Головна Блог

«Чей Крым?»: Чи дійсно були «історичні» підстави для російського аншлюсу півострова?

0

Російський аншлюс Криму та «історична справедливість». Андреас Умланд пояснює, чому пропагований Росією наратив далекий від реальності

Пропагований Кремлем наратив майже одностайної підтримки серед населення Криму та історичне виправдання анексії має багато прихильників не тільки в Росії, але і серед багатьох політиків, журналістів, експертів та дипломатів на Заході. Часто ці коментатори себе вважають – на відміну від «ідеалістичних» захисників міжнародного права – геополітичними «реалістами» чи навіть, на відміну від своїх занадто емоційних колег, «збалансованими» спостерігачами.

Ця проблема ще більше стосується різноманітних німецьких та інших європейських так званих «Russland-/Putin-Versteher» або «розуміючих Росію/Путіна», тобто зацікавлених в Східній Європі публіцистів, які вважають що вони краще за інших експертів знають російську «душу». Базуючись нібито на глибинному знанні Росії, ці «Russland-/Putin-Versteher» мають певну симпатію, або принаймні «емпатію» до зовнішньої політики сьогоднішнього Кремля (Heinemann-Grüder 2015).

Але різні апологетичні наративи аншлюсу Криму не тільки часто залишають поза увагою те, що російська пропагандистська підготовка, операція спецслужб та військова інтервенція вже розпочалися у лютому 2014-го року – якщо не раніше (Головченко/Дорошко 2016; Центр глобалистики «Стратегия XXI» 2016; Дорошко 2018). В західних коментарях часто забувається, що фактичний аншлюс Росією півострова вже стався за декілька днів до уявного «проголошення незалежності» Автономною Республікою Крим (АРК) 11-го березня 2014 року та офіційної (протиправної) анексії цих територій РФ 18-го березня 2014-го року; і що лише раптова військова окупація півострова Москвою в кінці лютого та на початку березня 2014-го року уможливила цю зміну кордонів та обумовила офіційний процес сецесії півострова та його формального захоплення РФ (Березовець 2015). Загальний перебіг відокремлення Криму від України та аншлюсу до Росії не тільки грубо порушив декілька фундаментальних міжнародно-правових норм та конституцій України, АРК і навіть самої РФ – факти, які уже відносно добре висвітлені в західній науковій юридичній літературі.

Різноманітні політичні деталі так званого «референдуму», організованого Кремлем 16-го березня 2014 року також ставлять під сумнів популярну серед напрочуд багатьох західних політиків, журналістів та дипломатів тезу, згідно з якою переважна більшість жителів Криму нібито вимагала «возз’єднання» РФ із півостровом, та що для цього аншлюсу були вагомі історичні причини.

Загальний перебіг відокремлення Криму від України та аншлюсу до Росії не тільки грубо порушив декілька фундаментальних міжнародно-правових норм та конституцій України, АРК і навіть самої РФ – факти, які уже відносно добре висвітлені в західній науковій юридичній літературі.

Сумнівні результати «референдуму»

Як не дивно, але один із особливо критичних ранніх коментарів з приводу фіктивного референдуму в Криму був висловлений трьома представниками Ради при президентові Російської Федерації з розвитку громадянського суспільства та прав людини, тобто офіційного консультативного органу Владіміра Путіна (Бобров 2014).  Один із членів цієї авторитетної установи Росії відвідав Крим в середині квітня 2014-го року як приватна особа. Спираючись на спостереження і розмови, які відбулися під час його неофіційного візиту, а також на інші дослідження, три члени Ради з питань прав людини згодом публічно виступили із повідомленням, що за оцінками «практично всіх опитаних експертів та мешканців» відсоток людей, які взяли участь у «референдумі» в АРК, складав не 83,1%, як повідомлялося – тоді вже підконтрольними Кремлю – кримськими органами влади, а від 30% до 50%. За оцінкою трьох визнаних російських правозахисників, серед мешканців АРК, які взяли участь у референдумі, анексію підтримали не 96,77%, як повідомляли вірні Москві органи влади АРК, а від 50% до- 60% (Бобров 2014; Peters 2014).

Ці цифри не сильно відрізняються від середнього результату різноманітних опитувань стосовно приєднання Криму до Росії, що проводилися на півострові до анексії. Критична оцінка голосування в Криму 16-го березня 2014-го року трьома членами Ради з питань прав людини при президентові Російської Федерації також підтверджується статистичним аналізом часової динаміки офіційно вказаної явки потенційних учасників псевдо-референдуму. Це дослідження вказує на ймовірну масштабну фальсифікацію результатів голосування (Кіреєв 2014). Підсумки неофіційної доповіді російських правозахисників теж підтверджується ще нижчою оцінкою участі виборців Криму в голосуванні Меджлісом кримських татар.

Мустафа Джемілєв

Навіть якщо врахувати ймовірно значно вищу явку та більшу підтримку анексії у місті Севастополь, як бази російського Чорноморського флоту, виходить, що за приєднання півострова до Росії свої голоси можливо віддала менш ніж третина всього населення Криму. Це занадто замалий відсоток для хоч б часткового виправдання такої суттєвої зміни кордонів Європи після кінця «холодної війни». До того ж, доповідь членів російської Ради з питань прав людини цитувала політичних експертів в Криму, які зазначали, що «мешканці Криму голосували не стільки за приєднання до Росії, як за припинення страшенної корупції та влади крадіїв із Донецьку» (Бобров 2014).

Чому результати опитувань, проведених пізніше, не легітимізують «референдум»

За даними останнього релевантного опитування, що відбулося в середині лютого 2014 року – тобто за декілька днів до початку окупації Криму російськими солдатами без розпізнавальних знаків – об’єднання Росії та України в одну державу (таке питання було поставлене соціологічною службою) тоді підтримав 41% опитаних в АРК, не враховуючи місто Севастополь (KIIS 2014). Цей результат більшою мірою відповідає результатам ранніх опитувань щодо можливого приєднання півострова до Росії (Podolian 2015). Натомість, різноманітні опитування, які проводилися вже після військового та політичного захоплення Росією чорноморського півострова, здається, демонструють більш ніж в два рази вищу підтримку анексії мешканцями Криму: цей показникпісля 2014-го року, зазвичай, є вищим, а інколи й істотно перевищує  80%.  Однак такі нібито однозначні результати, отримані вже після анексії, із ряду нижче викладених причин мають лише часткову значимість при трактуванні подій, які мали місце в Криму на початку 2014-го року (Sasse 2017).

За даними останнього релевантного опитування, що відбулося в середині лютого 2014 року – тобто за декілька днів до початку окупації Криму російськими солдатами без розпізнавальних знаків – об’єднання Росії та України в одну державу (таке питання було поставлене соціологічною службою) тоді підтримав 41% опитаних в АРК, не враховуючи місто Севастополь (KIIS 2014).

Це пов’язано з тим, що результати останніх опитувань треба не тільки розглядати як прямий наслідок впливу потужної антиукраїнської кампанії цькування, проведеної прокремлівськими ЗМІ – єдиними джерелами справді масової інформації, доступними мешканцям Криму з березня 2014-го року (Fedor 2015).

Деякі інтерпретації останніх опитувань, у яких переважна більшість респондентів, мабуть, підтримує анексію, не беруть достатньо до уваги знайому тенденцію до прийняття виборцями позиції обумовленої попередніми подіями і до підтримки в даний момент діючого статусу-кво. Рішення, ухвалені на народних голосуваннях, спричинені не тільки політичними вподобаннями виборців, але і такими факторами як суспільний конформізм або стратегічний розрахунок.

Прийнятий в будь-якій ситуації значимий політичний вибір значною мірою залежить від пройденого до того шляху (т. зв. «path-dependency») та важкості, незручностей і ризиків зміни цього раніше свідомо чи несвідомо обраного напряму розвитку. У багатьох опитуваннях щодо найбільш фундаментальних питань стосовно державності, кордонів та безпеки відображаються не тільки ідеологічні переваги, але також і загальна схильність до підтримки чинного державного порядку та бажання збереження суспільного спокою (якщо вони є). Частковим прикладом цього явища був референдум про незалежність Шотландії в 2014 році, коли 55,3% населення, в якому близько 84% себе вважають шотландцями і серед якого завжди були сильні сепаратистські тенденції, проголосували проти незалежності свого регіону від Об’єднаного королівства.

В зв’язку з цим варто нагадати, що фактор прихильності виборців до даного статусу-кво мав на території Криму до початку 2014-го року вражаючі «проукраїнські» наслідки. Ефект залежності політичної поведінки від раніше обраного шляху та тенденція підтримки будь-якого діючого порядку, якщо він не суперечить корінним інтересам людей, забезпечував відносно високий рівень політичної стабільності на півострові за останні 20 років, не зважаючи на беззаперечно високу присутність промосковських настроїв серед багатьох етнічних російських кримчан – ще до медійної та суспільної підготовки анексії Кремлем у початку 2014 році (Sasse 2014). Як виявили глибинні інтерв’ю в рамках серйозного польового дослідження британського політолога Елеонор Нотт за декілька місяців до Євромайдану, навіть ті мешканці Криму, які дотримувалися однозначно проросійських поглядів, у 2012-2013-х роках при постановці питання «або-або» висловлювалися скоріше конформістськи, тобто за збереження півострова як частини України, а не за його включення до РФ (Knott 2018). Ця, на перший погляд, неочікувана преференція серед промосковськи налаштованих кримчан, напевно, частіше не була результатом якоїсь симпатії до української держави, а скоріше наслідком бажання зберегти стабільність передбачуваність та спокій у своєму рідному регіоні.

Протест кримських татар

Більш того, деякі спостерігачі, які посилаються на дослідження, проведені вже після анексії, здається, недооцінюють або ж узагалі ігнорують можливі ризики, з якими доводиться рахуватися потенційно проукраїнськи або просто не-промосковськи налаштованим респондентам опитувань щодо бажаної належності Криму. Такі респонденти на окупованому півострові повинні сьогодні мати значний ступінь мужності та бути готовими до можливих неприємностей для себе та для своїх близьких, якщо вони відкрито висловлять перед незнайомцям – тобто потенційним співробітникам соціологічних служб – свої сумніви щодо російської анексії, свій жаль про відокремлення півострова від України, або ж навіть своє схвалення повернення Криму під контроль Києва. З огляду на нову політичну та правову ситуацію на півострові з початку російської окупації, така поведінка може привести до різних «проблем».

Деякі спостерігачі, які посилаються на дослідження, проведені вже після анексії, здається, недооцінюють або ж узагалі ігнорують можливі ризики, з якими доводиться рахуватися потенційно проукраїнськи або просто не-промосковськи налаштованим респондентам опитувань щодо бажаної належності Криму.

Після анексії чорноморського півострова Москвою, він перетворився на один із тих регіонів Європи, де рівень забезпечення базових політичних та громадянських прав є найбільше обмеженим (UNHCR 2017). З 2014-го року несхвалення так званого «возз’єднання» стало на території Криму все більше політично стигматизовано прокремлівськими ЗМІ та владою. У найгіршому випадку, висловлення такої позиція може мати серйозні наслідки для респондентів, якщо, наприклад, опитування прослуховується, або ж узагалі просто інсценується спецслужбами. Пам’ятаючи радянський порядок та репресивну практику КДБ, з якого вийшли Путін і Ко, деякі кримчани, мабуть, не готові до висловлення своїх можливих неконформістських поглядів перед людьми, які себе представляють як всього-на всього «дослідники».

З 2014-го року в Криму діє достатньо жорстке «антиекстремістське» та «антисепаратистське» російське законодавство, спрямоване на утиски загального політичного дисидентства. Москва та її представники в Криму постійно переслідують політичних інакомислячих в Криму. Це особливо стосується антимосковськи налаштованих членів кримськотатарської меншини – та часто і просто прихильників української символіки та культури (Halbach 2015; KHPG 2016-2018; UNHCR 2017). З цих та подібних причин, можливі наслідки критики анексії, жалкування про відокремлення від України, або ж визнання належності до української держави в опитуваннях неможливо передбачити для респондентів.

Напевно побоювання про непередбачувані наступні загрози – незалежно від реальної ймовірності їх майбутнього втілення – існують серед багатьох проукраїнськи налаштованих опитаних. З цієї причини ймовірно, що деякі або навіть багато проукраїнські жителі Криму відмовляються від участі в опитуваннях про статус півострова. З усіх цих причин варто обережно ставитися до результатів досліджень ставлень виборців Криму, проведених навіть відомими західними соціологічними інститутами на півосторові після російської анексії 2014-го року. Ці дані мають тільки обмежене значення для оцінки реальної народної підтримки російської анексії Криму до початку її систематичної підготовки Москвою з початку 2014-го року.

Сумнівний перебіг «референдуму»

Повертаючись до подій весни 2014-го року, існують й інші причини, згідно з якими проведений Росією псевдо-референдум не може бути навіть частковим виправданням поблажливого ставлення до Росії в питанні анексії Криму. Підготовка, процедура, медійна підтримка та формулювання «референдуму» були настільки явно тенденційними, що цей процес голосування можна використовувати у підручниках як класичний приклад маніпуляції голосуванням. Так, дату проведення «референдуму» протягом короткого періоду часу двічі змінювали. У мешканців Криму не було ані часу, ані можливості відкрито, вільно та критично обговорити альтернативи, з-поміж яких вони могли обрати на передбачуваному народному голосуванні 16-го березня 2014-го року (Podolian 2015).

До проведення «референдуму» ОБСЄ озвучила причину, з якої вона не надсилатиме своїх представників спостерігачами на це голосування: «Міжнародний досвід […] показав, що процеси, спрямовані на зміну конституційного порядку, та обговорення регіональної автономії складні та потребують багато часу. Інколи вони можуть тривати декілька місяців і, навіть, років […]. Політичні та правові зміни такого характеру мають обговорюватися у рамках інклюзивного та структурованого діалогу на національному, регіональному та локальному рівнях.» Цих умов не було дотримано. Тому ОБСЄ та всі інші більш-менш компетентні міжнародні урядові та неурядові організації зі спостереження за подібними голосуваннями відмовилися надсилати своїх представників. Замість них Кремль запросив декілька десятків членів різноманітних іноземних радикальних і, в більшості випадків, особливо маргінальних неросійських політичних угрупувань та представив цих гостей російським телеглядачам як «міжнародних спостерігачів» (Shekhovtsov 2014, 2015; Coynash 2016).

Голосування проходило під відчутним психологічним тиском, яке створювалось демонстративною присутністю російських солдатів без розпізнавальних знаків («зелені чоловічки», або ж «ввічливі люди») і проросійських бійців різноманітних нерегулярних воєнізованих груп. Дивним також є те, що серед запропонованих на «референдумі» варіантів голосування не було шансу проголосувати за простого збереження статусу-кво, тобто Конституції республіки АРК, чинної із 1998-го року. Натомість у кримських виборців були дві можливості змінити правовий статус Криму: проголосувати або за приєднання півострова до РФ або за повернення до старішої конституції АРК від 1992-го року. До того ж, обидві можливості були сформульовані на бюлетенях амбівалентно – та, певною мірою, навіть абсурдно.

Голосування проходило під відчутним психологічним тиском, яке створювалось демонстративною присутністю російських солдатів без розпізнавальних знаків («зелені чоловічки», або ж «ввічливі люди») і проросійських бійців різноманітних нерегулярних воєнізованих груп.

«Росія», Російська імперія та Російська Федерація

Перший варіант на псевдо-референдумі обіцяв мешканцям Криму «возз’єднання» півострова із «Росією». Однак, як це добре відомо, Крим ніколи не був частиною якої-небудь «Росії», яка б була відокремлена від більшості території пострадянської української держави, до складу якої півострів належав з 1991-го року. Велика частина сучасної материкової України приблизно стільки ж, скільки і Крим, була спершу частиною Царської імперії, а потім – Радянського союзу, тобто тих держав, які, вочевидь, малися на увазі під словом «Росія» в «референдумі» 2014-го року. Своїм вживанням слова «Росія» в кримському «референдумі» – так само, як і в багатьох інших випадках – Кремль грається з поняттями і термінами. Незважаючи на примітивність цих словесних ігор («фашизм», «путч» і т.д.) така очевидна маніпуляція на багатьох західних оглядачів в тій чи іншій мірі діє.

Із 1783-го року по 1991 рік Крим належав до Всеросійської імперії, яку інколи називають «Росією». Але ця колишня «Росія», звісно, не відповідає сьогоднішній російській національній державі (Furman 2011).

Більша частина всієї території сучасної України, а не тільки Криму, колись належала до складу царської та радянської держав – так само, як і територія майже всїєї сьогоднішньої Російської Федераціії. Обидві пострадянські республіки, РФ та незалежна Україна, є державами-наступницями тієї «Росії», возз’єднання із якою було обіцяне на псевдо-референдумі 2014-го року.

На Заході багато хто до сих пір не розуміють, що  кримський півострів ніколи не входив до складу якоїсь міфічної російської держави, котра б існувала окремо від більшості території сьогоднішньої материкової України. Єдиним наземним сполученням між Кримом та територією сучасної РФ в імперські та радянські часи, очевидно, була південно-східна сухопутна частина України, через територію якої, власне, і відбулося захоплення Криму Катериною Великою у 18-ому столітті.

Через ці причини, Крим не міг бути окремо розділений з «Росією» у 1991-му році та, відповідно, не міг бути «возз’єднаним» із РФ у 2014-му. У 1991-му році вся Україна, включно із чорноморським півостровом, що входив до її складу як геологічно, так і історично, відокремилася від «Росії».

Правда, що після приєднання півострова до царської імперії  1783-ому році, так і пізніше після його включення до радянської імперії, етнічні українці ніколи не домінували серед населення Криму. До кінця XІX-го століття більшість кримчан складали кримські татари, сьогодні в своїй більшості налаштовані рішуче проукраїнськи. Тільки пізніше, в результаті тривалого вигнання, гноблення та депортації татар, – більшістю в населенні Криму стали етнічні росіяни. Відносна демографічна «російськість» Криму таким чином – досить юний феномен, який є в значній мірі результатом застосування Москвою масового насильства проти кримських татар.

До кінця XІX-го століття більшість кримчан складали кримські татари, сьогодні в своїй більшості налаштовані рішуче проукраїнськи. Тільки пізніше, в результаті тривалого вигнання, гноблення та депортації татар, – більшістю в населенні Криму стали етнічні росіяни.

Історичний зв’язок Криму з сьогоднішньою Росією, а не Україною, якій надали перевагу татари, та з іншої причини тендітний. У складі царської імперії після 1802-го року Крим належав до Таврійської губернії. Цей великий адміністративний округ охоплював не тільки територію чорноморського півострова, але і значну частину сучасної південно-східної материкової України, сполученої із Кримом Перекопським перешийком.

Сухопутна частина Таврійської губернії була територіально і демографічно більшою за Крим, а її населення переважно складали, за царською термінологією, «малороси» (Головченко / Дорошко 2016, 75). За даними перепису населення 1897-го року з 1,4 мільйона жителів всієї Таврійської губернії (тобто Криму та її материкової частини на північ від нього), близько 0,4 мільйона були російськомовними, а близько 0,6 мільйона – україномовними. З 0,55 мільйона жителів Криму ж, 35,5% тоді були татарами, 33,1% – росіянами, а 11,8% – українцями. Таким чином, більш ніж 100-річний Таврійсько-царський період кримського минулого свідчить швидше про адміністративно-історичну пов’язаність півострова з територією сучасної материкової України і з проукраїнськими кримськими татарами, ніж із сучасною Російською Федерацією і з російською нацією.

Належності Криму до РРФСР у 1921-1954-х роках, на яку часто посилаються російські прихильники і західні апологети анексії, варто протиставити 37-річну належність Криму до УРСР у 1954-1991-х роках. До того ж, на період належності до РРФСР припадає найбільша та найжорстокіша зміна населення півострова. 1944-го року за наказом Сталіна відбулася звіряча масова депортація кримських татар та декількох інших меншин півострова до центральної Азії, В результаті цієї етнічної чистки загинула значна частина корінного населення Криму.

Історія депортацій, багаторічного вигнання, повернення та реінтеграції кримських татар до їхньої Батьківщини, до складу пізніше- та пострадянської України, а також культ Сталіна у радянській та пострадянській Росії сформували, між іншими факторами, геополітичні вподобання кримських татар, які на сьогоднішній день складають близько 12% населення півострова (Magocsi 2014; Беліцер 2016; Hottop-Riecke 2016). Історичний досвід  пояснює підтримку кримськими татарами та їх організаціями суверенності та цілісності пострадянської української держави та їх згоду з поверненням Криму до складу України – та значно меншою мірою з незалежністю Криму. Проукраїнська позиція кримських татар та історія їхньої депортації були коротко продемонтстрованими для широкої європейської публіки перемогою на конкурсі Євробачення у 2016-му році кримськотатарської співачки Джамали, яка представляла Україну із піснею «1944» (Wilson 2017, 15).

Проукраїнська позиція кримських татар та історія їхньої депортації були коротко продемонтстрованими для широкої європейської публіки перемогою на конкурсі Євробачення у 2016-му році кримськотатарської співачки Джамали, яка представляла Україну із піснею «1944»

Будь-які події радянського періоду, подібно до подій дореволюційного періоду, в цілому не можуть наводитися як історичні аргументи на користь російської анексії 2014-го року. Вони мало стосуються суті сьогоднішньої справи, бо стосуються до розвитку подій всередині колишньої імперії. Радянський Союз був тоталітарною державою, у якій економічно вмотивована передача Криму від РРФСР до УРСР 1954-го року мала виключно адміністративне, а не політичне значення (Jilge 2015).

Більш того, таких випадків адміністративного переходу територій всередині СРСР було багато. Так під час зміни адміністративних кордонів молодого СРСР 1925-го року УРСР втратила на користь російської та білоруської РСР території, більші за обсягом, аніж територія Криму, який вона здобула 1954-го року (Головченко/Дорошко 2016, 91). Однак до сих пір ніхто із української політичної еліти не висував територіальних претензій до сусідніх країн, спираючись на цей факт, чи на мапи дореволюційного періоду, на яких територія «України» значно переважає територію сучасної української держави. Такі історичні наративи, мегаломанські візії та іредентистські плани, як і в більшості країн, в Україні залишаються прерогативою крайніх та маргінальних політичних течій.

Будівництво мосту через Керченську протоку

Із цих та інших причин пострадянське керівництво Росії, незважаючи на велику кількість суперечок, до 2014-го року ніколи офіційно не ставило під сумнів належність Криму до пострадянської України. Воно затвердило цю належність у багатьох договорах та угодах, не зважаючи на численні неофіційні політичні претензії російських політиків та деякі реваншистські декларації російського парламенту, що мали місце після 1991-го року (Kuzio 2007). Двома юридично найвагомішими документами, що підкреслють належність Криму до України, є тристороння російсько-українсько-білоруська Біловезька угода про розпуск СРСР від 1991-го року та двостороння російсько-українська угода про проходження кордону між обома країнами, підписана у 2003-му році. Обидва договори були ратифіковані російським та українським парламентами згідно з усіма нормами та підписані тогочасними президентами Росії та України. В офіційній Довідці адміністрації Президента РФ щодо підписання Путіним Закону про ратифікацію договору про державний кордон між РФ та України у 2004-му році повідомлялося: «За основу була прийнята існуючий адміністративний кордон між РРФСР і УРСР на момент розпаду СРСР з урахуванням її оформлення відповідними державними правовими актами».

Незрозуміла альтернатива анексії на «референдумі»

Другий запропонований на «референдумі» 16-го березня 2014-го року вектор розвитку обіцяв кримчанам повернення до «Конституції Республіки Крим від 1992-го року». Це формулювання ще більше збивало із пантелику, аніж перший варіант про «возз’єднання» півострова із «Росією». Парадокс другого питання «референдума» до мешканців Криму полягав у тому, що протягом 1992-го року на території Криму були прийняті дві відносно різні версії конституції півострова. Навмисне чи ні, однак 2014-го року виборцям не роз’яснили, якого із двох варіантів альтернативи анексії, запропонованих на «референдумі», власне стосуватиметься їхній вибір. Їх просто запитали: «Ви за відновлення дії Конституції Республіки Крим 1992 року і за статус Криму як частини України?»

Однак лишилось незрозумілим, про який саме текст конституції 1992-го року йшлося. Про більш «конфедеративну» версію конституції Криму від травня 1992-го року, чи про значно змінений скоріше «федеративний» варіант конституції від вересня 1992-го року? В обох варіантах ці конституції визначають Крим  як частину України. У травневому варіанті це зазначено у статті 9 фразою «входить в державу Україна». У суттєво модифікованій вересневій версії це додатково зазначено у статті 1 словами «у складі України».

Ставленики Москви, а не населення Криму, тоді б змогли вирішити який саме текст основного закону Криму їм більше підходить. Виникає підозра, що це дивне питання (замість звичайної опції в таких голосуваннях про просте збереження статусу-кво) було навмисне нечітко сформульоване.

Якби на «референдумі» більшість обрала цей другий варіант, то створений РФ новий сателітний уряд в Сімферополі міг ви сам обрати між двома різними версіями конституції Республіки Крим 1992-го року. Ставленики Москви, а не населення Криму, тоді б змогли вирішити який саме текст основного закону Криму їм більше підходить. Виникає підозра, що це дивне питання (замість звичайної опції в таких голосуваннях про просте збереження статусу-кво) було навмисне нечітко сформульоване. Можливо, така незрозуміла альтернатива підтримці анексії мала призвести до збільшення вірогідності вибору першого зрозумілішого варіанту – приєднання до РФ. Вибір, який постав у березні 2014-го року перед мешканцями Криму, певною мірою був вибором не стільки між Росією та Україною, скільки між зрозумілим та незрозумілим майбутнім.

Наведена в даній статті інформація не є незвичайною, таємною чи новою. Перечислені факти та низка інших показових аспектів знаменних подій, у лютому-березні 2014-го року, відомі як в Україні, так і експертів зі Східної Європи в європейських університетах і дослідницьких центрів, а також поміж відповідних спеціалістів всередині урядів, політичних та громадських організацій Заходу. Все ж, багато західних спостерігачів, які не соромляться озвучувати коментарі щодо минулого, анексії та майбутнього Криму, не знають, або ж ігнорують більшість із наведених фактів. Натомість, багато із них, принаймні частково, наслідують кремлівському апологетичному наративу: можливо трохи криво ініційований референдум зрештою призвів до зміни кордонів, якої (нібито) переважна більшість кримчан пристрасно очікувала, і який виправив якусь (міфичну) історичну несправедливість.

Політика очима молоді

0

Питання політики завжди є актуальним, а особливо у період інтеграції держави в європейський політичний вимір.

Чи може політика в Україні бути «іншою»?

Болюче питання, яке назріває з кожним днем, адже переживши Революцію гідності українці вірили у зміну політичної системи, на ту, яка зможе покращити добробут громадян зокрема й процвітання держави загалом. Та не так сталося, як гадалося, на сьогодні перед Україною стоять нові виклики, що потребують нових рішень. З кожним днем кількість зневірених українців збільшується і на питання «Чи може політика бути іншою?» відповідати все складніше.

За результатами дослідження проведеного Фондом «Демократичні ініціативи» імені Ілька Кучеріва спільно з соціологічною службою Центру Разумкова порівняно з минулим 2017 роком рівень недовіри до політичних, державних та соціальних інституцій зріс. З 15 по 19 грудня 2017 року в рамках дослідження було проведено опитування 2004 респондентів віком від 18 років в усіх регіонах України за винятком Криму та окупованих територій Донецької та Луганської областей.

Як бачимо, найвищий рівень недовіри спостерігається до Верховної Ради України. За даними опитування найбільше українці довіряють волонтерським організаціям, далі – Збройним Силам України, церкві та громадським організаціям.

А що думає про політику молодь? Як оцінює політичне життя нашої країни молоде покоління? Яка вона, «інша» політика для України? Спробуємо розібратися.

На сьогодні спостерігається низький рівень політичної активності молодого покоління. Є частина молоді, яка цікавиться політикою та бере у ній участь, а є і й інша – яка, незважаючи на прізвища у політиці, хоче покращення життя, захисту своїх прав й можливостей самореалізації в Україні, при цьому залишається пасивною. На питання таких молодих людей: – «Чи довго нам ще чекати на зміни та покращення?» відповідь є очевидною: – «Якщо чекати, то довго».

Згідно даних опитування, проведеного у липні-серпні 2017 року Центром «Нова Європа» та Фондом ім. Фрідріха Еберта спільно з компанією GfK Ukraine серед 2000 респондентів у віці 14-29 років методом особистого інтерв’ю політикою цікавляться лише 13 % молодих людей.

Та все ж таки, як бачить політику в Україні активна молодь? Для кращого розуміння напрямів змін політики спочатку наведу топ 5 проблем сучасної політичної системи в Україні:

  1. Інституційна слабкість державних установ.
  2. Популізм.
  3. Вплив олігархату на політичну систему в Україні.
  4. Корупція.
  5. Відсутність запропонованих політичною елітою ідеологій, які б консолідували, а не розділювали суспільство.

За словами директора Інституту світової політики Євгена Магди «політика України є застарілою, у тій же Польщі кандидати у депутати за відкритими списками апелюють до цінностей виборців, а не до гречки та олії».

Спілкуючись із молоддю стосовно того, якою вони бачать політику в Україні можна почути різні думки та пропозиції. Найбільш радикальними напрямами зміни української політики на думку молоді є:

1. Двопалатний парламент за прикладом США, проте хочу відзначити, що за класичною моделлю взаємозв’язку між формою державного устрою та формою організації парламенту для федеративної держави відповідає двопалатна модель парламенту, для унітарної – однопалатна. Дискусія щодо двопалатного парламенту піднімалася українськими політиками ще у далекому 1992 р. на одному із засідань комісії з розробки Конституції України, пізніше науковці та політологи також піднімали дане питання. Кандидат політичних наук Роман Мартинюк у своїй статті «Чи потрібен Україні двопалатний парламент?» зазначає, що формування двопалатного парламенту в Україні є у віддаленій перспективі за умов політичної стабільності.

2. Зміна державного устрою на конституційну монархію парламентського типу, згідно якої монарх є формальною фігурою, права якого чітко визначені Конституцією. Іншою є думка про зміну державного устрою за вектором парламентської республіки, згідно якої парламент формує звітний перед ним уряд та обирає президента, який займає символічну роль та в основному має представницькі повноваження. На мою думку, для України більш прийнятною є парламентська система правління, що дозволить збільшити народне представництво у владі та можливість уряду, за підтримки більшості у парламенті, управляти справами країни, адже, виборці обирають парламент, парламент обирає Прем’єр-міністра та формує уряд. Проте, на противагу цьому, основним і найбільш ймовірним недоліком для України, як це можна спостерігати і сьогодні, є нестійкість парламентської коаліції, що у свою чергу призводитиме до зміни уряду й нестабільності політичного порядку загалом.

3. Формування двопартійної системи – так званого «біпартизму», який яскраво виражений у США та Великій Британії. Домінування у політичному житті двох потужних політичних партій, які змагаються за владу, одна з них перебуває при владі, а інша – в опозиції.

На сьогодні, війна, низький рівень економічного життя, недовіра населення до органів влади, правовий нігілізм – це лише деякі сумні тренди українських реалій. Політика, яка не реагує на ці виклики, завідомо провальна політика. Що можна цьому протиставити? На мою думку, щоб змінити українську політику, насамперед потрібно:

  • не боятися називати речі своїми іменами та брати на себе відповідальність за процеси, що відбуваються у державі;
  • дати свободу бізнесу самостійно розвиватися й припинити силовий тиск на нього;
  • виявити політичну волю до боротьби з корупцією;
  • зробити діяльність органів державної влади максимально прозорою;
  • знизити рівень бюрократії до мінімуму;
  • запровадити електронне урядування, яке мінімізує контакт з громадянином з одного боку і державним службовцями з іншого;
  • брати на державну службу не по «знайомству», не за неправомірну вигоду, надану тим чи іншим особам, не за політичними вподобаннями, а за здібностями і бажанню чесно працювати, іншими словами запровадити принцип меритократії;
  • перетворити поняття «верховенство права» з фрази підручників на реальний принцип здійснення державної політики.

Підсумувати наведене вище можна словами Блаженнішого Любомира Гузара «Політика – це є шаноблива і достойна справа, мистецтво вести свій народ для його блага, і тільки окремі політики паплюжать її негідними вчинками». Є й інший вислів про політику Володимира Соловйова «Держава існує не для того, щоб перетворити життя на рай, а для того, щоб завадити йому остаточно перетворитися на пекло».

Отже, «інша» політика – це право достойного вибору, чітко прописані ідеології та чесні політики, які роблять все для того, щоб громадяни України не виживали, а жили. Щоб змінити політику в ній потрібно брати участь. Політика повинна бути для змін, а не для збагачення. Мітинги за гроші, без ідеї – це абсурд! Насправді політика починається з кожного із нас, не стій в стороні, а змінюй свою країну вже сьогодні.

Олександра Лукан
к.е.н., інтерн секретаріату Комітету Верховної Ради України
з питань податкової та митної політики

Криза недовіри. Чому нова влада не стане розвивати Україну (рос)

0

Она в очередной раз создаст собственный клан и постарается извлечь максимум из короткого пребывания на верхушке пирамиды

Водитель такси беспомощно посмотрел на протянутую ему купюру в 500 грн и заявил, что у него нет сдачи. Внутренне я уже приготовился ехать на экскурсию по окрестным ларькам, от которых домой посреди ночи придётся идти пешком, но таксист удивил: он предложил скинуть оплату на его банковскую карту.

Когда я ответил, что не смогу сделать это в ближайшее время, так как на моём счёте нет денег, а утром я на неделю улетаю из страны, он с лёгкостью согласился подождать. Предоставить незнакомому человеку кредит, пусть и на пару долларов, но без каких-либо гарантий — для Украины свежее веяние, хотя вполне привычное для США и Европы.

Если украинца спросить о том, что такое доверие, скорее всего, получим ответ об открытых и доброжелательных отношениях в семье. Но суть этого слова гораздо глубже. Она — в уверенности, что действия контрагентов направлены на извлечение взаимной пользы и партнёры готовы отказаться от части своих интересов ради сохранения длительных взаимоотношений. Это, в свою очередь, означает предоставление взаимной свободы действий в плохо прогнозируемых условиях.

Философ Фрэнсис Фукуяма считает, что именно высокий уровень доверия в обществе является предпосылкой экономического процветания.

Лидерами становятся те страны или компании, в которых привычка доверять друг другу заложена во внутренней культуре

Философ приводит пример. В американских мегаполисах значительная часть малого бизнеса принадлежит национальным общинам. Прежде всего — корейцам. А вот торговых точек, принадлежащих афроамериканцам, практически нет.

Фукуяма объясняет это тем, что в корейской диаспоре традиционно доверяют друг другу, с лёгкостью предоставляют кредиты членам общины и стараются покупать товары у соотечественников. Афроамериканское же население атомизировано, и на какую-либо поддержку своих им надеяться не приходится.

Если следовать этой аналогии, Украина напоминает чёрный квартал, а не азиатскую общину. Социологические исследования фиксируют рекордно низкий уровень доверия к потенциальным участникам президентских выборов. В очередной раз мы будем голосовать не за, а против. Меньше чем через год к власти снова придут люди, понимающие, что электорат ждёт от них немедленного решения проблем, накопившихся за десятки лет. Но когда станет ясно, что осуществить это невозможно, они захлебнутся в криках «Зрада!».

По­этому новая власть не станет развивать страну, а в очередной раз создаст собственный клан и постарается извлечь максимум из короткого пребывания на верхушке пирамиды.

На более низких уровнях то же самое. Предприниматели любыми путями стараются извлечь максимум прибыли здесь и сейчас, так как не доверяют государству. А их наёмные работники не видят смысла выкладываться во благо работодателя, так как не верят в его надёжность.

Как выбраться из этого замкнутого круга? Наверное, единственный выход — постараться иначе взглянуть на окружающих людей и всё же рискнуть хоть раз подвезти кого-то на такси в кредит.

Трагічний фінал Росії. У Путіна немає шансу перемогти у війні проти Заходу і України

0

Системна криза в Росії розвивається по висхідній не тільки в політиці, економіці чи соціальній сфері. Вона проглядається і в самознищенні путінського режиму, верхівка якого виявилися занадто самовпевненою і жадібною, щоб зрозуміти, де розташована межа, за яку заходити їм у жодному уразі не варто.

Але основна помилка кегебістської влади полягає в тому, що побачивши українську демократичну революцію в 2014 році, вони злякалися повторення її в Росії і напали на Україну.

По-суті, ця помилка в історичному плані дуже схожа на те, як у 1914 році Російська імперія вв’язалась у Першу світову війну, до якої зовсім не була готовою. Що пізніше бумерангом повернулося лютневою революцією, а потім і більшовицьким переворотом.

Ситуація в Росії сьогодні дуже нагадує 1916 рік. У 1916 позиції царя Миколи ІІ теж були ще досить сильними, але вже в березні 1917 року він відрікся від престолу.

Проведення витратного для Кремля Чемпіонату світу з футболу в Росії може стати корисним для повторення більше ніж через сто років процесу початку розпаду новітньої Російської імперії, яка не бажає враховувати помилок минулого.

Адже не дивлячись на надвисокі ціни на нафту (понад 70 доларів за барель), чекістському режиму грошей все одно не вистачає, а розлад в економіці Москва нічим не спроможна виправити.

Трагічний фінал Росії наближає управлінська криза

Пітерсько-кегебістське угрупування, яке узурпувало владу в Росії, зупинивши ринкові реформи, розпочаті в часи президента Єльцина, встановило напівфеодальні стосунки.

Тому розтоптана демократична конституція, ліквідовані реальні вибори і підпорядковані владі ЗМІ, а «ринок» існує тільки для обраних друзів Путіна.

Не говорячи вже про те, що зруйнована судово-правова система і з’явилися «непідсудні» особи, майже задушені дрібний та середній бізнес, наука і освіта, відбувається масова втеча з Росії капіталів та інвестицій, згортаються соціальні програми, непомірно зростають грабіжницькі й абсурдні за змістом податки.

Соціальною опорою режиму є невелика група олігархів, силові структури, корупціонери від «бізнесу» і зомбована телебаченням «патріотична» частина населення.

Та постійні геополітичні авантюри в зовнішній політиці, силова тактика і невміння прораховувати стратегічні наслідки «подарунків», які Кремль постійно влаштовує іншим державам, приводять до провалу за провалом.

А намагання залучити Російську православну церкву до «відродження» імперськості і туги народу за монархічним укладом, відкидає Москву назад у першу половину ХІХ століття. Все це разом веде Росію до катастрофи й ізоляції.

Трагічний фінал наближає і управлінська криза, котра визріває. Адже втрата керованості величезними російськими територіями означатиме не що інше, як відкриття дороги до смути.

А смута в Росії, як це неодноразово доводила її історія, може привести до фатальних результатів.

При цьому Путін і його оточення самі спровокували ситуацію, за якої постійне збільшення санкцій Заходом щодо Росії є кроками до вилучення її з процесу світової глобалізації.

Це означає, що російська державна система, яка десятиліттями виживала за рахунок антизахідної мобілізації і використання західних ресурсів, втрачає можливість отримувати ці ресурси, за повної нездатності компенсувати їх своїми власними.

Під час масової акції протесту в Санкт-Петербурзі, 5 травня 2018 року
Під час масової акції протесту в Санкт-Петербурзі, 5 травня 2018 року

Існують всі правові підстави для конфіскації награбованого в Росії

Вся чекістська «політична культура» побудована на вибудовуванні політичних міфів, на імітаціях, пародії і неправді.

Путінська «зона псевдоправославної наддуховності» давно вже заплуталася у кривавому імперському тумані збочених фантазій і мрій її поводирів.

Кінець цих міфів – просто неминучий, як і неминучий фатальний кінець наркомана, який сидить на голці.

Та найбільш фатальною для путіністів стала наркоманічна залежність від неміряних грошових потоків, які вони «витискали» усі ці роки з Росії.

І коли Путін вирішив піти ва-банк геополітично, він не врахував того, що усі його підгодовані «шредери», «аграманти» та інші політичні нахлібники, якими він планував прикрити свої «тили», насправді не зможуть йому допомогти.

А те, що готуються санкції проти клептократів із путінського клану дещо іншого роду, не мало б бути великим одкровенням для кремлівців.

Оскільки правова підготовка для конфіскації награбованого в Росії тривала вже певний час у США, Великій Британії і Європейському союзі.

Поступово, непомітно, розкривалися адреси дійсних господарів награбованого. Адже великі капітали і майно приховати неможливо. І загальні суми цього конфіскату складатимуть вже трильйони доларів.

Але Росія, за такого рівня управління і соціально-економічного стану, стає небезпечною не тільки для оточуючих її сусідніх країн, а й для себе самої.

За чим може відбутися силовий переворот і будуть створені умови, за яких цілком ймовірний початок громадянської війни, оскільки регіони перестануть підкорятися владі з Москви і відмовляться перераховувати туди кошти.

Такий кінець путінського режиму, опорою якого весь час була сировинна труба, цілком може стати реальним.

Захоплення Криму і частини Донбасу критично зменшило стійкість Росії

Війна з Україною стала спусковим гачком або, якщо точніше, пострілом путінської влади собі у скроню. До цього, як це було у випадках із Молдовою і Грузією, Кремлю все сходило з рук.

Але всьому є межа. Тепер створена за 18 років правління Путіна система на межі краху. А захоплення Криму і частини Донбасу кардинальним чином тільки критично зменшило її стійкість.

І ніщо кегебістському угрупованню вже не допоможе. Можна лише дискутувати з приводу того, скільки ще потенційно зможе протриматися путінський режим: до осені, початку нового 2019 року, чи до наступної весни.

Путінці самі розікрали держбюджет, самі розграбували й розвалили промисловість, свідомо знищили російську економіку.

І це ж яке треба мати спотворене світобачення, щоб заздалегідь, плануючи розпочати протистояння із Заходом, добровільно переправити туди на збереження «чесно вкрадені» трильйони доларів.

Не говорячи вже про масову купівлю всяких там наддорогих палаців, вілл і яхт. Та відправлення туди ж на проживання своїх жінок і дітей.

Намагаючись створити для себе комфортну зону перебування, російська верхівка робить спроби створити навколо кордонів Російської Федерації «пояс нестабільності», щоб не дати пострадянським державам можливості утвердитися в незалежному статусі і знову перетворити їх на своїх безправних васалів.

Однак у Путіна немає жодного шансу перемогти у цій гібридній війні, яку він розв’язав проти Заходу і України. І не допоможе тут йому ні нова «залізна завіса», ні відновлення протистояння з країнами західної демократії.

Втім, щодо Кремля потрібно діяти більш рішуче.

Адже зомбовану путінізмом російську спільноту, якій для чогось знадобилися чужі території, необхідно зупинити в Україні. А не тоді, коли вона у стані останньої агонії, ринеться приєднувати до себе країни об’єднаної Європи.

Віктор Каспрук

Зеленський vs Вакарчук: хто і навіщо штовхає артистів у політику

0

Підготовка до президентських і парламентських виборів в Україні йде повним ходом. І готуються до них не тільки в партійних штабах, але і в середовищі артистів. Шоумен Володимир Зеленський та музикант Святослав Вакарчук потрапили у десятку лідерів в останніх президентських рейтингах. Чи дійсно артистів просуватимуть в якості реальних кандидатів.

Соціологічне агентство “Рейтинг” наприкінці квітня опублікувало результати дослідження, яке сколихнуло політичну і експертну спільноти. Так, згідно з даними агентства, якби вибори проходили у квітні 2018 року, у другий тур вийшли би лідер партії “Батьківщина” Юлія Тимошенко (14,2% від тих, хто визначився з вибором) і колишній міністр оборони, голова партії “Громадянська позиція” Анатолій Гриценко (10,9%). Чинний президент Петро Порошенко в поточному рейтингу посів лише четверту позицію (9,3%).

Але найбільшою сенсацією став результат людей, які мають лише непряме відношення до політики – це фронтмен групи “Океан Ельзи” Святослав Вакарчук, якого вже зараз готові підтримати 9,2%, а також лідер студії “Квартал-95” Володимир Зеленський з 8,3% підтримки.

Про те, у просуванні цих людей зацікавлені конкретні бізнесмени. Зокрема, в політикумі вже давно курсує інформація про те, що Зеленського, який своїми проектами заполонив ефір телеканалу 1 1, буде спонсорувати власник того ж каналу, олігарх Ігор Коломойський.

Сам же Зеленський зі своєю командою встиг зареєструвати партію “Слуга народу”, що нещодавно підтвердила заступник міністра юстиції Наталія Бернацька. Зазначимо, що ще взимку в єдиному державному реєстрі юридичних осіб з’явилися дані про юрособу з такою назвою, керівником якої був позначений Іван Баканов (за даними аналітичної системи YouControl, він є головою ТОВ “Квартал-95” з 2013 року). Сам Зеленський тоді запевняв, що це “поки не політичний проект, а юридичний нюанс”, мовляв, потрібно було захистити назву “Слуга народу” (саме таку назву носить серіал студії “Квартал-95”, за сюжетом якого герой Зеленського стає президентом України).

Володимир Зеленський зареєстрував власну партію під назвою “Слуга народу”Фото: facebook.com/zelenskiy95

“Влітку якісь пройдисвіти вирішили зареєструвати партію під назвою “Слуга народу”. Я цих людей не знаю, тому відкрито кажу – “пройдисвіти”. Виявляється, придумати і зареєструвати бренд, недостатньо. Його можуть використовувати інші. Тому ми й розпочали цю історію з реєстрацією партії”, – коментував шоумен.

Проте в політичному середовищі впевнені, що проект Зеленського дійсно братиме участь у виборах, хоча і трохи в іншому форматі.

“Коломойський може використовувати його для того, щоб шантажувати деяких інших політиків, щоб він грав на їхньому ж електоральному полі, щоб він перетворив все на фарс і клоунаду своєю участю. Але щоб він реально пішов на вибори – навряд чи. Ще він як публічна особа може підтримати якогось іншого політика. Таке теж можливо”, – розповів анонімно один з нардепів.

При цьому один із технологів, знайомих з процесом, повідомив “Апострофу”, що проект Зеленського спочатку створювався на противагу проекту Святослава Вакарчука.

“Це дуже дорогий проект. “Відповідь [українському мільярдеру Віктору] Пінчуку та його інвестиціям у вигляді Вакарчука. Точніше, не стільки Пінчуку, скільки його партнеру [американському інвестору Джорджу] Соросу. Мета – перетворити Вакарчука на фарс”, – прокоментував він.

Політтехнолог Сергій Гайдай пояснює, що обох артистів можуть використовувати як VIP-агітаторів для інших політиків.

“Очевидно, що вибори можуть скластися за наступним сценарієм: реальний бій може бути між Тимошенко і Гриценком. І якщо вірити чуткам, що Коломойський зробить ставку на Юлію Володимирівну, то Зеленський може виступити, навіть якщо не кандидатом, який підтримає її у другому турі, то принаймні якимось спікером, який буде симпатії до себе капіталізувати в її підтримку. А Вакарчук міг би спокійно підтримати Гриценка, тому що він ближче до цієї публіки, більш молодіжної, фейсбучної і більш прозахідної”, – сказав Гайдай.

Але при цьому експерт не впевнений, що Вакарчук стане кандидатом на найближчих виборах.

“Вакарчук два місяці тому говорив, що він чітко розуміє, що не готовий балотуватися і займати посаду президента. З іншого боку, він добре розуміє, що, так чи інакше, українці на нього дивляться як на потенційного учасника, і він відчуває себе зобов’язаним. Швидше за все, він подумує про інший формат – підтримати когось, тобто бути учасником виборів, але не в форматі кандидата, а як свідомий громадянин, який вирішив підтримати якогось кандидата”, – продовжує Гайдай.

Святослав Вакарчук може взяти участь в президентській гонці, але не в якості кандидатаФото: facebook.com/okeanelzyofficial
Не впевнений експерт, що й Зеленський захоче серйозно включатися у виборчу кампанію. “Він навряд чи має такий особистий потенціал, – вважає Гайдай. – Це може бути так, тільки якщо домовиться з ним Коломойський. Хоча, знову ж таки, потрібно питати у самого Зеленського: а чи готовий він бути іграшкою в руках Коломойського? Йому як самодостатній людині все це може бути дуже неприємно”.

Соціолог та директор фонду “Демократичні ініціативи” Ірина Бекешкіна вважає, що такі результати рейтингу – відповідь на запит на нові обличчя в політиці. Проте в серйозні електоральні перспективи двох діячів шоу-бізнесу вона не вірить.

“Вакарчук і Зеленський – це як відповідь на запит на нові обличчя. Але я думаю, що це все більше голосування молоді, як кажуть “по приколу”: якщо нема за кого голосувати, то ми проголосуємо за Зеленського, – пояснила в коментарі соціолог. – Але ми бачимо, що навіть з Зеленським і Вакарчуком попит на нові обличчя недостатньо задоволений, бо значна частина не визначилася, а серед тих, хто визначився, близько 14% за іншого кандидата. Тому я не бачу тут сенсацій. Ганьба тут в іншому: що у нас зараз немає лідера, якого більш-менш підтримують. Навіть відсотки у лідерів рейтингу – 8-9%. Це не лідерські відсотки”.

Юлия Забелина

Відхід з Донбасу не допоможе: дві причини, чому Путіна не повернуть до клубу великих держав

0

Країни “Великої сімки” на зустрічі в Торонто підтвердили свою прихильність збереженню санкцій проти Росії через її дій в Україні. У G7 не бачать можливості повернення Росії в клуб, поки незаконно окупований Крим не повернеться під контроль України.

На що готовий або не готовий Володимир Путін, щоб повернутися в “сімку”, “Апострофу” розповів російський публіцист Леонід Радзіховський.

Повернення Росії в “Велику вісімку” – це абсурдна ідея. Росію виключили чотири роки тому у зв’язку з подіями в Криму, і з того часу конфронтація зайшла набагато далі.

Тому навіть якщо Путін піде з Сирії та Донбасу, ні про яке повернення в “Велику вісімку” не може бути і мови як мінімум з двох причин.

Перша – це те, що Путін назавжди залишиться в Криму, а його виключили саме за це.

Друга: чи можна собі уявити спільне засідання прем’єр-міністра Великобританії, хто б це не був, тим більше Терези Мей, і президента Росії?! Ви наших людей газом труїте, а ми з вами обіймаємося і посміхаємося на “Великій вісімці”?

Але головне навіть не це. Обійматися і посміхатися – це робота політиків. Членство у “Великій сімці” означає дію за спільними правилами. Тоді це означатиме, що англійські правила включають анексію чужих територій і вбивство іноземних громадян в чужих столицях, і для приєднання Росії до “Великої сімки” англійці повинні анексувати якийсь шматок російської території і отруїти когось газом в Москві…

Якщо ж повернутися до першої причини, то повернення Криму – це просто абсурдне пропагандистське кліше. Абсолютно очевидно, що цього ніколи не станеться. Це суперечить базовим інстинктам будь-якого політика, тому що народ цього не прийме, навіть якщо в душі хоче і думає: “Та чорт із ним!”, “Та пропади він пропадом!”, “Усе одно він не наш”. Люди можуть так думати, але політкоректність не дозволяє сказати.

Повернення Криму Україні неможливе, поки Росія – це Росія. Природно, настане час, коли не буде ні Росії, ні України, ні взагалі держав. У ході мінливої історії проблема Криму, як і проблеми Курильських островів, Карабаху, Калінінграда і ще сотні територій, не буде значущою. Зникнуть держави – ну і проблема зникне.

Леонид Радзиховский

Чому зміцнення гривні – не завжди добре

0

Валютний курс в Україні носить не тільки макроекономічний, а й соціальний характер: часто по ньому навіть оцінюється ефективність дій влади в цілому.

Зрозуміти цю ситуацію нескладно: Україна традиційно багато імпортує (особливо в споживчому сегменті), тому будь-яка девальвація дуже швидко знаходить відображення в ціні товарів і послуг, а зв’язок між курсом і ціною, наприклад, бензину, очевидний всім. Дещо інша історія із заощадженнями: в періоди стабільного курсу населення починає знову довіряти гривні і тим відносно високим ставкам, які дають банки за гривневими депозитами, а після сильно засмучується, якщо курс долара знову починає йти вгору.

Хоча всі загалом звикли, що ще до 2014 року гривня в основному могла бути або стабільною, або девальвувати, були і періоди зростання курсу національної валюти: наприклад, в квітні 2005 року НБУ без оголошення війни опустив курс долара з близько 5.30 грн/дол до 5.05 грн/дол, а після (на піку припливу іноземних інвестицій у 2008 році) – до 4.85 грн/дол. Правда, до кінця 2008 року гривня впала до 7.7 грн/дол (потроху прийшовши до того самого “долара по вісім”), але це вже було результатом загальносвітової кризи, яка торкнулася і перегрітої економіки України.

Чи всі були задоволені зміцненням національної валюти в 2005 і 2008? Ні. Наприклад, Президент України Віктор Ющенко активно критикував дії НБУ в 2005, аргументуючи, що таким чином в українців вкрали частину заощаджень, які вони зберігали в іноземній валюті. Риторика була досить дивною для Президента і колишнього банкіра, проте багато українців розділяли таке обурення (з особистого досвіду були дуже незадоволені орендодавці квартир, які фіксували платежі в доларах).

Загалом, історично українці найбільше люблять стабільну гривню, хоча стабільність ця завжди досягалася діями Національного банку і не була ринковою. Починаючи з 2011 року багато аналітиків (включаючи МФВ та ЄБРР) наполягали на тому, що Україні життєво необхідна девальвація, яка дозволить вирівняти платіжний баланс (девальвація стимулює експорт і обмежує імпорт). Цифри, які тоді озвучувалися, зараз навряд чи когось налякають: пропонувалося потроху послабити гривню з 8 грн/дол до 9-10 грн/дол, що дозволило б і поліпшити сальдо зовнішньої торгівлі, і зберегти золотовалютні резерви.

Що сталося далі – відомо. “Долар по 8” тримали до самого “переможного” кінця, коли виявилося, що в сильну кризу 2014 року і початок війни Україна увійшла з мінімальним рівнем резервів і утримувати національну валюту було практично неможливо. Ймовірно, існувала можливість уникнути наскільки сильного (практично 3.5 рази) падіння гривні, якби вдалося якимось чином раніше врегулювати проблеми з банківською системою і окремими банками, але все одно девальвація була б значною з чисто економічних причин і через той стан, в якому Україна увійшла в кризу.

У вересні 2014 року Україна офіційно перейшла до плаваючого валютного курсу. Простими словами це означає, що тепер курс валюти залежить від попиту і пропозиції, а НБУ лише згладжує окремі піки інтервенціями і намагається викуповувати в резерви валюту з ринку, коли йому це здається доцільним.

Населення до коливання курсу не звикло до сих пір. Зростання курсу долара з 26 грн/дол до 27 грн/дол (менше 4%) не залишається непоміченим, так само як і зворотне зниження до тих же 26 грн/дол, і традиційно викликає як мінімум обговорення серед колег і знайомих, а як максимум – сплеск валютообмінних операцій.

В цілому це непогано, однак не завжди очевидні причини того чи іншого руху курсу. Наприклад, 2018 рік гривня почала зі слабких позицій в більш ніж 28 грн/дол, зміцнившись до першого тижня квітня до 26 грн за дол. (А між цими датами встигла побувати і нижче 26 грн/дол). Багато людей підсвідомо оцінюють цей тренд, як позитивний, проте це не зовсім так. Незважаючи на те, що зовнішній фон непоганий (ціни на ресурси зростають, а платіжний баланс і в 2016, і в 2017 році був позитивний), однією з важливих причин зростання курсу національної валюти залишається робота НБУ щодо обмеження інфляції.

На початку 2018 рік прогноз НБУ щодо інфляції за рік склав 8.9%, проте вже за січень-лютий споживчі ціни (до аналогічного періоду) зросли на 14.1%. Ключова причина – високий зріст цін виробників в минулому році (26.4%), який багато в чому пов’язаний з сумнозвісним Роттердам+ та іншими ініціативами уряду. Ціни виробників потроху переносяться на споживачів, що і розганяє споживчу інфляцію.

Тепер НБУ знову перейшов до збільшення облікової ставки: облікова ставка НБУ в кілька етапів зросла з 12.5% ​​в кінці жовтня 2017 року до 17% на початку березня 2018 року. Сама по собі облікова ставка не надає великого прямого впливу на економіку, проте за нею виросли і ставки за депозитними сертифікатами НБУ (останні операції проходили під ті ж 17%), за допомогою яких Національний банк залучає депозити у комерційних банків. Це дозволяє НБУ тимчасово пов’язувати вільну гривню, але збільшує вартість кредитування для всіх учасників ринку. Гривні в системі стає менше, а її курс – зростає (одночасно знижуючи зростання цін на імпортні товари)

Такими діями дійсно можна обмежити інфляцію, але від подорожчання кредитування і відсутності ресурсу страждає зростання економіки, а зростання курсу національної валюти погіршує платіжний баланс, замикаючи порочне коло.

Єдине, що може допомогти українській економіці вийти з цього кола – іноземні інвестиції, які прискорять економічне зростання і забезпечать стабільний приплив валюти в країну. Іноземні інвестиції же прийдуть в країну тільки в результаті реформ, які допоможуть істотно поліпшити інвестиційний клімат: суди, гарантія прав власності, дерегуляція та інші важливі елементи прозорого ринку.

Так і виходить, що не завжди зростання курсу національної валюти – це добре. Крім того, важливі реформи, які самі по собі далекі від курсу валюти, можуть надавати на цей курс дуже важливий (хоч і непрямий) вплив, адже запорукою сильної валюти може бути тільки сильна економіка, а ніяк не бажання забезпечити “долар по вісім” будь-якою ціною.

Андрій Боренков

Виживання всіх проти всіх

0

Це світоглядна конструкція українців. І з нею нам не перемогти

В одному зі своїх давніх інтерв’ю я висловив тезу, що в нашій країні всі виживають. Дехто з коментаторів обурився: «як можуть виживати олігархи?», «дехто жирує, а всі інші виживають».

Насправді, виживання в нашому суспільстві – це не просто явище, а світоглядна конструкція.

Хто виживає?

Коли я кажу, що виживають всі, то дійсно маю на увазі всіх, і олігархів включно. Так, кожен виживає по-своєму, проте виживає.

Людина з мінімальною заробітною платою, пенсіонер, соціально незахищений – всі вони виживають на межі першого рівня піраміди Маслоу: що поїсти, у що вдягнутись та де взяти кошти для дітей.

Бізнес та олігархи виживають на межі другого рівня піраміди: як все не втратити, тільки щоб не посадили, не вбили тощо.

Всіх українців, незалежно від статків, об’єднує відсутність впевненості в завтрашньому дні і необхідність вирішувати базові питання свого життя.

Олігарх Фірташ переживає за своє майбутнє не менше, ніж український пенсіонер, хоча робить це в інших умовах і з інших причин.

Зрештою, виживає той самий Порошенко. Сьогодні йому нагально треба вирішити питання другого строку або свого майбутнього. І чим більше він стає невпевненим, що з ним все буде гаразд, тим більше помилок і радикальних кроків прийматиме.

Виживає також Тимошенко, для якої це, мабуть, останній шанс виграти вибори.

Природа виживання

Виживання – це індивідуальна стратегія. Це коли людина передусім ставить вищі цілі. Виживання – це коли можна наплювати на інших, тому що своє життя головне.

Тож коли всі виживають, то мова йде про те, що ми – це суспільство, де всім переважно плювати на інших. І, на жаль, у нашому випадку виживання стало елементом світогляду.

Насправді, ми не засуджуємо виживання і турботу про себе. Якщо наш родич, сусід, однокласник швидко «піднявся» шляхом корупції, нелегального бізнесу тощо, ми кажемо: «Ну, молодець, зміг». Дехто навіть у приклад ставить.

Та говорячи про ефемерних депутатів, олігархів і міністрів, ми постійно засуджуємо їх за незаконне збагачення.

Антонімом до виживання в даному контексті буде соціальна відповідальність, яка є колективною стратегією.

Бо коли хтось вдається до соціальної відповідальності, він хоче вирішити не просто особисті проблеми, а проблеми певного кола осіб. Йдеться, до прикладу, про людей, які реагують на проблеми в місті, комунальних установах тощо.

І тут теж має місце наш світогляд: ми називаємо таких людей «місцевими божевільними». Навіть якщо їм і справді вдається щось змінити (в тому числі для нас), ми зрідка їх підтримуємо.

Криза суспільства

Наслідком виживання всіх проти всіх має стати суспільна криза. Бо коли більшість думає про себе, суспільство не може продемонструвати колективну дію.

А наші проблеми потребують саме потужної колективної мобілізації. Військовий конфлікт, загроза дефолту, втрата підтримки на Заході – все це вимагає організованої відповіді, яку не можуть дати егоїстичні та зациклені на власному виживанні люди.

Віктор Андрусів

Цифрова залежність збільшує самотність, тривогу та депресію

0

Більшість людей уже не уявляє свого життя без смартфонів — пристроїв, завдяки яким ми постійно перебуваємо на зв’язку та в курсі всіх новин. Але зворотною стороною цієї зручності є те, що у нас розвивається залежність від постійних повідомлень push, гудків, дзвінків і вібрацій. Ми вже не можемо ігнорувати електронні листи, тексти та зображення. Науковці з Університету Сан-Франциско Ерік Пепер та Річард Гарві у дослідженні, опублікованому в журналі NeuroRegulation, доводять, що надмірне використання смартфонів породжує ті самі психологічні та неврологічні механізми залежності, що й зловживання наркотичними речовинами.

“Поведінкова залежність від смартфонів формує неврологічні зв’язки в мозку майже таким самим чином, що й регулярне вживання опіатів”, — розповідає Пепер. Ситуацію особливо погіршує те, що цифрова залежність дуже негативно впливає на соціальні зв’язки. Дослідивши цифрову поведінку 135 студентів із Сан-Франциско, Пепер та Гарві встановили, що ті, хто найбільше часу проводив перед екранами своїх гаджетів, водночас почувалися особливо самотніми, ізольованими та тривожними. На переконання авторів, ці почуття зумовлені заміною безпосередньої соціальної взаємодії спілкуванням у соцмережах, які не передають жестів, міміки та багато іншої невербальної інформації. Вони також встановили, що через непереборну звичку відволікатися на свій смартфон студентам було дуже непросто сконцентрувати увагу під час навчання, перегляду інших медіа чи прийому їжі. Крім того, залежність від цифрових пристроїв не залишала часу тілу та розуму, щоб відновитися і розслабитися. Наслідком цього став так званий “напівтаскінг” — ситуація, коли людина намагається виконувати водночас багато завдань, але жодне з них не доводить до кінця чи не робить достатньо добре.

Пепер та Гарві стверджують, що відповідальність за цифрову залежність лежить на стільки на людях, скільки на технічній індустрії, яка у своєму прагненні отримувати дедалі більші прибутки цілеспрямовано використовує слабкі місця людської психіки. “Більше поглядів, більше кліків означає більше грошей”, — каже Пепер. Технологія push, вібрація та сповіщення заставляють нас почуватися залежними, адже вони активують ті самі нервові зв’язки, які в давнину попереджали нас про небезпеку — наприклад, про атаку тигра чи іншого великого хижака. “Ті нервово-психічні механізми, які колись рятували нам життя, тепер викрадають наш час, адже їх активують найтривіальніші клаптики інформації”, — додає науковець.

Утім, вихід є. У такий самий спосіб, як можемо заставити себе вживати менше цукру, можна взяти владу над собою і перестати бути залежними від телефонів і комп’ютерів. Для цього, по-перше, слід визнати, що технологічні компанії маніпулюють нашими реакціями на небезпеку. Пепер пропонує вимкнути технологію push, відповідати на листи та повідомлення у соцмережах тільки у визначений час та встановити періоди для роботи, спілкування чи важливих справ без переривання на телефон.

Двоє студентів Пепера спробували докорінно змінити свої звички використання цифрових технологій. Один із них Харві МакКендел ще півроку тому видалив усі свої акаунти у соціальних мережах, щоби збудувати міцніші соціальні зв’язки з людьми. «Я досі телефоную та пишу повідомлення, але хочу пересвідчитися, що більшість часу спілкуюся з людьми безпосередньо, а не через Інтернет”, — каже він. А Сьєрра Гінкл, ходячи вулицями, перестала користуватися навушниками, щобм сконцентруватися на тому, що відбувається довкола. Коли вона зустрічається з друзями, вся компанія кладе навушники в центр стола, і той, хто першим до них торкнеться, пригощає всіх напоями. “Ми повинні стати креативними і користуватися технологіями так, щоби вони розвивали наші здібності, але водночас не відривали нас від того досвіду й емоцій, які ми можемо здобути в реальному житті”, — каже Гінкл.

Солодкий гріх. Чому українці так не люблять багатих

0

Щоб тебе перестали ненавидіти, думати потрібно не тільки про себе

Багатство – не гріх. Ця істина не раз підтверджувалася життям багатьох біблійних героїв. Наприклад, Авраам, цар Давид і Соломон були дуже заможними людьми. Їх приклад, схоже, надихає українців, які увійшли до списку 100 найбагатших.

Справді, де ж тут гріх? Сотня цих людей – драйвер нашої країни, як би дивно не звучало для обивателя. Причому логічне пояснення теж є. Саме ці люди платять левову частку податків в державну казну, саме на їхніх підприємствах працюють сотні тисяч українців. Вони засівають поля, виробляють паливо, будують дороги і оперують мільярдами. Словом, розвивають країну. Але чому багатих так не люблять?

Над цим питанням здавна міркували безліч дослідників. Одним з перших спробував дати на нього відповідь Нікколо Макіавеллі. У своєму трактаті «Государ» він скрупульозно пояснює, що успіх людини – це не особисте збагачення, а результативна робота в ім’я загального блага.

Займаючись цією проблематикою, Елізабет Самет, редактор літературного журналу The Atlantic, також приходить до висновку, що короткострокова вигода істеблішменту безпосередньо пов’язана з наступними проблемами держави: чим більше грошей у олігархів, тим гірше з безпекою народу, і навпаки.

Про це ж в контексті процвітання США колись говорив і Теодор Рузвельт, 26-й американський президент: «Коли більшість станів були нажиті не на шкоду простим людям і отримані переваги стали нагородою за праведний працю – це був золотий вік Америки».

Підсумок цих думок один: щоб тебе перестали ненавидіти, думати потрібно не тільки про себе. Тоді і слово «олігарх» втратить амбівалентну забарвлення. Правда, станеться це не раніше, ніж клептократи перестануть красти.

Андрей Фарисей

Facebook серед молоді вже “застаріває”

0

Поки триває скандал щодо витоку даних від Facebook – молодь на Заході вже, схоже, надає перевагу іншим платформам, у тому числі практично невідомим у нас.

Про це свідчать, наприклад, дані опитувань серед підлітків-американців, – пише статистичний портал Statista.

Щопівроку опитують репрезентативну групу близько 6000 підлітків, середній вік 16 років.

Популярні серед підлітків соцмережі – більш мультимедійні, менш “текстові” за Фейсбук:

Якщо про “інстаграмчик” у нас іще знають – то про найбільш популярну платформу серед Західної молоді Snapchat мало хто чув.

Воно і не дивно – вона популярна наразі передусім в найбагатших країнах і серед людей, які народилися після 2000 року:

Гривня дарує позитив

0

Гривня стабільна. Це важко не визнати навіть тим, хто ще нещодавно пророкував валютний апокаліпсис. Більш того, вона, як ми й казали раніше, повернулась до передноворічних рівні. І поки що приводу для різких стрибків немає.

Головною причиною зміцнення гривні є більш жорстка монетарна політика НБУ. Крім того, фундаментальні макроекономічні показники останнім часом також не розчаровують. Також досить оптимістично дивляться на майбутнє української економіки міжнародні інституції.

До речі, зміцнення гривні вже додало позитиву в економіку. Наприклад, дозволило стримати зростання інфляції. У лютому 2018 року споживча інфляція трохи сповільнилась у річному вимірі – до 14,0% з 14.1% у січніПо відношенню до минулого місяця індекс споживчих цін зріс на 0.9%.

Хоча в цілому динаміка споживчої інфляції каже про збереження значного інфляційного тиску, зміцнення гривні протидіяло його посиленню.

В 2017 році економіка України прискорила зростання до 2,5% з 2,4% в 2016 році. Зростання відбувається швидше, ніж очікувалося, за рахунок більш суттєвої активізації внутрішнього споживання й високої інвестиційної активності. В НБУ також зазначають, що на позитивну динаміку вплинув і зовнішній ринок.

В той же часміжнародне рейтингове агентство Fitch очікує, що в 2018-2019 роках зростання ВВП України становитиме  3,2-3,7%.

В Fitch вважаютьщо уряд країни знаходиться під тиском через непросту програму реформ, проведення яких є умовою надання допомоги від МВФ. А ключовими питаннями співробітництва з МВФ в цьому році є прийняття закону про Антикорупційний суд, перевищення дефіциту держбюджеті і особливо – питання тарифів.

На фоні зміцнення гривня НБУ пом’якшив неактуальних тимчасових адміністративних обмежень для банків та бізнесу, оскільки це не становитиме ризиків дестабілізації ринку, а ситуація на валютному ринку є сприятливою. Банки вже позитивно оцінили ці зміни.

Крім того, Верховна Рада України зареєструвала поданий Петром Порошенком законопроект про валюту. Закон відміняє валютний надзор для операцій до 140 тис. грн, які складають біля 40% транзакцій малого-середнього бизнесу.

Отже, як кажуть в соціальних мережах, позитива вам у стрічку. Що стосується гривні, то вона найближчим часом нікуди не збирається. Національна валюта буде досить комфортно себе відчувати в діапазоні 25.90-26.50. 

Ми в соціальних мережах

7,467Підписниківлайк
444Підписниківвподобати
15Підписниківпідписуватися

Рекомендуємо

Популярно

«Чей Крым?»: Чи дійсно були «історичні» підстави для російського аншлюсу півострова?

Російський аншлюс Криму та «історична справедливість». Андреас Умланд пояснює, чому пропагований Росією наратив далекий від реальності Пропагований Кремлем наратив майже одностайної підтримки серед населення Криму...

Політика очима молоді

Питання політики завжди є актуальним, а особливо у період інтеграції держави в європейський політичний вимір. Чи може політика в Україні бути «іншою»? Болюче питання, яке назріває...

Криза недовіри. Чому нова влада не стане розвивати Україну (рос)

Она в очередной раз создаст собственный клан и постарается извлечь максимум из короткого пребывания на верхушке пирамиды Водитель такси беспомощно посмотрел на протянутую ему купюру...

Трагічний фінал Росії. У Путіна немає шансу перемогти у війні проти Заходу і України

Системна криза в Росії розвивається по висхідній не тільки в політиці, економіці чи соціальній сфері. Вона проглядається і в самознищенні путінського режиму, верхівка якого...

Зеленський vs Вакарчук: хто і навіщо штовхає артистів у політику

Підготовка до президентських і парламентських виборів в Україні йде повним ходом. І готуються до них не тільки в партійних штабах, але і в середовищі...