Головна Блог

Тільки дві організації можуть змусити Росію піти з України: що потрібно робити

0

Лише дві міжнародні організації можуть вплинути на політику Росії на українській землі – це Організація з безпеки і співробітництва в Європі та Організація об’єднаних націй. Проте в обох структурах вагоме слово має Росія, тому питання України не може зрушити з місця. Що стосується недопущення Росії до Парламентської асамблеї Ради Європи, то це не відіграє суттєвої ролі у врегулюванні конфлікту між Україною і Росією. Таку думку висловив дипломат Василь Філіпчук.

Окрім піар-складової у цій історії немає жодної доданої вартості. Парламентська асамблея Ради Європи не відіграє суттєвої ролі ані в міжнародній політиці, ані у врегулюванні конфлікту між Україною і Росією або Росією і Заходом.

Тому немає великої доданої вартості від того, що вдалося не допустити Росію до ПАРЄ. Так, це серйозний політичний сигнал і свідчення того, що вдається зберігати певний політичний тиск на Росію. Але не треба вважати, що це перемога, яка дозволить нам відновити мир, перемогти агресора або досягти якихось конкретних цілей. Це дуже малоймовірно.

З іншого боку, ми перетворюємося на заручників щодо піврічного продовження санкцій, щодо піврічного продовження на виключення Росії з ПАРЄ. Це не може тривати вічно. Водночас нам потрібне системне врегулювання, а не постійне спостерігання за цирком, який відбувався в ПАРЄ. Так, цирк був веселий і, слава Богу, що він закінчився дуже добре. Але ми не можемо бути його заручником постійно.

Взагалі є лише дві організації, які можуть вплинути на агресора, щоби він змінив свою політику на українській землі – це ОБСЄ і ООН.

В рамках ООН Росія є постійним членом Ради Безпеки і має право вето. До резолюції 2202 від 17 лютого 2015 року (резолюція щодо Україні в підтримку мінських домовленостей) був період, коли Росію можна було усунути від прийняття рішень з мирного врегулювання конфлікту. Але підписання Мінська-2 (Мінські домовленості) і резолюція Радбезу ООН унеможливила усунення Росії з даного процесу до нової резолюції (по Донбасу).

Тому треба рахуватися з тим, що Росія має в Радбезі право вето. І поки не буде змінено систему прийняття рішень в Радбезі – а в найближчі 10-20 років її точно не буде змінено – нам доведеться з цим рахуватися. Відповідно ООН не прийматиме тих рішень, які блокуватиме Росія, користуючись правом вето.

Така ж ситуація і в ОБСЄ, яка формально відповідальна за безпеку і співробітництво на території пострадянського простору. Знову ж таки, там є принцип консенсусного прийняття рішень – якщо Росія виступає проти, то рішення ОБСЄ не приймається. Саме тому ОБСЄ відіграє лише роль спостерігача за режимом припинення вогню.

Наголошую, що ці дві організації є єдиними, які можуть вплинути. Жодна інша організація не може чи не має можливостей чи не має відповідного мандату щодо впливу на цю територію. Тому немає жодного сенсу говорити про ще щось.

Що робити далі

Питання миротворців знаходиться у виключній компетенції Ради Безпеки ООН – без її рішення нічого не буде прийнято.

Перший крок України – це запропонувати свій проект резолюції Ради Безпеки. Ми ж ще з 2015 року волали, що нам треба терміново внести проект резолюції ООН. У підсумку, ми гралися до того часу, коли проект внесли росіяни. І зараз ведуться дискусії на основі російського проекту резолюції, який є дуже обмеженим і ще не винесеним на публічне обговорення.

Цей проект залежить від прямого російсько-американського діалогу у форматі Сурков – Волкер або зараз Болтон – Патрушев. Ми офіційно не знаємо, про що вони говорять. Неофіційно ми знаємо, що обговорювалася концепція Міжнародної тимчасової адміністрації, яку ми (МЦПД) запропонували ще два роки тому. МТА вважається єдиним механізмом, який може фактично дозволити припинити конфлікт і відновити наш суверенітет на цій території. Але в силу низки інших процесів – хіматаки в Сирії, справа Скрипалів (отруєння в Солсбері), російське втручання в американські вибори – у мене складається враження, що американсько-російський переговорний процес також загальмувався і найближчим часом навряд-чи вийде на якийсь позитивний результат. Тому поки що вікно для врегулювання майже закрите. Можливо вікно можливостей ще раз відкриється після американських виборів та виборів в Україні. Але ми зможемо говорити про це не раніше травня 2019 року, оскільки не зрозуміло, чим закінчиться наш політичний процес. Ще один варіант – якщо виникнуть якісь несподіванки. В такому разі ситуація може розв’язатися або, навпаки, загостритися. Але на такі несподіванки відведемо 1-2 відсотки – не більше.

Путін наполягає на своєму: Росія хоче приберегти Донбас

0

Під час 73-ї сесії Генасамблеї ООН у Нью-Йорку президент України Петро Порошенко знову підняв питання введення миротворців на Донбас. Втім, навряд чи це допоможе зрушити ситуацію з місця, бо Росія не збирається погоджуватися на українські умови запровадження миротворчої місії в зону конфлікту. Таку думку висловив “Апострофу” асоційований експерт Міжнародного центру перспективних досліджень Микола Капітоненко.

Питання миротворців

На минулорічній Генасамблеї ООН росіяни вперше публічно погодилися на миротворців на Донбасі, проте Кремль і досі наполягає на тому, що місія має охороняти беззбройних членів СММ ОБСЄ. Вони залишаються на своїй позиції, і гадаю, так буде й надалі, бо введення миротворців у повноцінному форматі на всю територію конфлікту не відповідає інтересам Росії. Їй треба зберегти Донбас як інструмент впливу на Україну. Володимир Путін розуміє, що має сильну позицію, й наполягатиме на своєму – Росія має право вето в Радбезі ООН. Без урахування російського бачення миротворчої місії вона просто не відбудеться.

Готовність України, Німеччини та Франції внести спільну резолюцію щодо миротворців на Донбасі навряд чи суттєво вплине на ситуацію. Це буде сигналом Кремлю про те, що ці країни поділяють українське бачення миротворчої операції, але не надто посилить позицію України, бо ключова проблема – погодження з Москвою – залишиться на порядку денному. Російська позиція не зміниться, навіть якщо ми внесемо резолюцію разом ще й зі США та Китаєм.

За великим рахунком західним країнам все одно, коли саме розгортати миротворців на Донбасі – за рік, п’ять чи десять. Це проблема України. Це ми повинні знаходити аргументи, щоб переконувати Кремль погодитися на наше бачення місії або ж знаходити компроміс. Захід може спостерігати достатньо довго, бо конфлікт в Україні вже майже став замороженим. Так, на відміну від Придністров’я, в нас гинуть люди, але для Заходу це не становить великої загрози. До того ж введення миротворців – це фактично шлях до замороження конфлікту, тому що миротворці розводять сторони й запобігають жертвам. Для Заходу наш конфлікт і так виглядає майже замороженим, і миротворці на території України для них – другорядне питання, тоді як для нас – це головний пріоритет.

Як переконувати Росію

Щодо аргументів для переконання Росії, то вона приблизно окреслила список своїх побажань щодо Донбасу. Регіон має стати важелем впливу Кремля на ситуацію в країні в цілому, на що ми, звісно, не погоджуємося. Пошук чогось середнього можна варіювати: від сильного впливу – аж до права вето в питаннях зовнішньої політики, до слабкого – приміром, захисту прав людей, які хочуть розмовляти російською мовою. Теоретично поле для компромісу є, його можна шукати, відбираючи чи надаючи жителям тимчасово окупованих територій ті чи інші права. Але питання в політичній волі керівництва Росії та України: чи не безпечніше для них залишати конфлікт у тому вигляді, в якому він є сьогодні, тримаючи його більш-менш під контролем? Завдяки цьому Кремль досягає внутрішньополітичних цілей.

За допомогою Донбасу там просувають міф про “русский мир”, геополітичний наступ НАТО на російські позиції, “позаду Москва” й далі в тому ж дусі. Донбас, як і Сирія, став точкою зовнішньополітичної уваги й ідентифікації російської зовнішньої політики. “Ми боремося із диктатом Заходу, НАТО й утиском наших інтересів, ось погляньте, будь ласка, що відбувається на Донбасі”.

В Україні конфлікт на Донбасі допомагає консолідувати націю, створювати й розповсюджувати певні наративи, навколо яких вона формується: армія, мова, національна ідентичність. Коли є відкриті конфлікти, національні еліти легше й швидше вдаються до національної риторики й заробляють завдяки цьому політичні бали. Я не впевнений, що будь-хто, хто прийде до влади в Україні, знатиме, що робити з Донбасом, якщо йому раптом віддадуть цей регіон.

Перехідна адміністрація

Окрім власне миротворчої місії, яка є лише першим кроком до розв’язання конфлікту, потрібно говорити про міжнародну перехідну адміністрацію. Миротворці сприятимуть тому, що перестануть стріляти. Далі постає питання, а хто ж відновлюватиме життя на Донбасі, на яких умовах це відбуватиметься, хто реінтегруватиме жителів Донбасу до українського правового, економічного й політичного простору. У нормальних умовах цим має займатися держава, але Україна – держава слабка. Ми – бідна, корумпована, не зовсім правова й не зовсім демократична країна, і впоратися із завданням такого масштабу нам буде важко. Тому нам потрібна міжнародна допомога. Історичний досвід підказує, що міжнародні перехідні адміністрації, наприклад, під егідою ООН можуть бути таким інструментом. Вони беруть на себе функції держави, коли вона в силу різних причин не може їх виконувати, й відновлюють державні інститути на певній території. Думаю, ми не обійдемося без чогось такого, оскільки Донбас потребує не просто величезних коштів, яких у нас немає, а й організаційних можливостей.

Ми далекі від практичної реалізації всього цього, бо перед тим, як розгортати МПА, треба розв’язати проблему насильства й вивести всі іноземні війська з території України. Для того, щоб це зробити, й виникла ідея миротворців. Але якщо навіть з цього приводу досягнуть якогось компромісу, то до моменту фактичного розгортання місії мине не менше року. Цей час потрібен на узгодження мандату, учасників, контингентів тощо.

На чиєму боці перевага

Ми перебуваємо в тому ж глухому куті, в якому були в 2015 році. Питання лише в тому, чи посилюються при цьому позиції України. Одна справа – бути в глухому куті в 2014-2015 роках й не знати, як далеко може зайти ескалація, чи буде інший Іловайськ чи Дебальцеве. Зовсім інше – знаходитися в глухому куті замороженого конфлікту, де відбувається позиційна боротьба, яка може тривати десятиліття, але в якій все ж таки котрась зі сторін має кращу позицію й перспективи.

Іноді здається, що Україна має більше переваг: на нашому боці міжнародне співтовариство, час теж грає радше на нашу користь, за нами – справедливість. Тобто ми можемо чекати. Думаю, так розмірковує більшість українських політиків, у яких немає плану врегулювання на Донбасі.

Росіяни теж можуть переоцінювати власні можливості, бо мають кілька сильних сторін: в них більше грошей, більша економіка й завжди напоготові військові козирі. Вони гадають, що можуть чекати, бо в низці інших пострадянських конфліктів вони чекають десятиліттями й отримують з цих конфліктів користь. Кожна сторона бачить свої позиції дещо кращими, ніж вони є, і ми продовжуємо перебувати в глухому куті.

Ми залежні від внутрішніх процесів у країнах-союзниках і поглядів там на діалог із Росією. Коли до влади там приходять більш лояльні до українських інтересів політики, коли нам надають допомогу, ми начебто почуваємося краще. Але, з іншого боку, ми не можемо виграти конфлікт, постійно залежачи від того, що відбувається в інших країнах. Нам потрібне посилення, бо співвідношення наших і російських сил таке, як було в 2014 році – ми приблизно вдесятеро слабші за Росію у військовому плані. Багато в чому ми залишаємося залежними від Москви, й ми відчуємо це ще більше, якщо побудують “Північний потік-2”. Тоді наші позиції стануть набагато слабшими, ніж вони є сьогодні. Наша залежність від кон’юнктури й зовнішніх факторів, на жаль, робить нас вразливими.

Іншого Криму в них у рукаві нема

0

Росія – це дуже інертна штука, яка розкочегарюється нешвидко. Але що ми вже бачимо?

Перше – щодо можливої кримінальної справи і реального тюремного терміну для Навального. Ну це буде для влади самогубним кроком. Раніше-то йому шили кримінал за сфабрикованими економічними справами з метою дискредитувати його репутацію – ніьито, «точно так само щось крав як і всі».

А тут! Посадити за політичною справою в розпал протестів проти підвищення пенсійного віку! За організацію мітингів проти підвищення пенсійного віку! Ну блін. Не знаю, що там собі «кремлівські стратеги» придумали, але як видно за результатами виборів у регіонах, думати у них не завжди добре виходить.

Тож герой народної боротьби вже забезпечений (на тлі зливу всяких КПРФів), а інфраструктура Навального буде тепер уже працювати і без самого Навального. Тож профітів нуль, а проблеми влада створить собі великі.

Друге – тут ось багато мислителів почали писати, що «протести проти пенсійної реформи провалилися і нічого не дали». Ось у російської людини є така погана риса – вона прямо хоче все і відразу, а якщо не все і відразу, то це означає що «все провалилося». Але Росія так не працює. Росія – це дуже інертна штука, яка розкочегарюється нешвидко. Але що ми вже бачимо?

Ми бачимо наймасовіші протести після 2012 року, причому 1) безперервні, що тривають щотижня ось уже кілька місяців, 2) по всій країні, включно з невеликими провінційними містами, 3) за останні кілька місяців у протестах взяли участь в цілому сотні тисяч людей. Це нескладно порахувати, якщо просто скласти докупи всі мітинги по містах.

На цьому тлі – дуже болюче падіння рейтингів влади, яке вже транслювалося в чутливі поразки на виборах. І, найголовніше, тотальна втрата довіри, яку буде тепер вкрай складно повернути. Іншого Криму в них у рукаві немає, починати велику війну для влади самогубство, економіка в нинішній моделі рости не в змозі.

Володимир Мілов

Зупинити ворога — прибрати мажоритарку

0

Наступний рік має стати визначальним щодо нашого права вирішувати власну долю.

П’ятий рік поспіль триває гібридна війна Росії проти України. Мрією Путіна є перетворення України на failed state, на країну, яка, захлинаючись в міжусобних конфліктах, перестане претендувати на успішну реалізацію курсу на приєднання до ЄС і НАТО.

Наступний рік має стати визначальним щодо нашого права вирішувати власну долю. Президентські й парламентські вибори 2019-го можуть або продовжити курс, який Україна обрала під час Революції Гідності, або відкинути нас назад до часів багатовекторної “позаблоковості” з кінцевою зупинкою на Красній площі.

Навіть найбільш цинічні політтехнологи не вірять, що на президентських виборах може перемогти політик з відверто проросійською риторикою. Тому ключовою ставкою Путіна у процесі реконкісти “малоросів” буде парламентська кампанія осені 2019-го. Саме на вибори до Верховної Ради Кремль кине свої ресурси, щоби ще на етапі кампанії показати світу, що українська демократія не відбулася, і за підсумками виборів отримати той склад парламенту, який зможе лише плодити кризи, а ключовим “смотрящим” у ньому телефонуватимуть під час засідань уже не з Банкової, а з-під Спаської вежі.

Чинні політичні еліти, зберігаючи гібридний виборчий закон часів Януковича — пропорційно-мажоритарну систему, — створюють для кремлівських стратегів і технологів якнайкращі умови. Адже саме цей закон є трампліном, завдяки якому Путін має шанс отримати істотний вплив на новий український парламент.

Мажоритарка на крові

Російська Федерація може вдатися до елементів силового сценарію, передусім на мажоритарних округах, щоби спробувати залякати проукраїнських кандидатів і делегітимувати українські вибори.

Мажоритарний складник виборів в Україні є найкращим ґрунтом для такого сценарію. Оскільки переможець, навіть якщо він здобув лише 20% голосів, отримує місце в парламенті, спокуса вдатися до незаконних чи силових дій буде дуже великою.

Вибори відбуватимуться одночасно в 200 мажоритарних округах паралельно зі змаганням за партійними списками. Увага медіа буде зосереджена на перших партійних п’ятірках, ключові дискусії вестимуть у теплих студіях київських телеканалів, а паралельно — 200 локальних битв, 80 з яких у південних і східних регіонах, де все ще наявний істотний вплив Росії.

Демонстративна розслідувати напади на проукраїнських активістів (за останній рік їх сталося понад п’ятдесят) може породити в російських кураторів вітчизняних кандидатів спокусу використовувати подібні методи в більших масштабах. Під ударом опиняться кандидати-мажоритарники, їхні штаби, члени виборчих комісій, члени сімей, рядові агітатори.

Цілком очевидно, що чинна українська влада — проти скасування мажоритарки, тому що на президентських виборах сподівається на підтримку місцевих “рішал” у складних регіонах, які з очевидних причин тримаються за одномандатні округи.

На напади та вбивства громадських і політичних діячів у південних та східних регіонах силова вертикаль президента й осіб зі “стратегічної дев’ятки” реагує наче мавпочки з відомої картини — заплющуючи очі, рот і вуха. Подібна безкарність демотивує українських громадян і фактично збільшує шанси Росії вплинути на результати виборів. Кремль, використовуючи будь-які засоби і застосовуючи чималі фінансові ресурси, здатен істотно підняти градус напруги в складних регіонах. Організовуючи напади і заворушення, вдаючись до залякування і навіть фізичного усунення небезпечних кандидатів або членів їхніх команд, Кремль розчищатиме шлях до перемоги для тих, хто спиратиметься на місцевий адміністративний ресурс та російські гроші.

Жодного сумніву, що в умовах організованого безладу, російські ЗМІ розганятимуть меседж про жахіття українських виборів і смерть української демократії. Проблеми з мажоритаркою даватимуть карти в руки Кремля, який, з одного боку буде прочавлювати своїх кандидатів, а з другого — отримає зайвий привід говорити про Україну як про failed state.

За нинішньої неспроможності силових структур та потурання Києва місцевим феодалам, вибори в мажоритарних округах можуть перетворитися на конвеєр негативних новин про незрілість української демократії. Це може загалом делегітимувати обрану на таких виборах владу як в очах міжнародної спільноти, так і в очах громадян України. Нині, згідно з дослідженнями Центру Разумкова, довіра до парламенту є неймовірно низькою — антирейтинг органу понад 75%. У разі, якщо вибори супроводжуватимуться насильством і беззаконням, ми можемо отримати Верховну Раду, яка не матиме жодної легітимності в очах суспільства вже на момент складання присяги. Натомість — матиме чималу п’яту колону.

Гібридна виборча система — частина гібридної війни

Недарма спікери проросійських сил не приховують наміру якщо не сформувати більшість, то бодай отримати “золоту акцію” — привести в Раду достатню кількість депутатів, щоби нав’язувати свою волю, мати можливість блокувати ухвалення рішень парламенту. З огляду на поточну соціологію, можна прогнозувати, що симпатикам Кремля це теоретично до снаги, якщо вони вдало скористаються вадами закритих списків і мажоритарки. Достатньо розкрутити за російські гроші на телебаченні кілька партій, які сукупно зберуть 17—20% голосів, і провести 50—60 прокремлівських депутатів по округах на Півдні й Сході України.

Російський “чорний кеш” і мажоритарка

Головна безпекова проблема мажоритарки — “чорний кеш”, який легко завести з Росії. При великій кількості самовисуванців і кандидатів узагалі значно важче відстежити походження готівки, ніж за пропорційної системи. Нафтодолари Кремля перетворяться на продуктові пакети і стануть інструментом скуповування голосів тієї частини виборців, яка не надто зважає на політичну риторику, але підтримуватиме “синів і дочок свого краю, які хоч щось роблять і допомагають людям не словом, а ділом” (так-так — “Доверяй делам!”).

Оскільки на мажоритарному окрузі для перемоги достатньо просто набрати голосів більше, ніж інші кандидати (а в багатьох округах це до 20 тисяч голосів), підкуп є дуже ефективною технологією. За лояльності місцевих правоохоронних органів на Півдні й Сході країни Кремль зможе з допомогою підкупу, реклами в місцевих ЗМІ та тиску на проукраїнських кандидатів здобути 50—60 мандатів.

При цьому кандидатам навіть не треба буде афішувати своїх проросійських настроїв — звична схема самовисування дозволить пройти в Раду “білим і пухнастим” захисникам знедолених, а вже там, під куполом, зняти маску і долучитися до лялькового театру Путіна.

Телевізор і закриті списки

Як показали вже кілька останніх парламентських виборів, найефективнішим засобом агітації в Україні є телебачення. Особливо добре воно працює для закритих партійних списків, де партії достатньо мати п’ять—сім упізнаваних облич, які регулярно ходять по ефірах і за яких виборець у результаті й голосує. Рейтинг партії “За життя”, що донедавна була представлена всього двома політиками (які не зникали з екрана, трансформуючись з експертів у ведучих і навпаки), — яскраве тому підтвердження.

Кремль уже за рік до виборів агресивно зайшов “рублем” на українські загальнонаціональні телеканали, у проросійських політиків беруть дуже зручні для них інтерв’ю у прайм-тайм, очільники партій працюють ведучими годинних телепередач. Представники проросійських сил уже хизуються в інтерв’ю, що підтримка телевізора може забезпечити їм більш як 20% підтримки за партійними списками.

Виборча система як елемент національної безпеки

Усі описані ризики й сценарії вже опрацьовувалися і лягали на стіл перших осіб держави. Навіть були спроби заявити про рішення, які можуть протидіяти російській політичній загрозі. В аналітичній доповіді до щорічного Послання президента України до Верховної Ради України “Про внутрішнє та зовнішнє становище України в 2017 році” знаходимо чітку рекомендацію про “перехід до пропорційних виборів до Верховної Ради за відкритими територіальними списками”. Адже очевидно, що відкриті регіональні списки, порівняно зі змішаною системою, створюють низку перепон для втручання Росії.

По-перше, усі партії будуть змушені виставляти мінімум по п’ять кандидатів у кожному з 27 регіональних округів. Оскільки виборці звертатимуть увагу не лише на партійний бренд, а й на конкретних кандидатів по своїй області, то неможливо буде виставляти водіїв і масажистів і сподіватися, що й за них проголосують. Це неабияк скоротить шанси для партій, що орієнтовані лише на конкретні регіони і не мають команди в кількасот політиків по всій Україні.

По-друге, загальнонаціональні рейтинги не будуть пророцтвом, яке точно збудеться. На виборців впливатиме не лише телевізор, а й польова робота демократичних сил у південних та східних регіонах, доброчесність і минуле кандидатів з регіональних списків партій, які будуть немов на долоні і не зможуть сховатися в четвертому чи п’ятому десятку загальнонаціонального списку.

По-третє, у складних регіонах голоси за проукраїнських кандидатів не згоратимуть, як це відбувається при мажоритарці. Оскільки конкуруватимуть партії і кандидати всередині регіональних списків, буде менше стимулів вдаватися до тиску на конкретних кандидатів, а відтак зменшується ймовірність насильства. У регіональних округах змагатимуться команди, які важко знесилити точковими атаками на одну особу.

По-четверте, проросійським кандидатам буде важче проходити, маскуючись під незалежних самовисуванців, які потім приєднаються до проросійської коаліції. Виборчі фонди утворюватимуть і кошти розподілятимуть на рівні обласних партійних осередків. Походження цих коштів можна бути відстежувати, оскільки партії звітують поквартально. Це ускладнить шлях російської готівки. А якщо парламент дослухається до закликів громадянського суспільства і разом з ухваленням Виборчого кодексу посилить покарання за підкуп, то це стане ще однією перепоною для планів Кремля.

По-п’яте, пропорційна система з відкритими регіональними списками продемонструє суспільству і світу, що монополітичність південних і східних регіонів — міф. До прикладу, на минулих виборах від Харківської області до Ради пройшли 13 мажоритарників, 12 з яких балотувалися як самовисуванці і пізніше приєдналися до Опоблоку й “Відродження”. Якби вибори відбувалися за пропорційною системою з відкритими регіональними списками, то від Харківщини в Раді було би дев’ять представників Опоблоку, четверо представників БПП, по двоє від “Народного фронту” і “Самопомочі”, по одному від “Батьківщини” і Радикальної партії. І таку тенденцію демонструє моделювання по всіх областях Півдня і Сходу країни.

Очевидно, що всіх ризиків сама лише зміна виборчої системи не зніме. РНБО, СБУ, Міноборони, поліція, прокуратура, Національна рада з питань телебачення і радіомовлення, НАЗК, ЦВК — усі мають готуватися до виборів і координуватися між собою вже зараз. І заявляти про це публічно. Але гучно піклуватися про кібербезпеку, залишаючи закон Януковича, — це як бронювати ворота, залишаючи дірку в паркані: кому треба, той пройде.

Жодним чином не ідеалізуючи системи відкритих партійних списків, не стверджуючи, що вона є беззастережним антидотом проти кремлівської отрути, я і тисячі моїх однодумців впевнені: нова модель зменшує ризики впливу Кремля на волевиявлення українських громадян

Слово за гарантом

Петро Порошенко (я навмисне згадую гаранта конституції в останніх рядках цього тексту) повинен згадати про свою обіцянку, яку він озвучив іще 2014-го в ПАРЄ, і докласти зусиль, щоб наступні вибори не відбулися за законом Януковича та сценарієм Путіна. Оточення президента і сам верховний головнокомандувач зобов’язані зважити на загрози не лише європейським та євроатлантичним прагненням України, а й нашій державності. Парламент упритул наблизився до зміни виборчих правил. Ми чуємо від лідерів усіх парламентських сил, що вони готові до цих змін, але бояться, що може забракнути політичної волі, — країні потрібен сигнал. Чіткий сигнал про готовність реально гарантувати безпеку наступних виборів за новими правилами.

Олег Рибачук

Що зупиняє Угорщину від анексії Закарпаття

0

Зараз для України дуже вдалий момент для того, щоб вирішити проблему з Угорщиною за рахунок більш сильних гравців

Відсутність стратегії, яким чином діяти з Угорщиною, вже призвела до своїх результатів. Україна весь час намагалась вирішити ситуацію на двосторонньому рівні, але консультації через угорську сторону відсутні. Між МЗС двох країн сьогодні немає комунікації.

Більше того, я знаю, що угорський посол відмовляється від контактів на вищому рівні. Надана команда з Будапешта тримати паузу. А на глобальному рівні Угорщина дуже сильно шкодить інтересам України. В першу чергу блокуючи співпрацю по лінії НАТО. Гіршої ситуації бути вже не може.

Тому нам потрібно покладатись на міжнародні інституції чи співпрацю на тристоронньому рівні між Україною, Словаччиною та Румунією, уряди яких теж дуже занепокоєні агресивними реваншистськими планами угорської влади. Нинішня стратегія «давайте самі вирішимо, давайте будемо чекати на компроміс» призводить тільки до погіршення.

Вибори в Угорщині пройшли з реваншистськими гаслами. І Орбан за великим рахунком переміг в тому числі завдяки жорсткій антиукраїнській риториці. Це підтримали виборці його партії. В Україні ж думали, що така риторика звучатиме лише до виборів, щоб заспокоїти населення, а потім все піде за спокійним сценарієм. Ні, не пішло. Навпаки – ситуація загострилася.

А тому ми маємо покладатись на співпрацю на тристоронньому рівні та окремо – з Брюсселем. Там зараз дуже ображені та злі на Орбана: його зять причетний до корупційного скандалу з грошима ЄС. Угорців вже позбавили права голосу на рівні Європарламенту, нові санкції будуть і надалі.

Україна може скористатись слушним моментом і докинути в цю скарбничку претензії до Орбана. А заразом отримати підтримку насамперед з боку Берліна та Парижа, які зараз дуже сильно налаштовані, щоб поставити на місце Орбана з його політикою відмови від мігрантів, страшного тиску на неурядові організації, суди та свободу слова. Зараз дуже вдалий момент для того, щоб вирішити проблему за рахунок більш сильних гравців.

На Генасамблеї ООН, засідання якої проходить у ці дні, нічого не вийде: там просто говорильня. І останнє голосування щодо засудження порушення прав людини Росією в окупованому Криму показало, що там є дуже багато країн, які утримуються. Проти проголосувало лише 13 країн – Росія та її найближчі союзники. Та більшість нічого не цікавить. У світі дві сотні країн. І між собою у них завжди якісь проблеми – інші не хочуть влізати в ці внутрішні суперечки. А тому співпраця по лінії НАТО, ЄС є більш дієвим механізмом.

Ясно, що більш забюрократизованим. Але ЄС, у порівнянні з Генасамблеєю, зразок оперативності та блискавичності реакції. В ООН можуть бути лише двосторонні консультації. Та нині Угорщина не в порядку денному Петра Порошенка на Генасамблеї – він не збирається там про це говорити. Так, наше постійне представництво буде доносити думку і тому подібне. Та з того як я сам спостерігав за роботою Генасамблеї ООН, там все відбувається повільно та неохоче. Там же я бачив, як купляються голоси. Наприклад, коли Росії треба було визнати незалежність Абхазії та Південної Осетії, вона купляла голоси різних країн на кшталт Науру просто тим, що вклала $20 млн інвестицій в розвиток їхнього порту. Та з такими дрібними гравцями сенсу грати немає – вони проголосують. Йдеться про геополітичні «хабарі»: з великими гравцями треба мати більш ефективну двосторонню дипломатію. І останній не місце в Генасамблеї.

Щодо комунікації України з жителями самого Закарпаття, то все жахливо. Головна провина, з одного боку, лежить на уряді, який нічого не робив, щоб зміцнити проукраїнські елементи та якимсь чином вплинути на зростання сепаратизму на Закарпатті. Це провал урядової політики. Та будьмо відвертими, це також провал Міністерства інформаційної політики, яке на цю територію взагалі не дивляться. До того ж існують дуже серйозні претензії на адресу губернатора області. Загалом, він поводить себе дуже дивно, і в багатьох ситуаціях грає не на тому боці. А якраз на боці Угорщини.

Чому так? Тому що всі сили кинуті на Донбас? Так, і навіть Крим на порядку денному відійшов на задні ряди. Абсолютна неувага і недооцінка потенційних можливостей супротивника.

Слід розуміти, що плани Угорщини абсолютно реваншистські. Єдине, що їх стримує, це НАТО і ЄС. Я більш ніж переконаний, що якби Угорщина не була членом цих організацій, які б’ють її по руках, питання сепаратизму в цьому регіоні вже постало би на державному рівні. Те, що угорці створюють посаду уповноваженого міністра, відповідального за розвиток Закарпатської області, свідчить про те, що наступний етап – пред’явлення територіальних претензій.

Ситуація дуже нагадує кримський сценарій. Консульство відмовлялось називати цифри, але в роботі над своєю книгою про анексію Криму мені вдалось з’ясувати, що станом на березень 2014 року саме кримчанам (не росіянам!) видали щонайменше 120 тисяч російських паспортів. А це десь 5% населення півострову. Сценарій, який здійснює Угорщина на Закарпатті, один в один нагадує те, що робила Росія з Кримом. І я би радив бити на сполох. Угорщина не наважується на анексію лише через членство у НАТО і ЄС.

Тарас Березовець

Як нам поєднати Конституцію та стратегію?

0

На тлі фейкових змін до Конституції питання справжніх мотивів та орієнтацій щодо політичної системи постає дуже радикально і гостро.

Конституція країни описує політичну систему, щодо якої має бути зафіксовано: принципи політичної та правової систем; керованість державою через центральну владу; розподіл гілок центральної влади, в тому числі через систему стримувань і противаг; свобода особи як головне джерело соціальної енергії; незалежність прав та свобод від будь-яких політичних та правових орієнтацій цієї особи як основна умова існування свободи в державі; а також право особи створювати громади та здійснювати самоуправління через громади як альтернативний до центральної влади тип повсюдного управління, а не знизу чи на периферії від центру.

В Конституції не варто закріплювати будь-які мотиви та орієнтації політичної системи. Більшість людей навіть інтуїтивно відчувають, що закріплювати в Конституції європейську та євроантлантичну орієнтації, як це пропонує нинішній Президент, не варто.

Проблема зовсім не у тому, що ми не можемо гарантувати, що європейська орієнтація збережеться Україною надовго, особливо на тлі проблем у ЄС та фактично повільного розпаду Європи в політичному та соціальному плані.

Так само проблема не у тому, що НАТО має купу проблем з управлінням та не може в принципі в найближчій перспективі забезпечити для України повноцінну систему безпеки, тим більше в стані війни та ядерної загрози з боку Росії.

Навіть якби Європейський союз процвітав та мав прекрасну перспективу, а НАТО була б настільки потужною, як в часи Холодної війни, все одно в Конституції не варто закріплювати стратегічні орієнтації України.

Стратегування це принципово інакший тип мислення та діяльності, який значною мірою є над Конституцією. Відтак стратегічно неефективно закріплювати орієнтації більш високого рівня управління на більш низькому рівні управління. Коли Конституція починає управляти стратегією, то це означає, що стратегія не може вийти за межі політичної системи чи навіть політики, а це принциповим чином звужує стратегічний простір.

Конституція створює нові реальності чи нові стратегічні простори для стратегування. Але сама вона не має визначати стратегію як таку. Така комбінація – створення стратегічних просторів в одній позиції та створення стратегій в іншій позиції – фактично означає новий принцип розподілу стратегування: на творення просторів та творення стратегій всередині та між цими просторами.

Значним чином тут ми маємо діяти за аналогією: якщо є розподіл влад у політичній системі, то має бути розподіл стратегування у стратегічній системі.

Орієнтації чи установки щодо політичної системи

Справжня нова Конституція мала би створити такі нові стратегічні простори як реалізацію нових орієнтацій та установок до політичної системи. Це водночас означало би принципову зміну політичної системи та політики загалом.

По-перше, Нова Конституція мала би визнати суб’єктом права індивіда як носія психічного суверенітету, значно більш вільного суб’єкта, ніж особа, яка є проекцією соціальних відносин, тобто соціальною маскою індивіда.

По-друге, Нова Конституція мала би започаткувати принципово нову систему домінування договірних правових відносин над відносинами міжнародних та державних законів.

По-третє, Нова Конституція мала би створити громаду як нового суб’єкта самоуправління, який започатковує новий тип соціальної суб’єктності, переносячи акцент управління з пари «влада-народ» на складний комплекс відносин «індивід – громада – республіка».

По-четверте, Нова Конституція поряд зі світом приватної власності мала би створити світ співволодіння та співуправління спільним надбанням.

По-п’яте, Нова Конституція мала би створити інакший тип світової суб’єктності України, тобто перехід країни від субдомінантної міжнародної політики (підпорядкування ЄС та НАТО) до експансіоністської – поширити власні принципи та орієнтації управління у світі і через це поширення перейти до відносин громад у світі, а не держав.

По-шосте, Нова Конституція мала би таким чином просувати і мотивацію більш високого рівня щодо світового управління – замість ООН створення Світового Об’єднання Громад, і про це можна було б згадувати в українській Конституції лише тому, що мова б ішла вперше про Світову Конституцію людства не на основі держав, а на основі громад.

Мотивації цих орієнтацій та установок

Мотивація визнання індивіда як суб’єкта права, а не особи, означає переважання процесу самовизначення над процесом самоідентифікації. Це означає, що індивід, не обирає ідентичність з наявного предзаданого набору чітких альтернатив, як це робить особа, а творить самовизначення в особливих аспектах уявлень про засновки, орієнтації, мотивації, смисли та перспективу. Такий підхід створює цілий ряд нових вимог до диверсифікації освіти, інформування, професійної структури, права, законодавства і т.д.

Мотивація визнання примату договірних відносин започатковує інакше бачення світу прав. Вперше природнє уявлення про справедливість починає домінувати. В цьому контексті справжня справедливість це лише те, про що ми домовились добровільно. Те, про що ми не домовились, може бути справедливістю присуду чи справедливістю закону, але власне справжньою справедливістю не є. Також примат договірних відносин дає можливість вперше задіяти принцип недомінації – для тих, хто домовився і виконує домовленості. Також принцип договірної недомінації означає домінацію щодо тих, з ким ми не домовилися, або щодо тих, хто порушує домовленість.

Мотивація творення громад спрямована на перехід від історичної стихії абстрактного народу, який підкорюється владі, до безпосередньо активного, базованого на психічно суверенних індивідах та їх договірних відносинах, самоуправління. Громада не те що не підкоряється владі, громаді влада просто не потрібна, оскільки громада бере на себе всі питання самоуправління, самофінансування та самозахисту. Причому така можливість витрачати час на все це кожним індивідом в його самозайнятості чи праці з’явилася завдяки сучасним телекомунікаційним можливостям, які, до речі, більшість держав саботує.

Мотивація творення поряд зі світом приватної власності світу співволодіння та співуправління спільним надбанням є зовсім інакшою, ніж мотивація на отримання базового доходу. Сам принцип базового доходу є негідним – «на тобі частину доходу від використання спільного надбання і відчепись», тобто базовим доходом публічні органи ніби відкупляються від населення (громади тут нема). Тут же мова йде про відкриту інвентаризацію спільного надбання, потім про співволодіння, що включає обертання прав щодо спільного на ринку, та про співуправління, що включає можливість передання цих прав навіть в корпоративне використання, постійний контроль за ефективністю цього використання з боку громади та республіки. Це фактично соціалізація ренти від спільного, яка включає активність громад та республіки. Відтак це не базовий дохід, а базове співволодіння та співуправління.

Мотивація переходу від субдомінантних стратегій до домінантних мабуть найскладніша. Її складність полягає в тому, що її зрозуміти в принципі не можуть олігархи, торгаші, продажні політики, корупціонери-чиновники, залежні експерти та інші сервісні посіпаки і грантоїди. Як не пояснюй, все одно їм хочеться кудись інтегруватися, кудись здати Україну. Саме уявлення про можливість задавати тренди, а не слідувати чужим трендам, це психологічно обумовлена можливість. Республіка (громада громад) має жити на тих же принципах, що і окрема громада, – самоуправління, самофінансування, самозахист, самовизначення, суверенітет над майбутнім.

Мотивацією створення світової Конституції є унормування людства на рівні громад. Це означає створення не Республіки республік, а Світової Республіки громад. Входження в Світову Республіку – лише через громади. Відтак Організація Об’єднаних Громад не має містити держав, не має містити націй, не має містити геополітичних утворень типу ЄС. Такий підхід робить можливим єдине людство, що виростає з психічного суверенітету індивідів та договірних спільнот громад.

Допоки політики пропонують фейкові зміни до Конституції, ми втрачаємо час, а політики продовжують втрачати не лише рейтинг, а й нашу довіру.

Україна потребує Нової Конституції, на нових принципах, з творенням нових стратегічних просторів розвитку, які би закладали можливість нових стратегій.

Сергій Дацюк

Глибоке піке Аргентини й Туреччини. Як Україні не стати наступною

0

Аргентина й Туреччина першими серед країн emerging markets зіткнулися з обвалом національних валют і високою інфляцією. Влада цих країн не змогла забезпечити незалежність своїх центробанків, віддаючи перевагу політиці фіскального домінування. Іноземні інвестори тікають з таких країн, особливо на тлі відтоку капіталу з ринків, що розвиваються. FinClub розпитав експертів, як Україні не опинитися в переліку «кризових» країн.

Emerging markets під тиском

Поточний рік стає справжнім випробуванням для економік країн, що розвиваються. Довгий час ситуація для emerging markets була сприятливою через низькі відсоткові ставки провідних центробанків світу. М’яка грошово-кредитна політика США спонукала інвесторів шукати високу прибутковість в країнах, що розвиваються. За даними Інституту міжнародних фінансів (IIF), в 2016 році приплив капіталу на ринки, що розвиваються, склав $718 млрд, а в 2017-му – вже $970 млрд. У 2018 році, за прогнозами, приплив повинен був вперше з 2014 року перевищити $1,2 трлн.

Але в II кварталі ситуація почала поступово погіршуватися через більш агресивну, ніж очікувалося, політику Федеральної резервної системи. Цикл підвищення ставок в США почався ще в листопаді 2016 року, коли ключову ставку підняли з 0,5% до 0,75%. У 2017-му її підвищували тричі: до 1% – в березні, до 1,25% – в червні, і 1,5% – в грудні. У першому півріччі 2018-го ставку підняли ще двічі: до 1,75% – в березні і до 2% – в червні. Ефект від цих численних підвищень ставки проявився не відразу: різке зміцнення американського долара почалося лише в II кварталі 2018-го.

Індекс DXY, що показує відношення долара США до кошика із шести світових валют, виріс з 89 пунктів у середині квітня до 97 пунктів у середині серпня (зростання на 10% всього за чотири місяці). Від цього моменту приплив американського капіталу до країн, що розвиваються, призупинився, а їхні національні валюти почали слабшати. «Підвищення ставки ФРС традиційно супроводжується реверсом в потоках капіталів. Це пов’язано як з підвищенням привабливості більш безпечних активів, так і з тим, що очікуване стискання попиту в глобальній економіці насамперед звужує експорт країн із середніми і низькими доходами», – вважає член Ради НБУ Віктор Козюк.

USD 3.09.18

За його словами, ця тенденція простежується з кінця 1970-х. Йдеться про боргову кризу країн Латинської Америки (1980-ті), азіатську кризу (1997-1998 роки), «стреси» в Росії, Україні, Бразилії, Туреччині, а також дефолт Аргентини в 2002-му. «Як тільки це стало загальновідомим фактом, спекулятивна складова й негативні очікування стали нормою на глобальних ринках в процесі прийняття портфельних рішень. Це ж вплинуло на центробанки країн із середніми і низькими доходами, які прагнуть перестрахуватися в разі реверсів в потоках капіталу, накопичуючи резерви і вибираючи гнучкі курси», – зазначив Віктор Козюк. Першими великими жертвами жорсткості монетарної політики США в 2018-му стали Аргентина й Туреччина. Але потрібно розуміти, що не відтік капіталу викликав фінансові кризи в цих двох країнах, він став лише наслідком. Втрата довіри з боку інвесторів до цих економік сталася в першу чергу через інституційну слабкість центральних банків і політику фіскального домінування.

Аргентинський капкан

Події в Аргентині останніми роками до болю нагадують Україну. Президентом Аргентини наприкінці 2015 року став великий бізнесмен Маурісіо Макрі. Він пообіцяв кардинально змінити економічну політику лівого уряду президента Крістіни Кіршнер. Новий глава держави пообіцяв за кілька років скоротити високий дефіцит бюджету з рівня 6% від ВВП.

В країні було проведено низку прогресивних реформ: скасовано валютний контроль і торгові обмеження, введено інфляційне таргетування і вільно плаваючий курс. У квітні 2016-го Аргентина вперше за 15 років повернулася на світові ринки запозичень, розмістивши суверенні облігації на суму $16 млрд, а в червні взагалі продала 100-річні папери на $2,75 млрд під 7,9% річних. Усе це говорило про те, що інвестори повірили в Аргентину і в політику її влади.

Але за перших ознак невиконання мети щодо інфляції ЦБ Аргентини зробив невірний крок, підвищивши в грудні 2017 року таргет на 2018 рік з 8-12% до 15%, а на 2019-й – з 5% до 10%. Такий вчинок похитнув віру інвесторів у здатність ЦБ побороти інфляцію. Це призвело до погіршення інфляційних очікувань та посилення девальвації песо. Ситуація погіршувалася зміцненням долара і зростанням процентних ставок в США. Додатковим фактором стало запровадження з квітня 2018 го податку на капітал для іноземних інвесторів. Відтік грошей нерезидентів з Аргентини спровокував стрімку девальвацію песо. З травня 2017 до травня 2018 року національна валюта аргентинців девальвувала на 50%. У відповідь центробанк намагався «загасити» пожежу валютними інтервенціями (міжнародні резерви знизилися з майже $64 млрд на початку 2018-го до $56 млрд в середині травня) і підвищенням облікової ставки в квітні-травні з 27,25% до 40%.

Аргентина була змушена знову звернутися за фінансовою підтримкою МВФ. Рада директорів МВФ 20 червня затвердила програму stand-by на $50 млрд, з яких $15 млрд відразу перерахувала країні. Але позитивний ефект від цього рішення швидко було втрачено, і стало зрозуміло, що нової кризи Аргентині не уникнути. 27 серпня міністерство фінансів країни погіршило економічний прогноз: замість зростання реального ВВП на 3% вже поточного року відбудеться 1-відсоткова рецесія.

Курс песо додатково «завалив» президент, який попросив МВФ прискорити видачу стабілізаційного кредиту на $50 млрд. У підсумку за серпень долар до песо подорожчав на 35%, а в момент пікового падіння курсу 30-го числа темпи серпневої девальвації досягали 51,5%.

МВФ пообіцяв вивчити запит Аргентини і переглянути план підтримки країни. На цих заявах в п’ятницю песо почав зміцнюватися: подорожчав на 1,4% – з 38,533 песо/$ на закритті попередньої сесії до 37,992 песо/$. На міжнародному ринку долар 1 вересня коштував вже 36,796 песо, але все одно від початку року валюта девальвувала вдвічі – найгірший показник у світі.

ARS 03.09.18

Навіть якщо Аргентині вдасться вибратися зі складної ситуації, зростання процентних ставок відіб’ється на динаміці ВВП. За прогнозами агентства Moody’s, ВВП Аргентини цього року скоротиться на 1%, а інфляція досягне 32%. Наступного року країні потрібно повернути валютні борги на $50 млрд.

Монетарний Ердоган

У Туреччині в порівнянні з Аргентиною макроекономічне середовище була більш стійким. Але хронічний дефіцит бюджету Туреччини у 2-3% від ВВП і негативний баланс поточного рахунку в 4-6% від ВВП зробили країну залежною від припливу капіталу за фінансовим рахунком платіжного балансу. Як наслідок, турецькі банки повинні постійно рефінансувати десятки мільярдів доларів зовнішнього боргу. Слабкою ланкою виявилася інституційна незалежність центробанку: він не приборкав високу інфляцію і зростання фіскальних дисбалансів, що посилило відтік капіталу.

Передумови кризи були закладені в 2017 році, коли уряд президента Реджепа Ердогана розширив видачу держгарантій для стимулювання економіки. Влада домоглася 7,4% приросту ВВП, але інфляція різко прискорилася до 11,9%. В таких умовах ліра стала чи не єдиною валютою країн, що розвиваються, яка в 2017 році девальвувала – на 7%. Незважаючи на прискорення інфляції, ЦБ Туреччини не поспішав підвищувати ставку, щоб приборкати зростання споживчих цін.

Цього року на тлі відтоку капіталу з emerging markets ситуація тільки погіршилася. Ліра продовжувала девальвувати, втративши до літа від 3,8 ліри до 4,53 ліри за долар. Інвесторів налякало втручання президента Туреччини в роботу центробанку, оскільки він вимагав не тільки не підвищувати облікову ставку, але навіть знижувати її, щоб видавати бізнесу дешеві кредити.

TRY 3.09.18

І хоча на початку червня ЦБ Туреччини підвищив ставку з 16,5% до 17,75%, інвестори більше не вірять в незалежність центробанку. За літо курс ліри впав до 6,58 ліри/$, демонструючи пікове падіння навіть до 7 лір/$. Інвесторів у Туреччині турбує не тільки «ручний характер» прийняття рішень, але й продовження втручання президента Ердогана у фінансову сферу. Минулого тижня подав у відставку заступник голови ЦБ Туреччини. Його наступника збирається вибрати саме Реджеп Ердоган, який, до слова, вірить, що зниження (а не підвищення) процентних ставок уповільнює інфляцію. За прогнозами експертів, за підсумками серпня річна інфляція в Туреччині прискорилася з 15,85% до 17%.

Чи буде Україна наступною

Фінансова ситуація в Україні частково схожа на те, що було в обох країнах перед ескалацією кризи. Україна, як і Аргентина, знаходиться в програмі МВФ, але зриває графік співпраці та може не втримати дефіцит бюджету за підсумками року до 2,5% від ВВП. Незважаючи на негативне сальдо поточного рахунку і внутрішньорічні курсові «гірки», від початку року гривня показує тільки 1-процентну девальвацію, лише в серпні повернувшись до січневих позначок біля рівня 28,2 грн/$. Поточний і наступний рік є роками пікових зовнішніх виплат, коли Україні потрібна валютна підтримка від МФО і приватних кредиторів для рефінансування свого зовнішнього боргу.

Міжнародні резерви НБУ за підсумками серпня, ймовірно, вже не покривають три місяці майбутнього імпорту, але ситуацію може виправити очікуваний восени транш МВФ на суму $1,9 млрд. При цьому НБУ демонструє незалежність від політичного впливу та вже рік дотримується жорсткої монетарної політики. Регулятор продовжує підвищувати облікову ставку – підняв її з 12,5% до 17,5%, незважаючи на формальне зниження річної інфляції всього до 8,9%. Ймовірно, що наприкінці вересня НБУ знову підніме облікову ставку, щоб не тільки позбавити інфляцію монетарного підживлення, а й знизити потенціал девальваційного тренда (за літо гривня втратила до долара 10%).

UAH 31.08.18

Україна не здатна впливати на зовнішні чинники, такі як відтік капіталу з країн, що розвиваються, і жорсткість грошової політики США, але може бути більш прогнозованою, ніж країни, які «заблукали» в цифрах ВВП, курсу та інфляції. «Основні уроки кризи в Аргентині й Туреччині: незалежність центробанку, підтримка його боротьби з інфляцією в частині фіскальної політики, ефективна комунікація з інвесторами. Це одні з найважливіших умов, яких Україна повинна й надалі дотримуватися для збереження довіри інвесторів», – вважає керівник підрозділу з фінансового аналізу корпорацій ICU Олександр Мартиненко.

Український регулятор вважає, що країни з уразливою зовнішньою позицією повинні проводити структурні реформи, зважену фіскальну політику і досить жорстку монетарну політику в умовах погіршення глобальних фінансових умов. «Поточні фінансові потрясіння в Аргентині й Туреччині показують, що тільки вільно плаваючі валютні курси не гарантують мінімізацію негативного впливу зовнішніх шоків, а зволікання з реформами залишає країну вразливою до змін у настроях інвесторів. Недостатня незалежність центрального банку в прийнятті рішень щодо монетарної політики призводить до накопичення зовнішньоекономічних і внутрішніх дисбалансів і знижує кредит довіри з боку інвесторів», – попереджають в НБУ.

На найближчому засіданні ФРС США у вересні ключова ставка може бути знову підвищена. «На даний момент з великою ймовірністю можна очікувати, що ставка буде підвищена і в грудні також», – говорить фахівець відділу продажів боргових цінних паперів Dragon Capital Сергій Фурса. На думку Віктора Козюка, вразливість до процентної ставки не завжди викликає кризу. Наявність фундаментальних факторів (дефіцит платіжного балансу, дефіцит бюджету, переоцінка курсу, фіскальна експансія) зазвичай завжди призводять до кризи, але відтік капіталу з країн відбувається, як правило, через низьку якість інститутів і структурну негнучкість. «В Україні ми спостерігаємо саме цей випадок. На тлі помірного зовнішнього дисбалансу економіка розглядається як вразлива до зовнішнього шоку через борговий і політичний чинник. Політичний бізнес-цикл також має значення через очікування зміни олігархічного статус-кво. Тому такі країни, як Україна, стають гіпертрофовано уразливими до спекулятивних очікувань», – зазначив він.

У зв’язку з цим аналітики вважають, що для України критично важливо отримати транш МВФ і продовжити виконувати програму, зберігаючи розумний бюджетний дефіцит і оберігаючи незалежність НБУ. «На тлі падіння попиту на фінансові інструменти економік, що розвиваються, Україні критично важливо відновити програму співпраці з МВФ, що дозволить отримати транш Фонду, а також дасть можливість розраховувати на фінансову допомогу ЄС і кредити під гарантії Світового банку. Для інвесторів це стане підтвердженням платоспроможності України цього і наступного року», – вважає Олександр Мартиненко.

Іван Пальчевський

7 качеств, чтобы воспитать в ребенке лидера

0

Кем бы ни был ваш ребенок, он должен быть любим. И это — первое и самое важное условие для воспитания лидера.

Второе условие — не стремитесь говорить «нельзя», «плохо», «не смей» через каждые пять минут. Это всенепременно скажется на характере малыша. Он может закрыться в себе. Ну, а фразу «Ты мне не помогаешь, ты плохой» стоит забыть вообще, вне зависимости, хотите вы вырастить лидера или нет. Если он что-то делает не так, можно сказать ему, но совсем в других выражениях — вместо «Опять ошибся» – «Ничего страшного, ты можешь исправить», «Нельзя!» – «Не стоит», «Ты плохой» – «Ты поступил плохо, но ты хороший человек».

Ребенка стоит подбадривать в его начинаниях, воспитывая этим его уверенность в себе. Каждый, пусть и маленький успех малыша, следует отмечать как достижение, поскольку именно в родителях ребенок видит своих главных друзей и критиков. Если что-то не выходит с первого раза, объясните крохе, что расстраиваться незачем – все обязательно получится, пусть и не сразу!

Какие качества нужно воспитывать в ребенке для проявления лидерства?

  1. Оптимизм – ребёнок верит в успех, заражает этой верой окружающих.
  2. Уверенность – ребёнок с лёгкостью преодолевает трудности, не сомневается в своих силах. Очень важно воспитывать ребенка и внушать ему чувство уверенности с раннего детства.
  3. Честность – ребёнок говорит правду и берёт на себя ответственность за свои поступки.
  4. Решительность – ребёнок взвешенно принимает решения, идя на риск.
  5. Ситуационное лидерство – ребёнок принимает нужные решения в сложных ситуациях.
  6. Поддержка – ребёнок помогает другим стать увереннее.
  7. Делегирование – ребёнок распределяет задачи между другими.

7 качеств, чтобы воспитать в ребенке лидера

Как воспитать ребенка лидером: несколько практических советов

Что можно посоветовать родителям будущего лидера:

  • уважайте мнение своего малыша, обсуждайте с ним поступки людей, сказочных героев; поощряйте каждое выступление на сцене, учите малыша правильно говорить;
  • малыш не обязан получать хорошие оценки— гораздо лучше развить в нем мотивацию к учению, стремление расширять свой кругозор должно стать его страстью, мотивация должна быть именно к учению — не оценкам;
  • научите отпрыска не бояться ответственности, уметь ставить определенные цели и достигать их;
  • научите ребенка соблюдать правила общества, в котором он живет;
  • интересуйтесь личной жизнью малыша, если вдруг увидите, что ребенком манипулируют, постарайтесь объяснить малышу, что настоящий друг никогда таким заниматься не будет, но и следите за тем, чтобы ребенок не манипулировал своим окружением;
  • научите ребенка проигрывать, не ругайте его за неудач.

Очень важная тема – то, как вы общаетесь с детьми, как вы с ними разговариваете. Например, за постоянные порицания ребенок может закрыться внутри себя. Для родителей очень важно дать детям любовь , воспитывать лидерские качества, чтобы он мог добиваться успехов в будущем.

7 качеств, чтобы воспитать в ребенке лидера

Как общаются канадские дети между собой

Я работала в обувном магазине долгое время и заметила одну закономерность: почти всех мальчиков называли Чемпионами, а девочек Принцессами. Когда в магазин приходят родители с детьми за покупками, дети сами делают свой выбор, не кричат, не требуют, а мирно дискутируют о важности покупки. Даже самый маленький ребенок знает, чего он хочет, и мне как продавцу в сервисе клиентов нужно было работать не только с родителями, но и с ребенком.

Истинное Лидерство

  • Лидерство – это проявление инициативы в чем-то и взятие на себя ответственности за что-то. Это обретение способности и выполнение чего-то лучше, быстрее, качественнее, эффективнее.
  • Лидерство – это прогресс. Только тот, кто ведет людей к развитию, может считаться лидером.
  • Лидерство – это служение, забота о нуждающихся в вашей заботе и помощь нуждающимся.
  • Лидерство – это сотрудничество во имя всеобщего благоденствия и процветания.
  • Лидерство – это решение стоящих перед людьми задач, использование новых возможностей.
  • Лидерство – это верность выбранному пути, это смелость и мужество в преодолении возникающих на пути преград.
  • Лидерство – это импульс, мотив побуждения людей становиться лучше.

“Ситуація критична”: яке лихо загрожує Криму

0

Загроза глобальної посухи в анексованому Криму стала темою №1 для жителів півострова. Кримська “влада” оголосила режим надзвичайного стану в деяких найпроблемніших регіонах, але вирішувати проблему не поспішає.

Аграрна галузь у Криму вмирає, вже зараз на полях відмовляються засівати культури, які раніше чудово вирощувалися завдяки регулярному поливу. А люди змушені пити неякісну воду, якщо така взагалі тектиме з крана.

Проблему води в умовах окупації обговорили із екс-начальником управління з питань експлуатації об’єктів водопровідно-каналізаційного господарства Міністерства ЖКГ Криму Аметом Мамутовим.

– Що призвело до таких катастрофічних проблем із водою?

– Найкритичніший момент у тому, що через нестачу питної води (і не тільки питної, а водного балансу загалом) виснажилися і підземні води. Відповідно, їхній рівень знизився до критичної позначки, свердловини працюють у годинному режимі, при тому, що раніше вони працювали цілодобово. Це в цілому по Криму, виходячи з водного балансу.

А за останні 10-15 років завжди гостро стояло питання східного Криму – це Керч, Феодосія, Судак. Ці регіони живилися за рахунок подачі дніпровської води по Північно-Кримському каналу. Тому переважно наповнення і запаси води складалися саме з дніпровської води через очистку. Наразі основним джерелом наповнення цих водосховищ є ті свердловини, які бурили в районі Нижньогірського і Джанкойського районів. Там три зони, це “золотий запас” питної води Криму, який не розробляли, та й взагалі не дозволяли собі розкривати.

Сьогодні ж, побудувавши групу водозаборів, зі свердловин відкачують воду і проганяють до цих водосховищ. Потім вода знову береться з водосховища й очищується. Тобто вода хорошої якості скидається до брудного зрошувального каналу, потім проганяється до водосховища і після очищення подається споживачам.

Ось цей запас вони використовують, щоб забезпечити східний Крим. Білогірське водосховище і Тайган уже давно висохли. Хоча у Білогорську сховище ще надходить верхній стік – це дощі і танення снігу, які збираються за зиму, але вони вичерпуються дуже швидко, і запасів не вистачає. Тому основним джерелом є ці свердловини.

Щодо решти Криму – Сімферополь ще забезпечений водою, Бахчисарайський район на свердловинах, там за рахунок талих вод і поверхневого стоку ще утримують ситуацію. У районі Судака були дві або три свердловини, за рахунок чого і жили. Але підземні води досягли своєї критичної позначки, як я казав, тому джерела там уже давно висохли.

– Жителі села Передущельне Бахчисарайського району поскаржилися, що вже 12 днів живуть без води…

– У цьому районі є джерело. На ньому стояв відцентровий насос, який качав із нього воду. Є постійна проблема з цим насосом, це технічне питання. Але я думаю, що крім цього, там ще й відсутність припливу – запасу води, що надходить.

– Скільки регіонів живиться водою за рахунок свердловин?

– Дуже багато, це вся центральна і степова частина Криму.

– Тепер вони залишаться без води, враховуючи, що рівень підземних вод критично низький?

– Розумієте, дніпровська вода була потрібна не тільки для наповнення водосховищ, це підтримка водного балансу за рахунок фільтрації. За рахунок поливу і всього іншого підтримувався водний підземний горизонт.

Якщо простими словами, вода збиралася під землею і трималася на певній позначці, і це дозволяло цілий рік відкачувати воду. Сьогодні надходження зверху немає, відповідно, скільки можна відбирати? Другий момент – вода, яка відбирається, проходить через карсти, а Крим перебуває у зоні вапнякових відкладень (кальцій). Тому дуже підвищилася мінералізація води, і говорити про те, що з цих свердловин надходить питна вода – самого себе дурити. Будь-який житель степової частини Криму скаже, що якість води значно погіршилася, і говорити про те, що її можна пити… Люди просто змушені користуватися тим, що мають. А вода солона.

– Якщо ситуація не вирішиться, що буде з питною водою у Криму?

– Той проект, який реалізується (пробурені свердловини в Нижньогірському і Джанкойському районах), там має бути побудований магістральний трубопровід з насосними станціями і резервуарами, і ця вода має подаватися на східний Крим – на Феодосію до Керчі по трубах. Саме таким чином планують закрити проблему з питною водою в тій зоні. Але це за умови, що дебету “золотого запасу” вистачатиме, аби забезпечувати ці регіони. Що стосується центральної та степової частини Криму, то їм пощастило, що пішли дощі, хоча рік за прогнозами мав бути посушливим. Це дозволило там підтримати водний баланс. Якщо два роки поспіль у Криму буде посушлива погода, це критично вплине на стан із питною водою. Уже проблеми є, але надалі вони будуть гострішими і набагато істотнішими. Є можливість, що води у свердловинах просто не стане. Більша частина Криму, яка бере воду зі свердловин, залишиться без неї.

– Заступник міністра з питань окупованих територій Юрій Гримчак заявив, що через відсутність води потерпає екосистема Криму, і щоб повернути її до попереднього стану – знадобиться 10 років?

– Він трохи помилився. Мої припущення – щороку мінус десять. Кожен втрачений рік відтягує екологічний стан півострова від стабільного на 10 десять років. Для того, щоб відновити цей баланс, вже сьогодні треба близько 25-30 років. Це за умови, якщо найближчим часом вирішиться питання деокупації Криму. Тоді дніпровська вода має надходити в необмеженій кількості. Простими словами, треба буде залити Крим прісною водою, щоб прискорити процес екологічного відновлення.

– Коли настане критична фаза?

– З огляду на те, що у степовій частині вже піднялися солонцюваті ґрунти, і засоленість цих регіонів зростає, то в найближчі три-п’ять років, залежно від погодних умов. Якщо у Криму два роки поспіль буде посушливе літо і зима, то ви можете уявити, які суховії розгуляються півостровом. Вони розноситимуть цю сіль, пил і все інше. Аграрії вже не те що скаржаться – вони відходять від того, щоб робити засів влітку, це ризиковано. Озимі, ярі просто відходять від посадки.

Відмовилися від вирощування багатьох культур, найпершим був рис, тепер перестають вирощувати баштанні та овочеві. Культури, які вимагають вологи, ті самі виноградники, сьогодні у критичному стані, бо поливати нічим.

– Як кримська “влада” може вирішити проблему?

– Я вже казав про проект із будівництвом водопроводу, який братиме воду зі свердловин в Нижньогірському і Джанкойському районах. Ну а щодо іншого… баржами не привезеш. Була ідея прокласти трубу і брати воду з Кубані, але там своїх запасів не вистачає. А інших можливостей немає. Хіба що опріснювати воду, але ця ідея часто озвучувалася, скільки я працював, але також часто і відкидалася з однієї причини – це процедура “золотої води”, собівартість кубометра становить від 4 до 8 євро. Поливати нею точно ніхто не буде, а як питна вода вона вимагає додаткового насичення мікроелементами, бо це мертва вода. Тому питання опріснення морської води, я гадаю, більше утопія, ніж реальність. Все що маємо – ті запаси води, які є на півострові, а вони поповнюються за рахунок снігу і дощу.

– Крим може опинитися під загрозою зникнення питної води?

– Якщо не два, а три-чотири роки посушливих літа та зими, то кримській владі доведеться приймати кардинальні рішення, хоча це питання має стояти першочерговим уже зараз.

Катастрофа в Криму: русло однієї з найбільших річок півострова повністю висохло (фото, відео)

0

Вже другий тиждень у Криму йдуть зливи – і лише це рятує водосховище від повного висихання.

Рясні опади не врятували від висихання одну з найбільших річок окупованого Криму – Біюк-Карасу. Русло річки Біюк-Карасу у селі Карасівка вище від Білогірського водосховища повністю висохло, передає “Крим.Реалії” слова блогера з анексованого півострова Зареми Сеїтаблаєвої.

“Тепер зрозуміло, чому запаси Тайганського і Білогірського водосховищ були вичерпані ще 5 липня, і скидання води з них зупинили. Адже без припливу води з Біюк-Карасу водосховище залишається без джерел живлення”, – йдеться в сюжеті.

Дно водосховища тепер заростає травою. Вже другий тиждень в анексованому Криму йдуть зливи – і лише це рятує його від повного висихання. Але дощі не в силах поповнити водойму з таким масштабним дзеркалом, вологи випаровується більше, ніж приходить з опадами. А попереду – спекотний серпень, тому Білогірське водосховище може повністю висохнути.

Крім того, корисного об’єму води у водосховищі не залишилося. Майже знищена біосистеми водойми, що формувалася десятиліттями.

Нагадаємо, Україна забезпечувала до 85% потреб Криму в прісній воді через Північно-Кримський канал, що з’єднує головне русло Дніпра з півостровом. Після анексії Криму Росією в 2014 році постачання води на півострів припинили.

Путін передав Україні ультиматум

0

Кремль кинув всі сили на те, щоб не допустити відділення української церкви від Москви.

У Кремлі відчули, що Україна як ніколи близька до отримання автокефалії УПЦ. Для Москви це – кінець імперії, другий майдан. Допустити припинення існування фсбшної гілки православ’я, структури, яка сприяла анексії Криму, війні на Донбасі, та ідеологічно є зброєю проти України, в Москві ніяк не можуть.

Тому зусилля будуть прийняті безпрецедентні, щоб цього не допустити. Напевно, зараз літаки з грошима літають в різні православні церкви, які братимуть участь в голосуванні. Але найважливіший крок, на який пішов Кремль – це прямі загрози Україні.

Не всі звернули увагу на заяву одного з наглядачів Путіна в Україні Вадима Новинського: “Якщо церковний розкол буде легітимізувати, велика ймовірність розвалу країни, громадянської війни на релігійному грунті. Вона буде в кожному місті, кожному селі, за кожен храм”.

Вустами Новинського Путін передав ультиматум Україні: “Якщо українська церква буде відділена від Москви, я вам влаштую громадянську війну”.

Що насправді нам повідомив Новинський? Те, що в Україні будуть здійснені провокації в момент імовірного отримання Томосу на автокефалію – підпали церков, імітація нападу націоналістів, теракти, криваві бійки, можливо, вбивства. Тобто “православний цар і помазаник Божий” загрожує українцям новою широкомасштабною агресією в ім’я порятунку православ’я. Спасибі Новинському, що нам це все так доступно, пояснив простою мовою.

Одна ув’язнена концтабору Майданек (табір смерті Третього рейху на околиці польського міста Любліна – ред.) у відповідь на питання, що вона для себе вважає головним уроком війни і Голокосту, сказала: “Якщо хтось говорить, що хоче вбити тебе, вір йому”.

Я вірю панові Новинському і сподіваюся, що йому вірять і українські спецслужби, і український політикум, і український президент, і всі українці.

На кону зараз без перебільшення майбутнє країни. Пана Новинського треба попросити з України, використовуючи всі законні методи, інакше він буде і далі підривати країну. Не можна сидіти склавши руки, інакше нас просто зжеруть.

У кримських татар на цей випадок є хороша приказка: “Якщо сусід росіянин, тримай сокиру гострою”.

Айдер Муждабаєв

Президентські вибори 2019. Український Макрон, український Ердоган

0

Якщо і можна виділити тренд старту президентської виборчої кампанії в Україні, то це очікування появи принципово «Нового», примарного кандидата, який мав би перетягнути на свій бік понад 40% виборців, що досі не визначилися, кого підтримуватимуть у день голосування.

Мова йде про українську версію Макрона, якого за півроку до президентських виборів у Франції також ніхто не сприймав серйозно у якості реального кандидата. Але, оскільки тодішні лідери виборчих перегонів або дискредитували себе серією корупційних скандалів (Фійон), або не зуміли запропонувати об’єднавчу платформу для більшості французів (Ле Пен), то й лідер типового для України політичного проекту «під одні вибори» «Вперед, Республіка!» стався б у нагоді.

Такий раптовий «Макрон» у наших широтах вигідно відрізнятиметься від більшості представників першої десятки наявного президентського рейтингу відсутністю захмарних антирейтингів, які значно звужують можливості представників цього пулу претендувати на роль визнаного лідера нації. Відсутність антирейтингу, звісно, добре, і для перемоги на президентських виборах цього фактору може навіть вистачити. Як вистачило у Еммануеля Макрона у Франції.

Проте чи буде цього достатньо для формулювання стратегії розвитку країни? Для чітких відповідей на найбільш болючі питання сьогодення, такі як досягнення миру і відновлення територіальної цілісності країни, подолання корупції та бідності?

Ризикну спрогнозувати, що озвучення таких відповідей вимагатиме нелінійного підходу, який може навіть викликати неприязнь і супротив у частини суспільства.

Наведемо один приклад. У книзі американського політолога Самуеля Гантінгтона наведено приклад двох класичних країн, які перебувають на межі цивілізацій – Україна і Туреччина. Україна лежить між західною і російською цивілізаціями, кожна з яких претендує на домінування на даній території, Туреччина – між західною й ісламською.

«Однак що буде, якщо Туреччина перевизначиться? У якийсь момент Туреччина може відмовитися від своєї гнітючої і принизливої ролі прохача, благаючого Захід про членство в ЄС, і повернутися до більш впливової і піднесеною історичної ролі основного ісламського представника і антагоніста Заходу», – писав Гантінгтон у 1996 році.

Прогноз збувся десь на половину. За Реджепа Таїпа Ердогана Туреччина, дійсно, припинила стукати у двері ЄС, зрозумівши, що членство у цій організації для неї сьогодні неможливе з огляду на ті ж самі цивілізаційні розбіжності, що породжують страхи європейців. І тому придушення заколоту військових, які десятиліттями виступали в Анкарі основними прибічниками проєвропейськоого руху, виглядає логічно.

Але достатньо авторитарний Ердоган не дав підняти голову й радикальному ісламу. Натомість проголосив курс на регіональне лідерство з сильною президентською владою (порівняємо з модними в Україні розмовами про перехід до парламентської республіки).

Хто забув – нагадую. В Україні йде війна, анексовані Крим і частина Донбасу. Чи є в історії людства приклади перемоги над агресором «колективного відповадального», яке за відомою мудрістю часто перетворюється з «всі» в «ніхто»? Питання до істориків, але приклади перемоги на чолі з сильними, навіть авторитарними лідерами народів є більш верификативними.

Результати нещодавніх виборів, які відобразили впевнену перевагу Ердогана, підтверджують, що турки погодилися з його курсом виходу з парадигми «або / або» по відношенню до Заходу й ісламського світу.

Звісно, спробувати сліпо скопіювати такий сценарій на українські умови буде самовбивчим для самої України, адже будь-які, навіть, номінальні поступки Кремлю призведуть до того, що РФ повністю поглине нашу країну.

Проте зрозуміти, за прикладом керівництва Турецької Республіки, що у сучасному світі прагматична сила важить більше за туманні перспективи, цілком можливо.

Теоретично український «Макрон» може красиво перемогти на виборах. Але для реальної політики, мені здається, сьогодні більше підійшов би український варіант адаптованого «Ердогана/Лі Куань Ю». Здатного впроваджувати достатньо болючі і непопулярні реформи, які згодом гарантують суттєвий підйом країни.

Залишилось небагато – зрозуміти хто саме з заявлених кандидатів в президенти може поєднати в своїй програмі/команді/діях стратегію перемоги на виборах «сильної руки» з покроковою реалізацією задекларованих принципів державного будівництва на майбутніх 5-10 років. Адже поява ефімерного «Нового» кандидата за 7 місяців до виборів, в олігархічних умовах українського політикуму, на 99,9% буде «проектом під одні вибори» з подальшим розчаруванням в черговому месії, нав’язаному виборцям безкінечним потоком дороговартісної телевізійної реклами, тотальною поклейкою бордів та ментальним сподіванням українців на миттєвий «рубильник счастья».

Ми в соціальних мережах

7,396Підписниківлайк
413Підписниківвподобати
15Підписниківпідписуватися

Рекомендуємо

Популярно

Тільки дві організації можуть змусити Росію піти з України: що потрібно робити

Лише дві міжнародні організації можуть вплинути на політику Росії на українській землі - це Організація з безпеки і співробітництва в Європі та Організація об'єднаних...

Путін наполягає на своєму: Росія хоче приберегти Донбас

Під час 73-ї сесії Генасамблеї ООН у Нью-Йорку президент України Петро Порошенко знову підняв питання введення миротворців на Донбас. Втім, навряд чи це допоможе...

Іншого Криму в них у рукаві нема

Росія – це дуже інертна штука, яка розкочегарюється нешвидко. Але що ми вже бачимо? Перше – щодо можливої кримінальної справи і реального тюремного терміну для...

Зупинити ворога — прибрати мажоритарку

Наступний рік має стати визначальним щодо нашого права вирішувати власну долю. П'ятий рік поспіль триває гібридна війна Росії проти України. Мрією Путіна є перетворення України...

Що зупиняє Угорщину від анексії Закарпаття

Зараз для України дуже вдалий момент для того, щоб вирішити проблему з Угорщиною за рахунок більш сильних гравців Відсутність стратегії, яким чином діяти з Угорщиною,...