом киевской гостиницы “Украина”), бортпроводник и авиадиспетчер, осмотрщик вагонов, заведующая детским садом, воспитатель-методист детского сада и сторож яслей. Достаточно широко представлен общепит: администратор ресторана, работник ресторана, заведующий кофейни, официант и старший смены из черниговской пиццерии, который вместе с 60-летней буфетчицей одной из киевских больниц почему-то баллотируется в Харькове. А ещё два электромонтёра, электрослесарь, слесарь-монтажник и механик. В борьбе за депутатский мандат также участвуют автозаправщик, обивщик мебели, мастер маникюра, две детсадовские учительницы музыки, заведующий мясным цехом, прораб и беспартийная уборщица из Киева, баллотирующаяся в Донецкой области.

Отдельная история с представителями охранного бизнеса, коих немало как в списке партии “Опозиційна платформа — За життя”, так и в одномандатных округах, где в общей сложности их набралось 14 душ, от начальников служб до простых охранников. Причём трое из них баллотируются в 189-м округе Хмельницкой области. А ещё трое — в соседнем округе №192. Понять конечную цель этой политтехнологической схемы возможным не представляется. Поскольку в округах нет ни однофамильцев, ни каких-то конкурентов.

Ну а приз зрительских симпатий уходит 44-летнему уроженцу Херсона, фотографу Центрального ЗАГСа Киева со средним специальным образованием, который решил воплотить свою мечту писать законы, зарегистрировавшись кандидатом в одном из округов Луганской области.

В том, что феодально-мажоритарный Карфаген должен быть разрушен, несмотря на мощное сопротивление, сомнений, похоже, нет. Поскольку история показывает, что открытое издевательство над обществом в Украине может заканчиваться для власти плачевно. Вопрос лишь в том, когда именно это произойдёт. Немало экспертов прогнозируют Верховной Раде девятого созыва недолгую жизнь. Её миссия сводится к принятию ряда базовых законов, включая новый Избирательный кодекс, в котором уже не будет места мажоритарке. На это должно потребоваться не более года. После чего этот парламент должен отойти в небытие. С тем чтобы в Украине смогли начать играть по новым правилам. В том числе и избирательным.

Прямі переговори з сепаратистами: чи наступить Зеленський собі на горло

0

Прямі переговори із сепаратистами на Донбасі – це одна з основних умов росіян, і вона залишається. Вона відображає російське бачення і російське пояснення того, що відбувається на Донбасі. Президент РФ Володимир Путін просто підтверджує свої попередні позиції і чекає, що буде робити президент України. Таку думку висловив “Апострофу” експерт з питань міжнародної політики Міжнародного центру перспективних досліджень (МЦПД) Микола Капітоненко.

Я не думаю, що переговори автоматично означають легалізацію чи появу у ватажків бойовиків впливу. Все залежить від того, як будуть проходити переговори, від дипломатичної майстерності. Сам факт переговорів нікого не легітимізує і до української політики не приводить. Він просто робить крок від українського офіційного трактування конфлікту, що це російська агресія, і ці так звані “лідери” сепаратистів нікого не представляють, а є маріонетками Кремля, і вести переговори з ними немає сенсу. Якщо ми сідаємо за стіл переговорів, це означає, що ми визнаємо, що, окрім російської агресії, є інший виклик, який стосується внутрішніх проблем українського суспільства.

Це непростий крок, на який погодиться не кожен український президент. Він ризикований, може спровокувати непередбачену реакцію суспільства. Для переговорів із ватажками сепаратистів має бути якийсь план або стратегія врегулювання конфлікту – для чого їх проводити, і чого можна досягти чи домовитися. Такої стратегії і плану, я думаю, немає, тому сенсу проводити ці ризиковані переговори я теж не бачу.

Ігор Коломойський сказав, що Росія, безумовно, втручається, але в основі своїй конфлікт в Україні – внутрішній. Така точка зору має право на існування. Не думаю, що є якийсь прихований сенс, і у цих формулювань можуть бути наслідки.

Я впевнений в тому, що внутрішній вимір у конфлікті є. Він грає не ключову роль, головний фактор – це, звичайно, російське втручання. Але проблеми в українському суспільстві, які існували через послаблення державних інститутів до Майдану, під час Майдану і тим більше – після Майдану, криза легітимності – всі ці фактори у будь-якому суспільстві створюють напруження і можуть призводити до конфліктів. Я не думаю, що варто виключати протиріччя між українцями на Сході, Заході чи в центрі країни.

Чим довше конфлікт залишається невирішеним, чим довше існує російська присутність на Донбасі, невизнані утворення, тим більше існує розрив між українцями, які живуть на основній і на окупованій території, і він поглиблюється. Якщо ми не будемо звертати увагу на ці протиріччя, ми не зможемо подолати наслідки. Навіть, якщо ми позбудемося російського фактору, нам не вдасться нормально провести постконфліктне врегулювання на цій території.

Навряд чи Зеленський наважиться іти на прямі переговори із сепаратистами, бо у цьому немає практичного сенсу.

Я не знаю, яка могла б бути реакція суспільства, якби він прийняв таке рішення. Але я знаю, що у суспільстві є величезний запит на врегулювання конфлікту або хоча б його замороження, щоб було розведено війська і припинилися обстріли.

Щоб не зробив Зеленський, він отримає широку критику суспільства. Якщо йому вдасться правильно зробити перші кроки до припинення обстрілів, для чого, ймовірно, доведеться йти на прямі переговори з Росією – я думаю, суспільство до цього готове. Якщо переговори з сепаратистами приведуть до конкретних результатів – хоча б сталого перемир’я, суспільство погодиться з такими діями Зеленського. Але якщо він піде на переговори з ватажками сепаратистів, і йому не вдасться нічого змінити, то він втратить, бо отримає критику з усіх боків.

Енергетична безпека України і російська агресія

0

Про важливість енергетичної незалежності

Енергетична незалежність держави – здатність держави забезпечувати кінцевих споживачів енергоносіями в необхідних обсягах, належної якості та в будь-яких умовах.
(Словникове визначення)

Сьогодні Україна – енергодефіцитна країна, запасів нафти, вугілля та газу якої недостатньо для задоволення потреб власної економіки і населення. Але проблема навіть не в цьому, подібна ситуація нормальна практично для всіх європейських країн, а в тому, що наша країна отримує основні обсяги вуглеводнів (близько 85%) безпосередньо з одного джерела, Росії, або ж купуються енергоносії потрапляють в Україну транзитом через російську територію. А відповідно до міжнародної практики, таких незалежних один від одного джерел повинно бути три-чотири. У поставках тільки з однієї країни криється загроза для політичної незалежності держави в цілому.

Зараз, коли експорт нафти і газу має ключове значення для стабільності російського бюджету, вуглеводні стали інструментом для набуття Росією політичного впливу в тих країнах, які залежать від російських поставок. У зв’язку з цим кремлівська пропаганда в Європі помітна на різних рівнях: це протести проти сланцевого газу, в зв’язку з якими виникла маса матеріалів, які переконують, що найбезпечніше продовжувати купувати російську сировину, а також поширення тези, ніби будь-які альтернативи (СПГ зі США, поставки з Норвегії) економічно невигідні. Автори пропагандистських меседжів користуються тим, що енергетична безпека – це складна, малозрозуміла для більшості тема, в якій легко скотитися до чистих емоцій і популярним в пресі міфам, які не мають нічого спільного з дійсністю. Спробуємо розібратися.

Україна не здається ворогу

«Пророцтва» Кремля про енергетичну катастрофу України без російського газу, а також зрив Україною транзиту газу в ЄС виявилися лише тезами путінської пропаганди. Газовий сектор продемонстрував, що ми можемо витримати газову блокаду навіть в умовах зими. 2014 рік став першим роком в історії українсько-російських газових відносин, коли Україна, в умовах газової блокади з боку «Газпрому» тривалістю в 6 місяців, обходилася без російського газу з 16 червня до 11 грудня. З 25 листопада 2015 року Україна взагалі не імпортує російський газ. Зимові періоди 2015/2016, 2016/2017 були пройдені завдяки газу власного видобутку, реверсивним постачанням з ЄС і запасам в ПСГ. Є всі підстави вважати, що зимовий період 2018/2019 років також пройде без особливих проблем.

Тобто основні показники динаміки споживання та імпорту газу в поточному десятилітті свідчать про «газову стійкості» України і неухильне зменшення впливу російського газового фактора на її економіку та політику.

У той же час вже в наступному році у зв’язку із завершенням діючих газових контрактів з Росією для української влади настане час здавати іспит з пошуку відповідей на цілий комплекс питань в таких сферах, як газова і нафтова галузі, нафтопереробка, електроенергетика, підтримка енергоефективності та доступних місцевих поновлюваних джерел енергії.

І не тільки Україна опиниться перед загрозою найпотужнішого удару по власній енергетичній безпеці, але і для ЄС це буде випробуванням на стійкість, солідарність і рішучість дій в стислі часові рамки.

У Росії не все так однозначно

У найближчі роки перспектива повної втрати одного з найбільших покупців газу в особі України на тлі нереалізованих з настанням американської сланцевої революції можливостей нарощування експорту газу в Європу навряд чи обрадує «Газпром».

В Україні 54% електроенергії виробляється на АЕС з реакторними установками типу ВВЕР-1000, і роль АЕС в енергобалансі важко переоцінити. Адже зменшення вугільної залежності теплової енергетики з урахуванням того, що антрацитові шахти знаходяться на окупованій території, досягнуто саме за рахунок максимально можливого на даному етапі збільшення частки виробництва електроенергії на АЕС і скорочення обсягів виробництва вугільної генерації. Зворотним боком медалі стало скорочення маневрових потужностей теплової енергетики, що є серйозним викликом для стабільної роботи Об’єднаної енергосистеми, особливо коли саме атомна генерація є метою для кібератак, як вже було 23 грудня 2015 року. На світовому ринку існує тільки два виробники ядерного палива для реакторів типу ВВЕР-1000 – ВАТ «ТВЕЛ» (Російська Федерація) та компанія Westinghouse. Незважаючи на державну цільову програму створення замкнутого ядерного циклу і 10-е місце в світі з видобутку та переробки уранової руди, Україна тільки планує виробляти ядерне паливо.

Ще більше, ніж «Газпром», зацікавлений в збереженні найбільш великого для себе ринку ядерного палива і інший російський монополіст – «Росатом». І справа тут не тільки в $ 600 млн, які концерн «ТВЕЛ» щорічно отримує від НАЕК «Енергоатом» за тепловиділяючі елементи. Набагато важливіше те, що будь-які зриви в поставках тепловиділяючих елементів в Україні можуть завдати непоправного удару по міжнародному іміджу «Росатома», зокрема, поставити під сумнів підписані росіянами угоди про будівництво атомних електростанцій в багатьох країнах світу. І початок використання американських касет компанії «Westinghouse» в рамках диверсифікації поставок ядерного палива в Україну навряд чи тішить «Росатом». З іншого боку, останні повідомлення ЗМІ про можливе банкрутство американської компанії Westinghouse LLC змушують Росію переглянути свою агресивну енергетичну політику щодо України.

З транзитом російського газу до Європи теж не так просто. Україна показала себе надійним транзитером, і якщо загроза переривання поставок газу в ЄС протягом зимового періоду і залишається, то тільки через технічні проблем самого Газпрому. Мова йде про тривалі пульсаціях тиску на основних газопроводах, по яких здійснюється транзит газу з РФ в ЄС. Аналізуючи причини цього, НАК «Нафтогаз України» припустив, що через незадовільний стан частини російської газотранспортної інфраструктури «Газпром» просто не в змозі стабільно підтримувати тиск в системі на необхідному рівні. Цю версію підтверджує той факт, що всі останні публікації російських ЗМІ роблять акцент на будівництві нових газопроводів, ведучи фокус уваги громадськості від аварійного стану традиційних газопроводів.

Але не можна виключати і того, що пульсації газового тиску на кордоні Україна – ЄС робляться Газпромом для демонстрації Заходу нібито ненадійність ГТС України для транзиту газу європейським споживачам.

Очевидно, що розрахунок російської сторони полягав в тому, щоб підкреслити необхідність завершення «Північного потоку – 2» під приводом зношеності та аварійності ГТС України. Хоча статистика свідчить якраз про протилежне – зниження кількості відмов на трубопроводах ГТС України. Треба визнати, що самостійно зупинити російські обхідні маршрути Україна не в змозі. Тут доводиться повністю покладатися на позицію ЄС і особливо США, яким і з геополітичної, і з економічної точки зору важливо зупинити цей проект. Якщо не використати активну дипломатичну протидію і «Північний потік – 2» таки добудують, в арсеналі Вашингтона, втім, залишається останній аргумент – введення санкцій проти компаній, які будуть в ньому брати участь.

Де ж вихід?

З огляду на сучасні виклики, Україна повинна вибудовувати систему власної енергетичної безпеки, виходячи з пріоритетності національних інтересів та максимально покладаючись на власні сили.

В умовах агресії гібридного типу, здійснюваної Росією проти України, вихід на мінімальний рівень енергетичної залежності від традиційних російських джерел поставок енергоресурсів набуває пріоритетного значення. Необхідна максимізація можливостей щодо диверсифікації, а згодом, де це можливо і економічно виправдано, і повний перехід на забезпечення власними енергоресурсами.

В руках України є достатній інструментарій для внутрішніх дій, який повинен мінімізувати для країни загрози в разі, якщо навіть російські обхідні газопроводи таки будуть реалізовані.

Україна має колосальний енергетичний потенціал. Вона займає 1-е місце в Європі за запасами уранових руд і 3-е – за запасами природного газу. Запасів нафти в країні і газоконденсату навіть при відсутності активної розвідки вистачить ще на 20 років. Проектна потужність 7 нафтопереробних заводів, розташованих в Україні, перевищує 50 млн т.

Тобто при своєчасній модернізації заводів випуск палива на них міг би в 4 рази перевищити потреба країни в нафтопродуктах, Україна могла б стати великим експортером бензину і дизпалива. А за даними Українського інституту майбутнього, вже до 2022 року країна може вийти на повне самозабезпечення газом, нафтою і нафтопродуктами.

Але для здійснення таких оптимістичних прогнозів Україні треба чимало зробити.

Оптимальний вихід для України в нових умовах – це взагалі позбутися від імпорту газу. І саме це і декларується на урядовому рівні. Однак на практиці заходи з енергозбереження, економії або нарощування видобутку палива продовжують фінансуватися за залишковим принципом або адміністративно блокуються. В результаті після незначного збільшення видобутку в 2016-2017 роках з лютого 2018 року газовидобувна галузь країни повернулася до зменшення видобутку (Укрнафта в 2017-м зменшила обсяги видобутку газу на 17% – з 1,3 млрд. Куб. М до 1,1 млрд .). Обсяги видобутку газу приватними виробниками в тому ж році також зменшилися до 4,1 млрд куб. м проти 4,2 млрд, хоча в попередні роки вони динамічно нарощували показники.

Таким чином, очевидно, що плани щодо зменшення споживання і видобутку блакитного палива в країні, які давали б шанс на самодостатність України в газовій сфері вже з опалювального сезону 2020-2021 років, реалізувати навряд чи вдасться. А це, в свою чергу, свідчить не тільки про необхідність рішучих кроків для активізації заходів щодо зменшення споживання газу в комунально-побутовій сфері, але і збільшення його видобутку компаніями незалежно від форми власності.

Крім того, необхідно вже зараз взяти курс на максимальне наповнення вітчизняних сховищ і створення стратегічного ресурсу, поки газ у великих обсягах все ще проходить через українську ГТС. Адже якби вдалося до початку опалювального сезону 2019-2020 років довести запаси в вітчизняних ПСГ до 30 млрд куб. м газу, то при зменшенні споживання і видобутку була б можливість забезпечувати країну блакитним паливом принаймні до кінця опалювального сезону 2021-2022 років. Цього часу було б достатньо, щоб знайти прийнятну альтернативу імпортному газу і так збалансувати обсяги видобутку і споживання, щоб мати можливість спокійно пережити опалювальний сезон 2022-2023 років і всі наступні.

Ціна питання

Сукупний обсяг необхідних інвестицій у видобуток і переробку становить $ 20-20,5 млрд, в тому числі в газовидобуток – $ 3,5 млрд, в нафтовидобуток – $ 14 млрд, в нафтопереробку – $ 2,0-2,5 млрд. Це дозволить країні за п’ять років відмовитися від імпорту газу, нафти, бензинів, ядерного палива, на які припадає 80-90% імпорту всіх енергоресурсів. Звідки прийдуть інвестиції? Джерела можуть бути різними: внутрішні ресурси ($ 4-5 млрд) – власні кошти компаній, кредитні кошти; зовнішні інвестиції ($ 20-25 млрд) – США, Китай, Великобританія, Польща, Франція; держава ($ 10-15 млрд) – кошти компанії «Укргазвидобування», державно-приватне партнерство, договори про спільну діяльність, позики.

Завдання уряду – створити умови для появи Інвестресурс в українських компаній і залучення іноземного капіталу і технологій в галузь.

На завершення хочеться відзначити, що можливості ЄС для надання Україні більш широких гарантій щодо енергобезпеки обмежені, тому при будь-якої ескалації конфлікту з РФ покладатися доведеться перш за все на власну стійкість, а саме, на формування достатніх запасів газу в сховищах, зростання власного видобутку, операційну готовність газотранспортної системи до роботи в спеціальному внутрішньодержавному режимі, створення стратегічних запасів нафтопродуктів, і, що головне – скоординовану державну і кор оратівную політику і чітка взаємодія між владою, бізнесом і громадянами.

Кремлівський капкан з українськими заручниками

0

Насправді в ситуації з нашими полоненими моряками в Росії аргументи Клімкіна куди ближче до істини, ніж позиція Зеленського. І, таки так, це свого роду пастка, в яку РФ хотіла нас заманити. Як це виглядає на практиці? Все просто – РФ відправляє моряків в Україну, але не в порядку виконання рішення трибуналу, не визнавши їх військовополоненими і не визнавши факт необґрунтованого захоплення. Їх повертають в якості підслідних, які будуть знаходиться вдома та їздити на російський суд. Під українські гарантії.

У вироку російського суду сумнівів немає – моряків засудять згідно російського законодавства. Як порушили кордон територіальних вод РФ (в Криму, ага). Єдиний шанс для моряків уникнути в’язниці – просто не їздити на суд, а Україні дати гарантії, а потім від них відмовитися.

У цій ситуації Україна виглядає не дуже красиво. Вона дає гарантії, потім порушує слово, а моряки при фактично нашій згоді визнаються злочинцями, що ховаються від правосуддя. Саме так це буде виглядати на міжнародній арені. Якби РФ визнала рішення трибуналу і просто відпустила моряків – картина була б протилежна, а при кремлівському сценарію ми фактично розписуємося під їхньою позицією.

З точки зору Кремля такий хід подій ідеальний. У міжнародного співтовариства питань по суті немає – моряків повернули в Україну. Диявол криється в деталях, але кому ці деталі цікаві – фактично РФ біла і пухнаста, виконала вимоги трибуналу. Тобто повернення РФ в ПАРЄ тільки початок “прогресу” – далі логічне зняття частини санкцій і успішні переговори на саміті Великої двадцятки. Вирок з яким Україна фактично заздалегідь погоджується де-факто вже на рівні судового рішення закріплює статус територіальних вод РФ за прибережними зонами Криму.

Чистий профіт для РФ. А ми в програші. Єдиний плюс – повернення моряків вже в статусі втікачів кримінальних злочинців. Так вигідно заручників на поступки не міняла жодна терористична організація. До речі, самі моряки відмовляються визнавати себе злочинцями, які порушили кордон РФ в районі Криму. Вони наполягають на статусі військовополонених, яких незаконно захопили і утримують. Честь і хвала мужності українських військових моряків.

Що почитати перед виборами, щоб не втратити здоровий глузд. 5 книг

0

Нещодавно оговтавшись від одних виборів, Україна вже поринула у наступні – парламентські.

Українців чекатиме шквал агітації, суперечок (інколи – навіть сварок) та перенасичення інформаційного простору. Витримати такий тиск, при цьому зберігаючи ясність думки – не так легко, як хотілося б.

Мій рецепт не втратити себе в інформаційному шумі – намагатися побачити “більшу картину”, не дозволяти затуманити мозок та відстоювати свою думку.

Все це можливо завдяки розвитку критичного мислення та читанню.

Цього року мені випала честь стати частиною спільноти Аспен Інституту. Перед вступом ми мали прочитати твори видатних філософів, політологів, біологів та соціологів про людину, суспільство та державу.

Це ті книги, читаючи які ви чіткіше зрозумієте процеси, які протікають в суспільствах, зможете грунтовно пояснити свої тези та побачити ширшу картину в контексті подій, які колись відбувалися та, можливо, ще будуть відбуватися. Частиною списку залюбки ділюся.

Вацлав Гавел “Сила безсилих”

Найбільш цікава у роботі глава присвячена радикальному оновленню  людської відповідальності.

Автор змінить (принаймні, спробує) наше уявлення про те, що таке сила суспільства та чи справді є безсилі суспільства?

Це актуальна тема у передвиборчі часи, бо частина людей все одно не схоче йти на голосування, мотивуючи це тією чи іншою причиноюАле у відповідальності – міць.

Якщо суспільство готове брати на себе відповідальність, воно матиме майбутнє.

Але якщо маси деморалізовані, навряд чи можна говорити про активацію “сили безсилих”.

Автор книги – колишній президент Чехословаччини: людина, яка намагалася протистояти впливу СРСР на свою країну.

Він напевно знає, як можна зламати людину, і як вона після цього може відновитися. Так само він усвідомлює, що треба людині, щоб не втрачати віру в себе та майбутнє.

Книга корисна не лише для того, щоб розуміти певні суспільно-політичні процеси, а і для більш ширшого сприйняття поняття “громадянського суспільства” та  відповідальності громадянина (найперше – перед самим собою).

Зигмунт Бауман “Індивідуалізоване суспільство”

Історія випробовує нас багатьма ситуаціями. Одна з найбільш розповсюджених – вибір між комфортом тут та зараз чи можливістю стати більш вільною людиною?

Ми не дарма робимо той чи інший вибір: у кожному разі отримуємо блага – за однієї опції “тут і зараз”, за іншої – в  майбутньому, але більш довгострокові.

Чи є тут правильний вибір? Залежить від ситуації.

Загалом робота торкається важливої проблеми того, що інколи в суспільстві буває так, що те, що добре для соціуму – погано для окремих індивідуумів. Що ускладнює вибір. 

На правильні та конструктивні роздуми про теперішнє та майбутнє суспільств, а також наших персональних виборів робота точно надихне.

У вас може змінитися уявлення про те, хто такий насправді громадянин та стати більш зрозумілими ті чи інші процеси в суспільстві. 

Григорій Сковорода “Розмова п’яти мандрівників про справжнє щастя в житті”

Григорій Савич у байках, розповідях та притчах веде мову про людську гідність: як жити, не плазуючи перед тими, хто вороже налаштований проти вас.

Читаючи цю роботу, стає зрозуміло, що автор ототожнює щастя зі спокоєм та впевненістю.

При цьому він говорить, що проблема населення в тому, що ми звикли шукати рецепти до щастя замість того, щоб прислуховуватися до себе та своїх потреб.

Щастя можливо знайти тільки коли йдеш своїм шляхом.

У складний передвиборчий період ця філософська робота здатна лейтмотивом нагадати, що, незважаючи на те, що на нас з усіх сторін буде литися величезний потік інформації з політичних шоу, передач та новин, ними не варто жити.

Варто розуміти, що громадсько-політична частина життя – лише частка.

І, так, від вашого вибору залежить багато, проте, найважливіше має бути на першому місці – те, що робить вас щасливими.  

Томас Гоббс “Левіафан”

У Біблії Левіафан – це могутнє морське чудовисько.

Проте, у роботі Томаса Гоббса він ототожнює державу з цією істотою: наче люди, уклавши суспільний договір, так створили свого Левіафана.

Він може як захищати, так і нищити, проникати у будь-які сторони суспільно-політичного життя суспільства.

“Левіафана” Гоббс створював у часи, коли в Англії відбулися великі зміни: з абсолютної монархії вона переходила до конституційної.

По суті, робота Гоббса – раціональне виправдання та аргументація плюсів абсолютизму.

Проте, вона цікава тим, що пояснює формування та функціонування певних державних процесів та інститутів, обговорює роль релігії в політичних процесах (що для України – актуально) та ставить державний закон вище моральності

Джеймс Уотсон “ДНК: Секрет життя”

Ця книга задумувалась як підсумок 50-річній роботі з часу відкриття подвійної спіралі ДНК, проте стала дещо більшим.

Простою мовою в ній пояснюється, як через призму молекулярної біології можна розглядати людське життя та майбутнє.

Як технологія впливає на життя суспільства: з практичної, соціальної та етичної точки зору.

В книзі є суб’єктивний погляд Уотсона на розвиток галузі, людський потенціал і проблеми, які можна вирішити за допомогою молекулярної біології.

Наразі потужно розвивається галузь генетичних досліджень: за допомогою досліджень ДНК навіть змінюється ставлення до звичних уявлень про життя, до прикладу, доісторичних людей (і не тільки).

Це чудова література, щоб подивитися на себе, суспільство та людський потенціал крізь призму досліджень та здобутків видатного вченого. 

Ця робота допоможе залишатися в контексті того, що ми, незважаючи на наші дуже важливі суспільно-політичні процеси, залишаємось в контексті глобального світу та його законів.

В тому числі – природних. Після прочитання цієї книги багато виборів, процесів та соціальних явищ стануть для вас більш зрозумілими та передбачуваними.

Юлія Орлова

Russia Today по-українськи. Що стоїть за переділом телепростору України (рос)

0

Кто стоит за новым владельцем телеканала ZIK и какие вызовы для нынешней власти несет возможный передел медиапространства

В том, что народный депутат Тарас Козак пополнил уже имеющуюся у него коллекцию телеканалов, прикупив ZIK, на первый взгляд, ничего крамольного нет. Украина — страна свободная, и здесь никто не вправе запретить человеку удовлетворять страсть к собирательству. Тот же Козак, например, помимо увлечения телеканалами проявляет интерес к коллекционированию швейцарских часов, запонок с бриллиантами и офшорных фирм. Другое дело, что телеканалы, в отличие от часов Patek Philippe или Breguet, — это не только предметы роскоши, но ещё и инструменты информирования, влияния, пропаганды, агитации и формирования общественного мнения. И особенно их роль велика в период гибридной, в том числе информационной, вой­ны. А также во время выборов различных уровней.

А казачок-то засланный!

В данной ситуации, впрочем, дело не столько в депутате Козаке, который баллотируется в ВР от партии “Оппозиционная платформа “За жизнь”, сколько в том, что под номером три в этом же списке значится лидер общественного движения “Украинский выбор” Виктор Медведчук. Политик, который сегодня гордо носит звание одного из главных врагов украинской государственности в её нынешнем виде. В то время как Украина шестой год воюет с Россией, законодательно закрепив за ней статус страны-агрессора и оккупанта, Медведчук в интервью Би-би-си заявляет, что Россию агрессором не считает.

“Коллекционер” Козак не просто сосед Медведчука по предвыборному списку (№10), а давний партнёр, соратник и единомышленник. И покупка им в 2018 году двух новостных телеканалов — сперва NewsOne, а затем “112 Украина” — дала Медведчуку возможность быстро завоевать телепространство страны, начав открытую пророссийскую политическую деятельность.

С позиций кремлёвских политтехнологов, которые видят Медведчука гауляйтером подконтрольной Кремлю Украины, этот прорыв более чем важен. Поскольку именно так, подминая под себя телеканалы, закреплялся во власти Владимир Путин. Дополнительная ценность этого этапа гибридной войны видится ещё и в том, что практически с момента начала российской военной агрессии на Донбассе в Украине запретили российские телеканалы. И то, что к пропаганде Кремля “подключены” только граждане приграничных с РФ областей Украины, — недостаточное утешение для российских властей.

После смены владельцев “112”, NewsOne и ZIK у крёстных отцов Медведчука появилась возможность вернуть статус-кво. Новый продюсер ZIK Алексей Семёнов заявил, что три телеканала Козака планируют слить в единый новостной медиахолдинг “Новости”, из которого новое руководство хочет сделать украинский аналог Би-би-си или Си-эн-эн. Хотя с учётом пропагандистской заточенности проекта речь скорее идёт об аналоге главной кремлёвской машины по международной промывке мозгов — телеканала Russia Today.

В СМИ начала циркулировать информация о том, что Порошенко и аффилированные с ним структуры готовы продать “5 канал” и “Прямой”, а покупателями станут люди из окружения Медведчука. На первый взгляд, такая перспектива выглядит удручающей. Но поскольку планы пишут на бумаге, а ходить приходится по земле, то в Кремле рано откупоривать шампанское.

По накатанным схемам. В бытность Медведчука главой АП Леонида Кучмы в журналистский обиход прочно вошло понятие “темники”

Весомые “карлики”

В украинском медиапространстве вещают семь сугубо информационных телеканалов: “24 канал”, “Эспресо TV”, “Прямой”, “5 канал”, NewsOne, “112 Украина” и ZIK. По данным исследования мирового лидера в области телевизионных измерений компании AC Nielsen, их общая доля охвата аудитории составляет 8,61%. На каналы, которые находятся под контролем Медведчука, приходится 5,63% охвата аудитории.

По сравнению с общим рейтингом других телеканалов, охватывающих 91,39% телеаудитории, это кажется совсем немного и может служить основанием для сдержанно-оптимистических выводов. Во-первых, чисто новостные каналы в Украине не представляют важный инструмент формирования общественного мнения. Во-вторых, не являются важным инструментом формирования общественного мнения чисто новостные каналы пророссийской направленности, сколько бы их ни собрал Медведчук. В том числе потому, что на общественное мнение в Украине влияют не только телевидение, но и соцсети, где Медведчук и Ко практически отсутствуют. В-третьих, сколько бы украинские СМИ ни демонизировали Медведчука, триумфального шествия не получится. Даже если он станет дважды или трижды кумом Путина.

Стоит ли по этому поводу расслабиться и выйти из окопов? Вне всяких сомнений, нет. Скорее наоборот. По мнению медиаменеджера Никиты Потураева (советника команды президента Зеленского, баллотирую­щегося на парламентских выборах по списку партии “Слуга народа”), степень влияния информационных каналов неправильно определять исключительно охватом аудитории. “Информационные телеканалы — это аналог проводного радио времён СССР, которое фоном беспрестанно вещало в каждом доме, капля за каплей отравляя сознание людей советской пропагандой, — утверждает Потураев в комментарии Фокусу. — Да, пока это медиакарлики, но со временем в заботливых руках профессионалов смогут стать действенным инструментом в информационных войнах и пропагандистских кампаниях”. Поэтому, считает эксперт, необходимо пересмотреть антимонопольное законодательство в части, касающейся СМИ, и определить информационное теле- и радиовещание как отдельное вещание. Чтобы под определение монополиста подпадал владелец, сосредоточивший в своих руках большую часть подобных каналов.

Угрозы и их устранение

Казус с телеканалом ZIK дал дополнительный повод для неотложного возвращения к теме о ситуации с украинскими СМИ. В первую очередь с телевидением, поскольку телеканалы давно и привычно распределены между олигархами, став таким же признаком их значимости, как собственные футбольные клубы, конюшни или автопарки.

Смена владельца канала вызвала демарш. Его менеджеры и журналисты отправились искать поддержку в Офис президента. Это выглядело по меньшей мере странно. Достаточно вспомнить, как ходили к Путину на заре его президентства журналисты телеканала НТВ, притом что именно Путин и инициировал разгром телеканала.

Понятно, что Украина — не Россия. Но в первую очередь журналист должен искать поддержку в своём профсоюзе, а не у царя, каким бы добрым и демократичным тот ни был. Иное дело, что нынешние украинские профсоюзы — это один из постсоветских живых трупов. В странах же устойчивой демократии именно профсоюзы журналистов не только отстаивают права своих членов, но и в состоянии заморозить любую спорную сделку по купле-продаже медиаактивов, пока новый владелец не даст железобетонных гарантий соблюдения прав творческого коллектива.

Есть ли выход из этого кризиса, помимо подключения Офиса президента? Есть. На пути к нему должны быть сделаны шаги оперативного и стратегического характера. Что касается первого, то для начала СБУ должна разобраться с деятельностью Медведчука, поскольку в его лице мы имеем дело с украинским аналогом основателя Союза британских фашистов (СБФ) — британским политиком сэром Освальдом Мосли. Тот продолжал активно поддерживать Гитлера после того, как Британия вступила во Вторую мировую войну, призывая к миру и союзу с Третьим рейхом. Лишь жёсткая позиция премьер-министра Уинстона Черчилля положила конец деятельности СБФ. Организацию объявили вне закона, а руководство во главе с Мосли арестовали.

Есть ли основания для подобных шагов в отношении “Украинского выбора” Медведчука и ОП “За жизнь” — это вопрос к СБУ и СНБО.

Помимо этого власть в лице Нацсовета по телевидению и радиовещанию должна довести до конца рассмотрение вопросов, связанных с нарушением телеканалами NewsOne и “112 Украина” отечественного законодательства, о чём Нацсовет не единожды заявлял. И даже обращался в суд на предмет аннулирования лицензий. Но дальше дело не пошло, поскольку “телеканал “112 Украина” отказывался принимать почтовые уведомления”.

С юридической точки зрения, существование канала “112 Украина” нелегитимно, утверждает Татьяна Котюжинская, глава правления Национальной ассоциации украинских медиа. “В своё время он получил лицензии как несколько региональных вещателей, но Нацио­нальный совет по телевидению и радиовещанию отказался оформить изменения в его программную концепцию. Более того, срок этих лицензий истёк почти год назад, и вещание для компаний под брендом “112 Украина” запрещено. По этому поводу Нацрада вынесла им несколько предупреждений. Но телеканалы до сих пор в эфире благодаря так называемому предварительному решению суда (то есть до рассмотрения дела по сути) по иску канала “112 Украина” к Нацраде в связи с её бездеятельностью по рассмотрению вопроса о продолжении лицензии”, — сообщила Фокусу эксперт.

Перетряхивание законодательства

Параллельно новый состав Верховной Рады обязан приступить к рассмотрению пакета законов — как регулирующих отношения собственников медиа с творческими коллективами, так и ограничивающих влияние владельцев СМИ на редакционную политику.

Украинское законодательство в сфере СМИ настолько размыто, что привлечь к ответственности за его нарушение практически невозможно

По мнению исполнительного директора Украинского института медиа и коммуникаций Дианы Дуцик, украинское законодательство в вопросах информационной безо­пасности настолько размыто, что привлечь кого-то к ответственности за его нарушение не на словах, а через суд, практически невозможно. “Мы потеряли пять лет и не смогли создать такое законодательное поле, которое смогло бы обезопасить страну от подобных рисков”, — утверждает Дуцик.

С ней сложно не согласиться. Достаточно взглянуть на статью 5 Закона Украины “О телевидении и радиовещании”. “Государство устанавливает действенные ограничения по монополизации телерадиоорганизаций промышленно-финансовыми, политическими и другими группами либо отдельными лицами, а также гарантирует защиту телерадиоорганизаций от финансового и политического давления со стороны финансово-политических групп, органов государственной власти и органов местного самоуправления”, — говорится в законе.

Интересно, кто-нибудь знает, что такое “действенные ограничения” в свете скупки командой Медведчука новостных телеканалов?

По мнению Дуцик, необходимо найти такую модель, которая, с одной стороны, не мешала бы развиваться бизнесу, а с другой — не позволяла бы крупным собственникам концентрировать в своих руках большие медийные ресурсы и через них влиять на политические решения и общественное мнение. “Нужно принять закон об аудиовизуальных услугах, который давно завис в парламенте. И предусмотреть в этом законе широкие полномочия регулятора, в частности, в отношении реагирования на нарушения телеканалами законодательства и привлечения их к ответственности”, — отмечает эксперт.

По словам Никиты Потураева, в команде президента Зеленского готовы к разработке и принятию новых правовых норм. “Это должен быть либо единый всеобъемлющий закон, либо кодекс законов, охватывающих все сферы, грани и направления деятельности СМИ”, — делится планами Потураев, у которого при избрании в новый состав парламента есть шансы заняться их реализацией. В документе, говорит он, должны зафиксировать принципы прозрачного финансирования средств массовой информации. Общество должно знать, откуда теле- и радио­компании, а также газеты, журналы и интернет-издания берут деньги. Для этого будут предусмотрены ежегодные отчёты, проверяемые независимыми иностранными аудиторами. “Ведь в случае с продажей ZIK мы не можем быть уверены в том, что он куплен на деньги Тараса Козака, а не на средства, к примеру, представителей страны-агрессора. Законодательство не позволяет это выяснить”, — уточняет кандидат в депутаты.

Кроме того, по его мнению, при обновлении законодательства в сфере медиа необходимо зафиксировать принцип независимости информационной политики СМИ от его собственника. “В радикальном обновлении нуждается всё медийное законодательство. И если за вопрос браться серьёзно, это вызовет сопротивление всех крупных собственников медиа”, — предупреждает Диана Дуцик.

Так что вызов, стоящий перед новой властной командой в медийной сфере, более чем серьёзный. В одном флаконе здесь собраны и обеспечение информационной безопасности воюющей страны, и преодоление сопротивления олигархов-медиамагнатов, и необходимость активной законотворческой деятельности. Примет ли руководство Украины этот вызов — станет понятно после парламентских выборов и обновления всех ветвей власти.

Чому Росія повертається у ПАРЄ

0
Монстр повертається в ПАРЄ. Чому? Просто європейці оцінили ризики й нічого із цим не зробили.

Парламентська асамблея Ради Європи на своєму засіданні в ніч на 25 червня підтримала резолюцію, яка змінює правила ПАРЄ і ускладнює процедуру застосування санкцій, зокрема щодо Росії. Таким чином Росії повернули право голосу в ПАРЄ. Країну позбавили його в 2014 році – після анексії Криму та підтримки бойовиків на сході України. На знак протесту Росія з січня 2015-го припинила участь у засіданнях асамблеї, а з 2017 року перестала перераховувати внески в організацію.

У МЗС України вважають схвалену ПАРЄ резолюцію неприпустимою поступкою Москві. Члени української делегації в ПАРЄ заявили, що можуть залишити її сесію через рішення щодо Росії.​ Голова Меджлісу кримськотатарського народу Рефат Чубаров запропонував скликати загальнонаціональні збори на майдані Незалежності в Києві. Колишній президент України Петро Порошенко пообіцяв задіяти «свої зовнішньополітичні зв’язки». Президент України Володимир Зеленський заявив, що розчарований рішенням ПАРЄ.

Не коментували рішення ПАРЄ ще і в Кремлі, однак російська делегація вже прибула до Страсбурга і зможе взяти участь в роботі асамблеї сьогодні, 25 червня.

Парламентська асамблея Ради Європи після майже дев’яти годин обговорення ухвалила резолюцію, яка дає змогу російській делегації повернутися до роботи в ПАРЄ. Документ підтримали 118 депутатів, 62 проголосували «проти», 10 осіб утрималися.

Ухвалена резолюція вносить поправки в регламент ПАРЄ і виключає можливість позбавляти будь-яку делегацію права голосу. Вони також не можуть бути позбавлені права на виступ і представництва в асамблеї і в її структурах.

Таким чином сьогодні, 25 червня, російська делегація, яка вже прибула до Страсбурга, зможе взяти участь в роботі асамблеї, а 26 червня буде голосувати на виборах нового генерального секретаря ПАРЄ, який змінить Турбйорна Ягланда і вступить на посаду восени.

Що таке Рада Європи?

Рада Європи (РЄ) – створена в 1949 році міжнародна організація, яка займається координацією співпраці європейських країн в царині правового порядку, демократичного розвитку та захисту прав людини. У систему Ради Європи входить, зокрема, Європейський суд з прав людини (ЄСПЛ), який має право виносити рішення щодо позовів громадян країн-членів РЄ, які вирішили, що державно-правова система їхньої країни порушила їхні права. Суддів ЄСПЛ обирають члени Парламентської асамблеї Ради Європи – вони повинні зробити це і на нинішній сесії. До складу РЄ входять 47 країн, в тому числі всі члени Євросоюзу і більшість пострадянських держав, крім країн Центральної Азії та Білорусі (вона не є членом Ради, оскільки застосовує смертну кару: скасування або мораторій на цю міру покарання – одна з умов перебування в РЄ).

Чому в ПАРЄ немає Росії?

У 2014 році, після анексії Росією Криму та початку конфлікту на сході України, ПАРЄ запровадила проти російської делегації санкції, позбавивши її права голосу, а також можливості для російських представників очолювати комітети ПАРЄ і брати участь в роботі керівних органів Ради Європи. У 2015 році ці санкції були продовжені, Росія вирішила на знак протесту припинити участь у засіданнях ПАРЄ. Впродовж останніх двох років Москва також не платить свій внесок до скарбниці Ради Європи, що становить 33 мільйони євро на рік – це приблизно 7% від всього бюджету цієї організації.

Більше того, Росія пригрозила припиненням свого членства в РЄ, якщо права її делегації не будуть відновлені в повному обсязі. Це ж повторив напередодні сесії ПАРЄ голова Держдуми Росії В’ячеслав Володін. За його словами, Москва наполягає на відновленні трьох основних прав російської делегації: голосувати, виступати і мати представників у керівних органах. Ще більш категоричним був голова комітету Держдуми Росії з міжнародних справ Леонід Слуцький, який входить у делегацію: «Росія не потерпить від ПАРЄ більше ніяких, навіть мікроскопічних санкцій».

Хто хоче повернення Росії?

3 червня в Парижі на засіданні регламентного комітету ПАРЄ доповідь, котра сприяє поверненню Росії (хоча сам текст написаний загальними фразами і, власне, Росія там не згадується), був схвалений 18 голосами проти 6. За повернення російської делегації в ПАРЄ виступили в першу чергу Німеччина і Франція. На думку Берліна і Парижа, Рада Європи має залишитися одним із каналів діалогу з Москвою. 17 червня президент Франції Емманюель Макрон заявив також, що можливий вихід Росії з Ради Європи означав би позбавлення російських громадян можливості апелювати до Європейського суду з прав людини.

Прем’єр-міністр Великої Британії Тереза Мей підтримала повернення права голосу російській делегації у ПАРЄ. Мей заявила у виступі в Палаті громад, що збереження російського представництва в Раді Європи дозволить покарати Росію за порушення нею прав людини.

Хто проти і чому?

Найбільш послідовні противники повернення всіх прав російської делегації – Україна, Польща, країни Балтії, Швеція і Велика Британія. Вони звертають увагу на те, що Росія не виконала жодної резолюції ПАРЄ, які стосуються ситуації в Криму і на сході України, через які проти її делегації і були введені санкції.

Опоненти російського повернення в ПАРЄ заявляють, що Рада Європи тим самим посилає Москві сигнал про те, що європейські країни хочуть відновлення повномасштабних відносин з Кремлем, так і не дочекавшись будь-яких поступок з його боку.

Не виключене також фактичне визнання Європою анексії Криму: в разі, якщо Росія вирішить включити до складу своєї делегації парламентаря, що представляє анексований півострів, у ПАРЄ практично не буде можливості будь-яким чином вплинути на це рішення.

З окремим зверненням до ПАРЄ звернувся нідерландський фонд Stichting Vliegramp MH17, створений для допомоги родичам жертв катастрофи малайзійського «Боїнга» у небі над Донбасом. У листі керівництва фонду зазначається, що Росія недостатньо співпрацює з міжнародною Спільної слідчою групою, яка розслідує обставини загибелі пасажирів авіалайнера.

«Ми закликаємо делегацію Нідерландів і всю Парламентську асамблею Ради Європи тимчасово відкласти відновлення права голосу Російської Федерації», – цитує текст листа нідерландська преса.

Німецький політолог, директор політичних програм Центру європейських досліджень імені Вілфріда Мартенса (Брюссель) Роланд Фройденштайн в інтерв’ю Радіо Свобода проаналізував політичний контекст ситуації, пов’язаної з поверненням російської делегації в ПАРЄ:

– Я думаю, що це успіх не тільки Кремля, але і тих у Європі, кого у нас називають Putinversteher – «які розуміють Путіна».

– Чому саме Німеччина і Франція активніше за інших підтримують ідею повернення делегації Росії в ПАРЄ?

– Вони кажуть, що хочуть врятувати Раду Європи, хоча не виключено, що, «рятуючи» її таким чином, вони насправді її руйнують. Для чого це робиться? У Берліні та Парижі багато хто вважає, що діалог і співпраця з Москвою все ще можуть принести результат.

– Але в політиці зазвичай поступки просто так не робляться, діє принцип «ти мені, я тобі». Росія, на вашу думку, теж продемонструвала готовність в чомусь поступитися?

– З російської точки зору поступка, мабуть, полягає в готовності заплатити. Росія належить до великих членів Ради Європи, а їхні внески в бюджет РЄ – близько 10%. Росія кілька років відмовлялася платити, поки права її делегації в ПАРЄ були обмежені. За це Росії загрожувало виключення з усієї Ради Європи. Що зараз? Якщо російські представники повертаються в ПАРЄ й інші органи Ради Європи, Росія відновлює платежі. З російської точки зору це виглядає як компроміс.

– Рада Європи має настільки серйозні фінансові проблеми, що без російських грошей вона не в змозі нормально працювати?

– У них зараз брак фінансування – 15 мільйонів євро. Його треба якось покрити. Мені здається, це могли б зробити інші великі учасники РЄ. Це не обов’язково робити виключно за рахунок російських коштів.

– Є такий аргумент: відновлення Росії в правах допоможе російським громадянам – вони не втратять, наприклад, можливості захищати свої права в Європейському суді …

– У мене є друзі серед правозахисників і співробітників НКО по всій Європі – багато хто з них поділяє цю позицію. Інша точка зору, поширена насамперед у сусідніх з Росією країнах, таких як Україна, Польща або країни Балтії, полягає в тому, що загальний збиток, який понесе Рада Європи і пов’язані з нею інститути, в тому числі ЄСПЛ, в результаті поступок Росії, виявиться більшим, ніж вигоди, які принесе можливість звернення російських громадян в європейські правові інстанції. Справа ще й у тому, що низка рішень ЄСПЛ за російськими позовами, винесених впродовж останніх років, була переглянута Конституційним судом РФ. Проблема в тому, що рішення Європейського суду у справах, пов’язаних з Росією, як і, наприклад, з Туреччиною, не змінюють загальний характер правового режиму в цих країнах, не кажучи вже про режим політичний. Тому наведений вами аргумент мені здається відносно слабким.

– А який може бути ефект повноправної присутності Росії в ПАРЄ та інших інститутах Ради Європи?

– Це буде успіхом, навіть проривом для авторитаризму. Це означає, що дії Росії щодо України, враховуючи анексію Криму, будуть де-факто виправдані. Це був би перший прецедент повного скасування будь-яких міжнародних санкцій, введених проти Кремля після 2014 року. Це підрив авторитету РЄ як інституту.

– Чи може це бути першим кроком до скасування санкцій Євросоюзу проти Москви?

– Багато хто цього боїться. Думаю, що це не так. Бути провидцем, звичайно, важко, але, наскільки мені відомо, між Меркель, Макроном і іншими провідними політиками ЄС, як і раніше, існує консенсус щодо російського питання: не проявляти надмірної м’якості. Але, безумовно, позитивне для Кремля рішення Ради Європи може використовуватися «тими, які розуміють Путіна», як аргумент на користь повної нормалізації відносин Євросоюзу з Росією.

Ярослав Шимов

Keep Сalm and Сarry Оn. Українці навчилися жити з будь-якою владою в паралельній реальності (рос)

0

Кто бы ни оказался в президентском кресле, катастрофы не будет.

Я не стану ни за кого агитировать. Даже не скажу, за кого собираюсь голосовать. Не то чтобы это большой секрет или я переоцениваю свою значимость как лидера мнений. Просто не вижу в этом смысла. На мой взгляд, фейсбучные баталии о единственном, самом родном — не более чем проявление инфантилизма, в определенной степени присущего украинскому социуму.

Мы выбирали президента уже шесть раз. Выбирали более-менее честно. И всякий раз поначалу выбранный нами президент казался хорошим. А потом вдруг становился плохим. Во многом потому, что каждый раз мы обманывали сами себя, как малые дети, веря на слово обещаниям политиков, не подкрепленным никакими реальными делами, зачастую заведомо неосуществимым. Мы верили, что кто-то сможет без нашего участия изменить нашу жизнь, и получили, как говаривал Леонид Кравчук, “те, що маємо”.

Нынешние выборы не похожи ни на одни из прошлых — ни по количеству претендентов на кресло на Банковой, ни по непрогнозируемости, ни по накалу страстей. Между первым и вторым туром мы наверняка увидим множество грязи, льющейся на ключевых кандидатов. И значительная часть этой грязи окажется правдой. Политическая система Украины выстроена так, что на ее верхушке ничем не запятнанный человек оказаться не может.

Но важнее другое. За 27 лет украинский социум на­учился жить с какой бы то ни было властью в параллельной реальности. Возможно, недоплачивая в бюджет налоги и игнорируя законы, но при этом делая свое дело и делая его неплохо.

Это показатель взросления и становления нации: не задаваться извечным вопросом русской интеллигенции — “кто виноват и что делать?”, а заниматься тем, что приносит тебе удовольствие и доход, невзирая на окружающую действительность. Понимать, что лишь ты несешь ответственность за свою судьбу.

Кто бы ни оказался в президентском кресле, катастрофы не будет. Да, страна в эти выходные может измениться, и к этим изменениям придется приспосабливаться. Но нужно четко понимать одну простую вещь.

Власть может делать лишь то, что мы сами ей разрешим

Поэтому паниковать и думать об эмиграции из страны после “не­удачных” выборов глупо.

Гораздо правильнее будет в последние перед голосованием дни разобраться в том, что мы нашли в “своем” кандидате. Что он может сделать как “хороший” президент и “наделать” как плохой. А потом пойти и проголосовать за него, понимая, что последствия, в случае чего, придется расхлебывать тоже самому.

Ми в соціальних мережах

7,260Підписниківлайк
413Підписниківвподобати
15Підписниківпідписуватися

Рекомендуємо

Популярно

Шанс вирватися із пастки бідності

Створення в парламенті пропрезидентської однопартійної більшості дає змогу сформувати всі органи влади. Це унікальний шанс для проведення реформ у всіх напрямках. І...

Роттердам+: правда, про яку намагаються не говорити (рос)

Само словосочетание "Роттердам плюс" является не официальным названием, а популярным упрощенным штампом, придуманным политиками для нагнетания страстей. Поэтому у людей создается иллюзия,...

Плани Маска імплантувати штучний інтелект в мозок перетворить людей в роботів

Допомогти паралізованій людині управляти комп'ютером або смартфоном силою думки, безумовно, блага мета. Над цією можливістю працює засекречений стартап Ілона Маска Neuralink. Але...

Особливий статус. Який зв’язок між індійським Кашміром і українським Донбасом (рос)

15 августа, в День независимости Индии премьер-министр страны Нарендра Моди заявил, что отмена особого статуса Кашмира вернет региону былую славу. 

Феодальна моя Україна. Якого результату чекати на виборах в мажоритарних округах (рос)

Новый парламент — всегда надежда на новые лица и новые перспективы для страны. Однако они могут обернуться разочарованием из-за старых правил, по...