Головна Блог

Застрягли на переході

0

Громадянське суспільство: словами чи справами? Успішні чи байдужі. Переможці або ті, хто програв. Яка вона — наша нація?

У Києві відбулася фінальна лекція із циклу Україна 2020. Що чекає нашу країну.

Чотири спікери, відомі колумністи — історик, професор Українського Католицького університету Ярослав Грицак, соціолог Ірина Бекешкіна, співзасновник проекту Нова Країна Валерій Пекар і правозахисник Йосиф Зісельс – обговорили, куди рухається країна, чи зміниться вона після виборів, а головне — хто здатний вивести Україну до успіху.

Українці не на жарт розчаровані. Вони не довіряють державним інститутам. І не бачать жодного політичного лідера чи партії, яким можна було б віддати владу. Однак 2019-й навряд чи стане в такій ситуації  вирішальним.

“Ще недавно я дуже хвилювався стосовно цього. Настають вибори. А що коли до влади прийде не той, кого ми хотіли б там бачити? Але потім заспокоївся”, — зізнається Зісельс. Україна, пояснює він, зараз знаходиться на зламі двох цивілізацій — відривається від однієї, євразійської, до якої належала століттями, і намагається наблизитися до іншої — європейської. Що важливо: вектор на Захід обрало більшість активних українців. Отже, хто б не сів у президентське крісло, він навряд чи стане розвертати вектор, на чому двічі прогорів Віктор Янукович.

За словами Пекара, країна застрягла між умовним середньовіччям і модерном (сучасністю). Середньовіччя характеризується традиційними, патерналістськими цінностями, закритими соціальними ліфтами і кланами в політиці. Модерн натомість це вільний ринок, раціональні відповідальні цінності, громадяни, а не піддані, і політична нація.

Співзасновник проекту Нова Країна порівнює Україну з равликом, яка повільно повзе вперед — туди, де Європа і США, багате життя і високий індекс щастя. Але для того, щоб равлик продовжував рухатися, треба всім старанно крутити педалі. Така українська формула: активна меншість задає напрямок, пасивна більшість — темп.

“Громадянське суспільство — от наша рушійна сила”, — підкреслює соціолог Бекешкіна.

Опитування показують, що українці не схильні вірити держінститутам, на відміну від громадських організацій та волонтерів.

У такій ситуації владі варто більше працювати з активістами, але в країні спостерігається абсолютно протилежна тенденція. І тут слід звернути увагу на два важливих моменти. “По-перше, люди довіряють громадським організаціям, вважають, що вони потрібні, але самі нікуди не йдуть”, — розповідає Бекешкіна. За даними за 2017 рік, 83% українців не належали до жодної громадської організації. По-друге, за словами соціолога, замість того, щоб під час кризи влади залучати до прийняття рішень громадські організації, простежується небезпечний процес — наступ на активістів.

“Після Революції гідності я сподівалася, що активісти створять свою політсилу. Створили. Але лишень вісім”, — засмучується Бекешкіна. Тому головне завдання для громадянського суспільства до 2020 року —- максимально об’єднати зусилля. І що важливо — подолати комплекс неспроможності. “Адже часто люди нічого не роблять, тому що заздалегідь впевнені, що у них нічого не вийде”, — нагадує соціолог.

Історик Грицак упевнений: на 2019 й прогноз один — або мляві реформи, або активний популізм. “Нас чекають сірі, несмачні вибори, які мало на що вплинуть у траєкторії нашого равлика”, — каже Грицак.

На думку вченого, навряд чи відбудуться масові фальсифікації, які викличуть протести. “Логіка Майдану відрізняється від логіки класичних революцій. Це новий тип протестів — коли обурення вибухає на хвилі покращення ситуації, завищених очікувань. Зараз же країна перейшла в режим виживання”, — пояснює Грицак.

Що стосується більш довгострокового прогнозу, то важливіші вибори, які відбудуться в 2024-му. “От вони справді можуть щось радикально змінити. Але лише в тому випадку, якщо ми будемо до них готуватися”, — підсумовує історик.

НВ публікує головні цитати виступу спікерів у межах лекції Ми 2020.

Йосиф Зісельс

голова Асоціації єврейських організацій і громад України, правозахисник

Чи літають крокодили? Так, але дуже низько і повільно. Так і з Україною. Вона рухається на Захід, але дуже повільно. Тому будь-який політик, який буде говорити перед виборами, що знає, як прискорити процес і всіх ощасливити, — брехун і популіст

Люди дуже втомилися. Від війни, від потрясінь. І ця втома штовхає нас до популізму. Але це найбільша пастка наступних виборів — і парламентських, і президентських. Піти за популістами означає простояти на місці ще чотири-п’ять років

Наша унікальність не в тому, що ми рухаємося зі Сходу на Захід. Цим шляхом пройшли вже близько 15 країн за останні 100 років. Наша унікальність у тому, що настільки велика за територією і населенням слов’янська і православна країна рухається зі Сходу на Захід. От у чому певний прецедент

Зараз ми десь у проваллі між двома цивілізаціями — європейською і євразійською. Ми відриваємося від однієї, до якої належали сотні років, — радянської, якщо хочете, — і намагаємося наблизитися до іншої — європейської, західної. Йдеться про системи цінностей. І це наш головний вектор

Ми рухаємося повільно, але у правильному напрямку. І коли я думаю про цей вектор, спрямований на Захід, який обрали більшість активних українців, я не хвилююся про наступні вибори, оскільки цей вектор вже не змінити і не повернути у зворотному напрямку

Валерій Пекар

підприємець, викладач Києво-Могилянської бізнес-школи, співзасновник проекту Нова Країна

Основні цінності більшості українців — порядок, стабільність і турбота керівників про підлеглих. Чи легко проводити реформи в країні, де більше половини населення проти будь-яких змін? Не дуже. Але у нас є і ті, чиї цінності — розвиток, кар’єра, подорожі, освіта, успіх. Вони — драйвери українського прогресу. Однак їх усього 15%

Отже, Україна застрягла в “середньовіччі” з 15% населення, які хочуть рухатися до модерну. Що таке модерн? Ліберальний капіталізм, верховенство права, національна держава. Чи достатньо цих 15% для змін? Досить, аби почалися незворотні зміни, але мало для того, щоб вони успішно завершилися

Майдан був лише сигналом, символом, сама ж революція триває досі. В економіці — це революція середнього класу проти феодалізму, за вільний ринок проти олігархів і корупції. Українська антиколоніальна революція за звільнення від імперії, її спадщини і тиску, від її радіо Шансон. І ментальна, ціннісна революція

Коли агітував голландців напередодні референдуму щодо України, я їм говорив: “Ви розумієте, ми українці — це ви, голландці, але 500 років тому. До нас тільки дійшла та хвиля свободи, яку ви підняли 500 років тому, ми останнє гальмо Європи

Чи не нагадує вам Україна равлика? Такого, що тихо-тихо повзе горою до її вершини. Равлик хоче туди, де Європа і Північна Америка, де благополучне життя, справедливість та високий індекс щастя. Але що тягне равлика назад? Страх, недовіра, втома, розчарування, старі звички

Суспільство не може перестрибнути через послідовні щабелі розвитку. Для переходу до модерних цінностей, відповідального громадянства і критичного мислення треба розвивати вищу освіту і вільне підприємництво

Ірина Бекешкіна

соціолог, директор Фонду Демократичні ініціативи

Протягом останніх двох років ми не просто повільно рухаємося — ми стали відкочуватися назад. Це говорить про те, що стара олігархічна, кланова система, яку так і не вдалося подолати, отямилася. Змінився контекст у співвідношенні влади і громадянського суспільства

Щорічно Інститут соціології ставить у межах досліджень запитання: чи бачите ви політичні сили або партії, яким можна довірити владу? Так от, якщо раніше респонденти сумнівалися, даючи відповідь, то зараз вона одна: таких немає. Простежується серйозне розчарування у суспільстві

До речі, ми запитували людей, чим мають відрізнятися нові лідери, назвіть три головні риси. Серед найпопулярніших: некорумпованість, чесність, готовність захищати інтереси простих людей. Наче все добре. Але я бачу проблему: з усіх опцій ніхто так і не зазначив професіоналізм

Звідки можуть з’явитися нові політичні лідери? 28% українців вважають, що з громадських організацій. Загалом суспільство позитивно ставиться до походу активістів у політику: 46% вважають, що таким чином відбудеться якісне оновлення влади, 29% впевнені, що активісти можуть сильно вплинути на ситуацію в країні. Тому підкреслю: ніщо не робиться само собою, все роблять і змінюють люди

Популізм у країні, де більшість — це середній клас, і популізм у бідній країні — це різні популізми. І в такій державі, як Україна, це велика проблема. Наші вибори – просто аукціон популізму, влада змінюється від виборів до виборів: мовляв, ага, попередні не виконали обіцянки, виберемо інших. І саме тут поле дії для громадських організацій — роз’яснювати людям, наскільки реалістичними є ті чи ті слова політиків

Ярослав Грицак

історик, публіцист, професор Українського Католицького університету, учасник Несторівські групи

 Або мляві реформи, або активний популізм — от що чекає нас у 2019 році. З огляду на схильність до гірших сценаріїв, цілком можливий варіант, що на виборах переможе активний популізм у тій чи тій реінкарнації. Але великих змін чекати не варто

Наші революції не призводять до того результату, на який ми розраховуємо. Давайте сприймемо це як факт. Наша країна не спринтерська, а стаєрська. І наша біда в тому, що ми намагаємося стаєрську дистанцію пробігти у спринтерському темпі, тому швидко згораємо

Однак більшість революцій неуспішні. Вдалі революції — це швидше виняток, ніж правило. Успіх — у принципі виняток. Закриті системи — правило, відкриті — виняток. Бідність — правило, багатство — виняток. Тому, якщо хочемо перейти до системи багатства і відкритого доступу, нам необхідно багато працювати

Існує три фактори, які впливають на успіх або неуспіх країн, які склалися історично. Перший — релігія. Другий — форма імперій: імперії не витримують модернізації. І третій — комунізм. Якщо врахувати всі, в України погана історія. Але це не означає, що ми не можемо бути успішними. Це говорить про те, що нам слід вживати додаткових заходів, запастися терпінням. Історія не в’язниця. Вона обмежує вибір, але не закриває можливостей

В Україні ніколи не проводилося так багато реформ, як зараз. Але є основні реформи, яких досі немає. Умовно кажучи, де наша голка Кощія? Це незалежні суди. Доки їх не буде, задкування можливе завжди

Як спланувати своє майбутнє на 10-15 років вперед. Три поради футуролога

0

Футуролог Арі Валла розповідає на TED про те, чого нам не вистачає під час довгострокового планування майбутнього

Перше: мислення крізь покоління

Я люблю філософів: Платона, Сократа, Хабермаса, Хайдеггера. Я виріс на них. Але всі вони робили одну річ, яка не здавалася важливою, поки я не почав нею серйозно займатися. Всі вони брали в якості одиниці вимірювання для свого опису реальності, того, що є благом, термін життя однієї людини від народження до смерті. Але в цьому є проблема і вона тисне на нас, тому що єдиний спосіб нам дізнатися, чи зробили ми щось хороше – діяти в період між народженням і смертю. Саме на це ми запрограмовані. У книжковому магазині є багато книг про особистісний розвиток, і там буде все про вас. І все чудово, якщо тільки проблема, що стоїть перед вами не масштабна. Використовуючи мислення крізь покоління, якоїсь моралі, що проходить через покоління, ви здатні думати про ці проблеми більш широко і глобально, уявляти свою роль у їх вирішенні.

[…] іноді, якщо пощастить, ми з дружиною вибираємося до ресторану. У нас троє дітей, всім менше семи років. Уявляєте, яка це спокійна, тиха вечеря.

Ми просто сидимо, і я хочу лише їсти і відпочивати, а у моїх дітей зовсім інше уявлення про те, що ми будемо робити за вечерею. Отже, моя перша ідея – стратегія «мішка з піском», вірно? Я лізу в кишеню за телефоном, умикаю їм Frozen або ще якусь популярну гру. А потім я беру паузу. […]

Ви повинні подумати: «Так, я можу це зробити». Але чому це їх навчить? Що якщо я принесу їм чистого паперу або залучу їх до розмови? Це важко. Непросто, адже я пропускаю це через себе. Це складніше, ніж одна з тих глобальних проблем, над якою я працюю – розвага своїх дітей за вечерею. Але тут і зараз між нами виникає зв’язок, який також визначає – і в цьому суть моралі цього мислення – те, як вони будуть поводити себе зі своїми дітьми, і з онуками, і з правнуками.

Друге: мислення про різне майбутнє

Коли ми думаємо про майбутнє, на 10, 15 років вперед, давайте уявимо, яким воно буде. Вам необов’язково розповідати мені, просто подумайте про нього. І ви, можливо, побачите домінуючу культурну призму, яка зараз переважає в наших думках про майбутнє: технології. Коли ми думаємо про якісь проблеми, ми завжди їх пропускаємо крізь призму технологій. Такий техноцентричний, техноутопічний підхід, і в цьому немає нічого поганого, але це те, над чим ми повинні глибоко замислитися, якщо хочемо просунутися у вирішенні цих важливих завдань, тому що так було не завжди. Стародавні люди по-іншому уявляли майбутнє. У церкви, звичайно ж, була своя думка з приводу можливого майбутнього, і ви могли насправді купити собі це саме майбутнє. Чи не так? На щастя для людства, відбулася наукова революція. З цього моменту у нас з’явилися технології, але що сталося в результаті… До речі, я не критикую. Мені подобаються технології. Вдома всі зі мною розмовляють, від дітей до динаміків і взагалі всього.

Ми втратили нашу кінцеву мету, тому продовжуємо крутитися як білка в колесі

Але ми відмовилися від майбутнього, яке пророкували первосвященики Риму, на користь «священиків» Силіконової долини. І коли ми розмірковуємо про те, що будемо робити з кліматом, або з бідністю, або бездомними людьми, ми відразу думаємо про це крізь призму технологій. […] Я хочу сказати, що ми повинні переосмислити наш однобокий підхід до майбутнього, яке ми розглядаємо тільки крізь домінуючу призму. Тому що наші проблеми настільки великі і масштабні, що ми повинні бути відкриті всьому.

Саме тому я роблю все можливе, щоб не тільки говорити про майбутнє. Я говорю про різні варіанти майбутнього. І розмова триває. Коли ви сидите і думаєте, як же нам перейти до цього важливого питання – це може бути вдома, на роботі, на світовій арені – думайте не тільки про технології для вирішення цієї проблеми, тому що зараз технологічна еволюція нас турбує більше, ніж моральна. І поки ми це не виправимо, ми не зможемо позбутися короткостроковості та прийти до такого майбутнього, в якому хочемо опинитися.

І третє: цільове, телос-мислення.

Телос – термін давньогрецької філософії, який означає кінцеву мету. Задається лише одне питання: для чого? Коли ви востаннє питали себе: «Для чого?» І коли ви задавалися питанням, як далеко ви загадували? Тому що далеко не означає достатньо далеко. Три-п’ять років нічого не вирішать. Важливі 30, 40, 50, 100 років.

В епосі Гомера «Одіссея» у Одіссея була відповідь на це питання. Це була Ітака. Він чітко бачив те, до чого прагнув – повернутися до Пенелопи. І я можу сказати вам, грунтуючись на своїй роботі, та й ви самі інтуїтивно здогадуєтеся: ми втратили свою Ітаку. Ми втратили нашу кінцеву мету, тому продовжуємо крутитися як білка в колесі. Так, ми намагаємося вирішити ці проблеми, але що відбувається після цього? І поки ви не визначите, що ж має статися після, ми з вами нікуди не просунемося. У бізнесі – йдеться не тільки про нього – стійкі компанії, які вириваються з короткостроковості, – це сімейні підприємства, що не дивно. Вони існують поколіннями. У них є мета. Вони думають про варіанти майбутнього. […]

Важливо, щоб ми пам’ятали, що не потрібно уявляти майбутнє, як іменник. Це дієслово. Воно вимагає дії. Воно вимагає, щоб ми дали поштовх. Воно не проходить повз нас непоміченим. Ми повинні мати над ним повний контроль. Але у суспільстві короткостроковості ми в підсумку відчуваємо, що не можемо цього зробити. Ми відчуваємо себе в пастці. Але ми можемо вибратися з неї.

Що не так з податком на виведений капітал (рос)

0

Последние дни медиаполе Украины накалилось, вопрос о налоге на выведенный капитал занимает все больше места в лентах новостей, размышлений экономических блогеров, консультантов

Политики не стоят в стороне, рассматривая законопроект на профильном комитете и комментируя его.

Сторонники убеждают в том, что налог упростит жизнь бизнесу, даст стимул развитию украинской экономики, росту инвестиций, созданию новых рабочих мест и повысит реальные доходы украинцев.

Противники говорят о том, что нет никаких существенных проблем с налогом на прибыль, что в случае реформы будет катастрофический дефицит бюджета и дефолта Украине не избежать. При этом ссылаются на МВФ, который может дать Украине заем на кредитование старых кредитов, а может и не дать.

Попробую расставить акценты.

Что такое налог на выведенный капитал (НнВК) и какие задачи/проблемы он может решить?
– он заменяет собой налог на прибыль. Его больше не нужно платить.
– облагается налогом только та прибыль, которую получают владельцы бизнеса (дивиденды) по ставке 18% (так же как налог на прибыль).
– соответственно, если компания оставляет прибыль в бизнесе, реинвестируя ее, налогом она не облагается.
– также облагаются налогом платежи, приравниваемые к выводу прибыли, которыми раньше прибыль оптимизировалась (ставка 20%).

Налог на прибыль. Нужно ли менять? Налог на прибыль дает всего 8,8% поступлений в бюджет 73 млрд грн. Он не бюджетообразующий.

Проблем с ним, для бизнеса, казалось бы, нет, его несложно оптимизировать. Ставка 3%-11% в зависимости от схемы. Многие оптимизируют и не только «в теме, но и в доле».

Как следствие – теневая экономика Украины достигает 40%. Примерно столько же зарплат выплачивается в конвертах. Примерно столько же налогов не поступает в бюджет.

У компаний две отчетности: официальная (для статистики, налоговой) и управленческая (реальная, для владельцев бизнеса). В банках, правда, есть сложности в получении кредитов (официальная отчетность не очень, прибыль не показывают 95% компаний, приходится договариваться).

При этом бухгалтеры, по их оценкам, загружены учетом доходов, расходов, определением прибыли в среднем на 45% от общего времени работы, столько же времени тратят фискалы на проверку налога на прибыль, который почти никто не платит.

У налоговиков устойчивый бизнес – интерес ко всем, кто оптимизирует налог, поэтому не готовы от него отказываться. Все ли хорошо с этим налогом, решайте сами.

Катастрофа с дефицитом бюджета.

Что интересно, при введении НнВК, действительно, первые два года поступления в бюджет в сравнении со старой системой могут быть ниже на 30 млрд грн. Космическая сумма? А как эта сумма выглядит с ежегодным ростом расходов бюджета на 140-200 млрд грн? При этом ни Минфин, ни МВФ не сильно переживают об источнике наполнения. Бюджет стабильно сводится и не смущает плановый дефицит бюджета в 2,5%.

Расчеты показывают, что активизация бизнеса, инвестиций, развитие экономики вследствие изменения фискальной модели даст серьезный прирост поступлений в бюджет, начиная с третьего года, и сумма поступлений будет увеличиваться.

Здесь как в любом инвестиционном проекте, чтобы увеличить доходы, нужно сначала проинвестировать. НнВК – как раз такой государственный инвестиционный проект.

Дефолта не избежать. Чиновники продолжают нагнетать. Что если примем НнВК, то МВФ не даст очередной транш, без которого в 2019 году произойдет крах украинской экономики. Здесь исчерпывающий ответ на эти страхи. Минфин сверстал бюджет 2019 года без МВФ и все получается.

Кто же платит налог на прибыль? Налог на прибыль платят преимущественно госкомпании. Частный бизнес старается не платить. В прошлом году 1 374 крупных налогоплательщика заплатили 4 514 млрд грн всех налогов. И они составляют всего 0,5% от общего количества компаний (295,4 тыс.).
Какая часть из них государственные? Только Нафтогаз заплатил налогов на 100 млрд грн.Из самых крупных госкомпаний Украины по итогам 2017 года получили 44,4 млрд грн прибыли, уплатив более 8 млрд грн налога на прибыль (10% от всех поступлений по данному налогу)

НнВК давно используется в Украине

Что интересно, НнВК в Украине уже лет как 10 работает в Инвестиционных фондах Украины (ИСИ). Кто сталкивался, знает.

Фондового рынка в Украине как такового нет, а совокупные активы инвестиционных фондов – более 300 млрд грн. Откуда такие активы?

Их деятельность налогом на прибыль не облагается, там упрощенная система учета и отчетности, меньше административных требований. Далеко ходить не нужно, почти все застройщики с ними работают, продавая квадратные метры через инвестиционные фонды с использованием облигаций, фьючерсных контрактов и иных инструментов.

Так же действуют практически все крупные компании Украины, за исключением государственных. Доступ к такому инструменту является для них очевидным конкурентным преимуществом и хорошим инструментом минимизации налогов.

Что изменится после введения НнВК:

– не нужно платить налог на прибыль если она реинвестируется, не нужно его оптимизировать и нести на это издержки
– не нужно платить за оптимизацию налогов ни налоговым консультантам, ни администраторам и аудиторам офшорных компаний, ни проверяющим налоговикам.
– увеличится оборотный капитал компаний (нет обложения налогом, отвлечения средств на родственные компании в процессе оптимизации), а значит, и объем торговых операций, инвестиций в развитие.
– исчезнет необходимость в дублирующей отчетности (управленческой)
– в официальной отчетности будут реальные финансовые показатели без страха перед фискалами
– банки охотнее будут кредитовать бизнес
– не нужно перегружать работой бухгалтерию.
– значительно сократятся время и объемы налоговых проверок, вместе с количеством принимаемого успокоительного.
– будет меньше волокиты, больше бизнеса, меньше тени, больше прибыли, больше инвестиций, рабочих мест, зарплат.

Кому это не нравится?

  1. Чиновникам. К сожалению, чиновники мыслят категориями сегодняшнего дня и любые изменения, даже если они дают большие выгоды стране, бизнесу, гражданам не сегодня, а в будущем – это не мотивация. «Отвечать мне, а награды получат другие».

Вторая причина – ненужность. Сегодня чиновник – важная птица, он контролирует, проверяет, наказывает, решает. А кем он будет, когда решать будет нечего? Да и бонусов от этого больше не будет. Да и упрощение системы не будет требовать такой армии фискалов, кто хочет терять работу, оплаченную налогоплательщиками да еще и с бонусом?

Третья причина – ответственность. Любые изменения системы, тем более такой сложной как фискальная – это титанический труд, от изменения в нормативах, до изменения функционала сотрудников и бизнес-процессов. На каждом этапе будут сложности и не исключены ошибки, проблемы. А кому хочется с этим сталкиваться и брать ответственность?

По этому, чиновники придумают 254 причины, почему нужно, важно, необходимо оставить как есть, конечно же, улучшив бизнес-процессы. А ведь улучшать всегда есть, что и где.

  1. Консультантам. Налоговые консультанты (здесь и юридические компании и аудиторы и фрилансеры) – умнейшие люди, в совершенстве знающие узкие места и дыры существующей несовершенной системы. Они «собаку съели» на налоговом структурировании и помощи своим клиентам в легальном уменьшении налогового давления. Используются разные схемы, кому-то предлагают международное структурирование. Здесь необязательно торговые операции через офшоры, здесь может быть схемное кредитование материнской компанией украинского прибыльного предприятия, при котором проценты по кредитам легально съедят всю прибыль, здесь могут быть и украинские инвестиционные фонды, законно не являющиеся плательщиками налога на прибыль. А в комбинации с техническими финансовыми инструментами можно еще и НДС минимизировать. Законно! Как вы думаете, будут ли они все счастливы от потери такого большого рынка и уважаемых клиентов? Ответ очевиден.
  2. Владельцам конвертов и серым оптимизаторам.
    Для них существующая среда тоже бизнес. Публично они не готовы выступать, но щедро поддерживают публичных противников смены фискальных устоев. Никто не хочет отказываться от многомиллиардного бизнеса.
  3. Крупным международным компаниям
    Как правило это публичные компании, с хорошей репутацией, котировками на бирже и прозрачной отчетностью. Важно отметить, что эта отчетность важна инвесторам, как и издержки на налоги. Многие компании научились успешно оптимизировать прибыль через трансферное образование, торговые операции, оставляющие прибыль не в Украине, а так же упомянутое выше кредитование украинских дочек.
    Главный центр прибыли у них не в Украине, поэтому НнВК с налогообложением выводимого дохода очень неприятная вещь, ведь так легко вывести доход через схемы без налогообложения. Публично, кстати, они стесняются об этом говорить, за них это делают бизнес-ассоциации и обслуживающие их консультанты. Все честно, кто платит, тот и музыку заказывает.

Что мы имеем?

Украину, в которой 40% экономики в тени, в которой крупный международный бизнес имеет ряд преференций перед украинцами. Чиновников, консультантов и разных дельцов, которые всеми силами консервируют систему, зарабатывая себе капиталы, искажая правила игры на общем рынке.

И у нас всего два пути: или меняться и развиваться, не боясь проводить реформы, разрушающие старые коррупционные и паразитирующие системы или продолжать плесневеть в этом болоте экономической безысходности.

Мислення для війни

0

Всяка війна це, перш за все, війна мислення. Щоб перемогти ворога на фронті, потрібно спочатку перемогти його на рівні мислення.

Велика проблема мислення про війну у тому, що її розглядають за Клаузевіцем як продовження політики іншими засобами. Тобто війна мислиться як така, що відбувається в політиці. Це не так.

Всяка війна завжди має цивілізаційно-мотиваційний характер. В основі довготривалого життя та розвитку цивілізації зокрема лежить платонівська структура тімос – межовий смисл, за який можна віддати життя. Якщо такого смислу немає, або якщо цей смисл потребує жертв більше, ніж демографічно здатна виробити людей цивілізація, то вона руйнується.

Лише війна з дійсною смертю достатньої для колективного пересамовизначення кількості людей здатна втримувати і живити тімос. Відмова від тімосу на користь тотального вічного миру та вічної толерантності призведе до млявості, омертвіння та зрештою деградації і руйнування цивілізації.

Якщо ви готові віддати життя за толерантність, то де ж ваша толерантність? Якщо ви не готові віддати життя за толерантність, то ніякої толерантності не буде, бо хтось, хто готовий віддати життя за щось інше, прийде і забере вашу толерантність або змусить вас бути нетолерантними.

Тімос пов’язаний не стільки з танатосом, скільки з еросом. Чоловіки, які не воюють, з часом не будуть здатні не лише продовжити род, а і взагалі кохатися. Відмова від тімосу призводить зрештою до асексуальності і млявості.

В основі свободи лежить не лише право на життя, але і право на смерть. Без права на смерть і відстоювання гідності аж до рівня тімосу не існує права на життя.

Війна неуникненна, але здоланна в разі виникнення. І якщо розглядати війну на цивілізаційному рівні, то починати перемогу можна лише на рівні мислення.

Питання про моделі безпеки було поставлене і коротко описане у статті «Базові моделі військової безпеки України».

Тепер ми коротко дослідимо стратегічний підхід, початки (у вигляді засновків) та установки мислення в контексті війни.

Стратегічне мислення про сучасну війну

Стратегія непрямих дій Ліддела Гарта, сформульована ним в 20-ті роки ХХ століття, неточно тепер називана гібридною війною, має бути осмислена з точки зору контрстратегії.

На стратегію непрямих дій Росії український привілейований клас відповів стратегією посередницький дій зовнішніх сил, які до того ще і здійснюють зовнішнє управління Україною. Здобути перемогу у такій ситуації практично неможливо. Україна сьогодні розглядається як витратний ресурс вирішення глобальних протиріч у світі.

Саме тому стратегія посередницьких дій сил, що здійснюють зовнішнє управління Україною, фактично нездатна опиратися стратегії непрямих дій Росії у війні проти України.

Успішною для протидії стратегії непрямих дій може бути лише контрстратегія або прямих дій, або принципово інакших непрямих дій ще більшого рівня складності. Міжнародні посередники війн не виграють. Це принципова мислительна і зокрема стратегічна помилка України у нинішній війні.

Окрім того, український привілейований клас в ситуації зовнішнього управління ще і здійснює приховану колаборацію з ворогом. Тобто колаборацію здійснює не стільки сама держава, скільки крупні українські підприємці, компанії з участю російського капіталу і прямі російські агенти в гуманітарних сферах, яким українська держава просто не заважає це робити.

Стратегія заколот-війни з боку Росії, якій протистоїть посередницька стратегія сил зовнішнього управління Україною, доповнена стратегією непрямої колаборації з боку українського привілейованого класу, яка оформлена як Мінський процес.

Відтак Мінські домовленості є маніпулятивний спосіб так званої цивілізованої відмови України від своїх окупованих територій. Пряме завдання Мінського процесу для українського привілейованого класу – зняти з себе відповідальність за окупацію і перекласти її на міжнародну спільноту взагалі і на сили зовнішнього управління зокрема, здійснити маніпуляцію суспільною свідомістю і каналізувати тим самим оборонний щодо території та ідентичності патріотизм.

В той же час міжнародна спільнота в принципі не може запропонувати інакше мислення глобалізованого світу для подолання війн, бо в сучасному глобалізованому світі кордони вже не мають жодного значення.

Оскільки суспільна свідомість безлічі народів все ще використовує кордони для ідентифікації, то був задіяний цей міжнародний спектакль по сценарію «Мінські домовленості», сценою засідань в ООН та в міжнародних судах, різними діями та актами у вигляді введення санкцій і безперервною трансляцією по телебаченню.

Цей спектакль награний, несправжній, позірний – на відміну від того, що справді відбувається на російсько-українському фронті. Іноді навіть військові дії підлаштовують під цей спектакль. Але людські жертви в ньому справжні. Бо цей спектакль є лише тлом іншого процесу.

Фактично в світі відбувається фрагментація. Причому ця фрагментація відбувається не по кордонах, а по геополітичних розломах та межах ринків транснаціональних корпорацій. Фрагментуйся або помри – ось яка ультимативна вимога світового привілейованого класу до нинішніх народів світу.

Тому народи приречені на розкол, виживуть лише самодостатні громади. Але навіть це буде можливе лише за умови збереження хоча б де-небудь мислення, універсальної позиції людства, уявлень про інакше, здатності генерувати нові смисли та позитивні перспективи.

Привілейовані класи світу сьогодні здійснили руйнування позитивної перспективи у вигляді руйнування живої філософії та складного мислення. В світі вже жорстко діє заборона на мислення через освіту, ЗМІ та організований тролінг соціальних мереж.

Лідерами фрагментації світу стали Росія в особі Путіна та США в особі Трампа. Також в ситуації війни до фрагментації світу долучається Україна. Україна унаочнила свій двічі розподілений суверенітет: територіальний суверенітет дезінтегрувала Росія, конституційний, стратегічний, управлінсько-урядовий та фінансовий суверенітет дезінтегрували наші західні партнери.

Нинішні президентські вибори в Україні стануть процесом оформлення глобальної фрагментації вже у вигляді національної політики. Але український привілейований клас поки що не осмисляє ці процеси. У нього немає ні часу, ні мотивацій, ні мислительних можливостей.

Засновки мислення щодо війни

Початки бутують в царині трансцендентного мислення, яке має не лише теоретичне, почасти принципове, обґрунтування, але і практичні форми реалізації в найзагальнішому вигляді засновків. Тобто початки рефлексуються як засновки, вони значним чином мають концептуальну і навіть екзистенційну і відтак менш загальну, ніж початки, природу. Початки не мають імен, а засновки можуть мати.

Засновки мислення щодо війни, які досі використовує Україна:

— убезпечуваною ідентичністю є нація, в той час, як у фронтирній країні формою для історичного виживання є лише цивілізація; в такому розумінні нинішню війну можна розглядати в контексті примусу України до ставання цивілізацією, чому український привілейований клас опирається і на що маніпулятивно отримує поки що підтримку українців;

— Україна веде війну в ситуації зовнішнього управління, що свідчить про надзвичайно низьку якість навіть не еліти, не управлінського класу, а привілейованого класу та його примітивні мотивації: до збагачення, до влади, до маніпуляцій та до марнославства;

— війну веде держава, тобто виробляє стратегію, фінансує, забезпечує основними ресурсами, а також здійснює правове та інформаційно-комунікативне забезпечення всередині та зовні (державна суб’єктність), усі потуги громад і громадянського суспільства (наприклад, добробати, волонтери, партизани, діяльність приватних військових компаній) блокуються, каналізуються і навіть караються державою, в той час як приклади тієї ж Росії чи західного світу свідчать про все більше використання приватних військових компаній і позадержавних способів ведення воєн;

— основною силою у війні український привілейований клас досі вважає регулярну армію, все ж решта (економіка, політичні інститути, соціальні структури, культура та смислова комунікація) слугують цій основній силі (мілітарне домінування), в той час як сучасна війна потребує конструктивно змінюваної комбінації різних мілітарних, парамілітарних і навіть немілітарних структур для перемоги над ворогом;

— війна іде за принципом симетрії загроз, в той час як сучасною є війна мережецентрична, інформаційна та кібер-війна, де принцип асиметричних дій повністю руйнує принцип симетрії загроз;

— основна перевага над ворогом забезпечується схожою на ворожу зброєю (симетрія зброї), в той час як арсенал зброї у сучасній війні розширюється до економічних, соціальних, культурно-ідентичностних і навіть віртуальних інструментів;

— війна іде на території, на яку претендує агресор, тобто жертва веде війну на власній території (територіалізація агресії на території жертви), в той час як завжди має сенс переносити війну на територію ворога та у нетериторіальний простір (мережу, детериторіалізовані процеси і т.д);

— монополія на концентрацію колективної волі у війні належить правлячому класу (презумпція наявності волі і наявності правлячого класу у воюючій країні), в той час як перетворення правлячого класу на привілейований клас руйнує саму можливість концентрувати політичну волю і змушує воювати в ситуації зовнішнього управління.

Нові засновки, які спробувала використовувати Україна:

— перекладення війни на сили зовнішнього управління, які беруть себе частково фінансове, частково правове та позірно-політичне забезпечення і в той же час змушують відмовлятися Україну від прямих зіткнень (субдомінантність), що вже призвело до паразитування українського привілейованого класу на цій ситуації завдяки продовжуваній корупції та відмови від реформ, що в свою чергу породило втому союзників від України, падіння її міжнародної підтримки;

— міжнародні економіко-правові торги через посередницькі домовляння та угоди (торгівля частинами суверенітету через фейкові угоди), що призвело до глухого кута у вигляді Мінських домовленостей та неспроможності завершити війну на користь Україні;

— уникнення оголошення воєнного стану (імітація миру), що призвело до тотальної правової невизначеності міжнародних, територіально-суверенітетних і нормативних аспектів війни;

— відмова від загальної мобілізації і від переорієнтації економіки на війну (штучна демобілізація внутрішніх патріотичних сил та масової свідомості), що призвело до зниження соціальної енергетики війни українців, тобто фактично до каналізації патріотизму;

— збереження торгівлі, бізнес-стосунків і навіть дипломатичних відносин з ворогом (торгівля на крові), що призвело до фатального падіння довіри українців до всього привілейованого класу;

— блокування ініціативи добробатів та волонтерів, уникнення партизанської війни (дегромадизація війни), що призвело до руйнування енергетики доброї волі самої громади.

Традиційні засновки є занадто архаїчними, а нові засновки є значним чином хибними. Такі засновки дозволяють лише зменшити агресивний опір ворогу всередині країни, подовжити війну і перетворити її на довготривалу перспективу. Це означає деконцентрацію колективної волі і перетворення правлячого класу на привілейований клас.

Тобто такий підхід разом з каналізацією енергетики військового опору каналізує також революційну та інноваційну енергетику не лише добробатів і волонтерів, але і комбатантів регулярного війська.

Ми маємо подвійність процесів – компрадорська щодо Заходу позиція політичної влади і колабораційна щодо Росії позиція олігархів та крупного бізнесу. Тут немає ніякої зради, бо ніде і ніколи олігархи чи крупні бізнесмени на вірність Україні у веденні бізнесу не присягали. Бізнесмен в крупному бізнесі – не громадянин.

Зрештою в сучасному світі олігархи та політики можуть публічно бути ворогами країни, в якій вони працюють та отримують основні вигоди. І без інноваційної політики цю ситуацію ніяк не змінити. Тому що політика не знаходиться під контролем громади.

Закон про колаборацію можна прийняти зазвичай лише після війни, але не під час війни, бо надто велика загроза та ціна відкритого саботажу. Відтак воююча країна змушена миритися з прихованим саботажем президента, парламентарів, урядовців та крупних бізнесменів, зокрема олігархів.

Установки мислення щодо війни

Установки мислення можуть існувати як підсвідомі, так і рефлексивно-свідомі. Установки мислення також можуть змінюватися на рівні управляючої публічної чи прихованої маніпулятивної масової комунікації.

Можна сформулювати установки мислення щодо війни в Україні, які відрефлексовані ретроспективно на основі тривалого аналізу публічного медіа-дискурсу та дій політиків в Україні.

Замість установки на війну установка на мир в ситуації агресії ворога (пацифікація захисту).

Замість установки на звитягу установка на жертовність, що перетворюється на комплекс жертви – помилкову стратегію феміністок та прикру суть політики пам’яті Ізраїлю та Польщі (віктимізація політики війни).

Замість установки на військову відплату установка на продаж агресору вже втраченого (комерціалізація військових втрат).

Замість установки на озброєну силу установка на дипломатичні засоби (балаканина замість відсічі).

Замість установки на військову доблесть та військове братерство установка на конформізм та кругову поруку (скурвлення індивідуальних та колективних мотивацій).

Замість установки на мобілізацію установка на деконцентрацію колективної волі до перемоги у війні, на вихолощення громадських військових ініціатив (каналізація громади).

Замість установки на мислительно-гуманітарну перевагу установка на приховану присутність ворога у медіа-просторі, підміна контрпропаганди щодо ворога провладною пропагандою (прихована ворожа пропаганда та фейкова контрпропаганда).

Замість установки на пошану героїв та оповідь про героїзм установка на розмивання понять «зрада» та «колаборація» як небезпечних для привілейованого класу, конструювання поняття «зрадофіл» для негативної оцінки викриття зради та колаборації влади (шельмування зрадофілів).

Окрім того влада вдавалася до генерування штучних загроз в ситуації явних загроз аж до проведення всеукраїнських спецоперацій як інсинуацій псевдоворожих дій (псевдоворожі владні інсинуації).

Замість установки на перемогу прихована установка на капітуляцію, що публічно виступає як установка на компроміс, стимульована не лише ворогом, але і союзниками, які водночас є силою зовнішнього управління (стимулювання капітулянтських настроїв).

Замість установки на інновації та на створення нових можливостей і ресурсів установка на відтворення старого, на паразитарне використання наявних можливостей та ресурсів (паразитування на наявному);

Зрештою контраверсійна нова квазіустановка – життя людей важливіше за територіальний суверенітет. Лише на перший погляд це позитивна установка.

Направду тут має місце неартикульований соціальний контракт між олігархічною владою та маніпульованим народом: ми масово не посилаємо вас на війну, а ви даєте нам можливість торгувати на крові.

Ця установка є позірною і непевною: бо мобілізація та втрати лише публічно замовчуються, а не є взагалі відсутніми, причому торгівля на крові не припиняється навіть під протестним тиском громади.

Стан мислення та перспективи війни

Наявне мислення щодо війни веде Україну до поразки: стратегія мислення провальна, засновки мислення помилкові, установки мислення безперспективні. Але найголовніше – Україна не те, що не випрацювала переможного мислення, просто таке мислення є маргінальним. Політики через телебачення поширюють саме вищеописане неадекватне поразкове мислення. В Україні іде антиколоніальна війна за колоніального мислення привілейованого класу.

В цьому сенсі пора переосмислити розуміння мети війни за Ліддел Гартом: «метою війни є кращий хоча б з вашої точки зору мир після війни». В більш фундаментальному розумінні, мета війни – не стан (мир), а новий світ, в якому буде мир. Війна не створює ні світ, ні мир в ньому. Війна лише руйнує старий світ. А от нове мислення створює новий світ.

Це принципове недомислення Гарта, бо новий мир не створюють ані політики, ані військові. Військові та політики лише можуть реалізувати наявне мислення чи революційним чином змінене мислення. Тому війна мислення це майже завжди прихована війна за новий світ з новим миром.

Війна мислення виграється не в бюрократичних кабінетах, не на форумах і не в стратегічних інститутах. Війну мислення виграють мікрогрупи нового мислення і малі військові групи, які здатні за своїм іноваційним мисленням діяти несподівано для ворога.

Метою війни є нове мислення, яке здатне створити світ, ліпший за довоєнний. Якщо війна привела до миру і не створила новий світ, такий мир буде нестійким. Класичний приклад це мир між Першою та Другою світовими війнами. Інший класичний приклад це мир між програшем СРСР у Холодній війні та новою війною Росії проти світу та України.

Війна закінчується, коли створюється світ, що кращий за довоєнний. Допоки довоєнний світ не змінено хоча б в мисленні, війна триватиме.

Найбільш успішною та довготривалою за наслідками є перемога, що спирається на перспективну стратегію, благородні наміри та доблесні дії, в основі яких лежить складніше та іноваційніше, ніж у ворога, мислення, яке має світову претензію та універсальні домагання.

Які би не були дії наших союзників, які би рішення не приймала ООН, яку би допомогу не надавала ОБСЄ, які би санкції не накладалися, які би кроки примирення не здійснювала українська влада, які би відвоювання окупованих територій не здійснювали добробати чи навіть українська регулярна армія – все це нічого не дасть для перемоги, тому що перемога в мисленні не відбулася.

Україна поки що нічим не заслуговує на перемогу. І шкода українців, що кладуть життя задля цифри жертв, якими привілейований клас України веде міжнародні торги за умови капітуляції.

Програш України у війні означає не просто втрату Україною незалежності, а припинення існування України як історичної реальності (громади, суспільства-спільноти, республіки, країни, нації, народу, держави).

У світі, що фрагментується, Україні неможливо залишатися нефрагментованою, бо вона на фронтирі. Щоб мати цілісну Україну, потрібно придумати, як світ, що фрагментується, зробити цілим на нових засновках і з інакшими установками.

Або Україна запропонує нове мислення, здійснить мислительну революцію і запропонує бачення нового цілого світу, або вона зникне.

Український пацієнт. Чому МВФ не готовий будувати плани щодо Києва далі 2019 року (рос)

0

Україна може стати Ісландією, яку ми знаємо зараз, або перетворитися в “північноатлантичне Сомалі”

Пресс-служба МВФ подтвердила информацию о том, что после длительных переговоров фонд таки нашел формат дальнейшего сотрудничества с Украиной, который удовлетворит обе стороны.

Проблема заключалась в том, что действующая программа расширенного сотрудничества EFF, подписанная сторонами в 2015 году, почила в бозе. Несколько лет фонд менял свои деньги на реформы, почти как конкистадоры обменивали в Мексике стеклянные бусы на золотые украшения.

Но в 2016-м то ли МВФ дошел до болевого порога нынешнего политического истеблишмента, то ли эластичность украинской программы реформ достигла своего предела. В результате из $17,5 млрд, обещанных нам в течение четырех лет, мы получили лишь $8,7 млрд, то есть половину.

Обе стороны срочно начали искать новый, более упрощенный формат сотрудничества, которым стал неоднократно опробованный stand-by (SBA). Напомним: он предполагает, что ситуация в экономике настолько плоха, что ни о каких системных и структурных реформах речь не идет. Главное — день простоять да ночь продержаться.

Именно поэтому, если в EFF были всесторонние требования, начиная с внедрения рынка сельскохозяйственной земли и заканчивая созданием единого реестра государственных предприятий, то в программе stand-by все просто: рост тарифов на природный газ до уровня импортного паритета, а также принятие сбалансированного бюджета с дефицитом не более 2,5%.

Если в расширенной программе максимальная концентрация оставалась за статьями, касающимися борьбы с коррупцией, то в новой модели ключевое условие — экономия бюджетных ресурсов и блокирование предвыборного социального популизма. МВФ требует фискальной консолидации, снижения инфляции, реформы налоговой системы в части объединения фискальной и таможенной служб, сокращения удельного веса государственной банковской системы.

МВФ — это организация международных кредиторов, и их ключевая задача никогда не находилась в сфере стимулирования динамичного роста нашей экономики.

Но не динамичный рост, который всегда является источником развития или причиной нестабильности.

Кстати, в 2014-м у нас как раз реализовывалась программа stand-by. В следующем году риски для украинской экономики будут соразмерными: два напряженных политических цикла, сумасшедший трек выплаты внешних и внутренних долгов. В данном контексте для МВФ главное, чтобы у победителя президентской гонки на волне воодушевления народным доверием не вырвалось “а давайте сделаем, как в Исландии”.

Эта страна в свое время тоже стояла перед выбором: отдавать долги десятки лет или сформировать будущее для своего народа. Проще говоря, стать той Исландией, которую мы знаем сейчас, или превратиться в “североатлантическое Сомали”. Исландцы выбрали путь отказа от старых долгов и конституционного ограничения на принятие новых.

Чтобы подобное не случилось в Украине, в рамках новой программы в течение 14 месяцев (то есть до конца следующего года) МВФ планирует выделить нам порядка $3,9 млрд. Этих ресурсов хватит на погашение примерно 40% текущих платежей. Использовать их будут косвенно — деньги пополнят резервы НБУ, тот сможет продать валюту Минфину.

Средства зайдут несколькими траншами. Первый из них, $1,9 млрд, до конца этого года, так как главное условие МВФ — поднятие цен на природный газ для населения и предприятий теплокоммунэнерго — мы уже выполнили. Осталось принять сбалансированный бюджет, и транш у нас в кармане.

Это разблокирует помощь и от других международных финансовых организаций, а также откроет путь к мировым рынкам капитала, где Минфин сможет занять до $1 млрд. Можно и больше, но плата будет несоизмеримо высока: в преддверии кризиса на рынках развивающихся стран даже Турция занимает под 7%.

В целом окончание EFF и переход на SBA — однозначно шаг назад. Но это полезно в плане преодоления нашей извечной болезни — солипсизма, когда мы думаем, что весь мир вертится вокруг нас. Нет, не вертится.

“Исполнительный совет Международного валютного фонда сегодня утвердил трехлетнюю договоренность о кредите stand-by с Аргентиной на сумму $50 млрд”.

Это из недавнего сообщения пресc-службы фонда относительно новой программы с Аргентиной, что еще раз говорит о том, что МВФ может давать деньги на развитие, если верит в его перспективы. В отношении нашей страны окно ожиданий пока ограничено 2019 годом и базируется на желании поддержать жизненно важные функции пациента Украина.

Тільки дві організації можуть змусити Росію піти з України: що потрібно робити

0

Лише дві міжнародні організації можуть вплинути на політику Росії на українській землі – це Організація з безпеки і співробітництва в Європі та Організація об’єднаних націй. Проте в обох структурах вагоме слово має Росія, тому питання України не може зрушити з місця. Що стосується недопущення Росії до Парламентської асамблеї Ради Європи, то це не відіграє суттєвої ролі у врегулюванні конфлікту між Україною і Росією. Таку думку висловив дипломат Василь Філіпчук.

Окрім піар-складової у цій історії немає жодної доданої вартості. Парламентська асамблея Ради Європи не відіграє суттєвої ролі ані в міжнародній політиці, ані у врегулюванні конфлікту між Україною і Росією або Росією і Заходом.

Тому немає великої доданої вартості від того, що вдалося не допустити Росію до ПАРЄ. Так, це серйозний політичний сигнал і свідчення того, що вдається зберігати певний політичний тиск на Росію. Але не треба вважати, що це перемога, яка дозволить нам відновити мир, перемогти агресора або досягти якихось конкретних цілей. Це дуже малоймовірно.

З іншого боку, ми перетворюємося на заручників щодо піврічного продовження санкцій, щодо піврічного продовження на виключення Росії з ПАРЄ. Це не може тривати вічно. Водночас нам потрібне системне врегулювання, а не постійне спостерігання за цирком, який відбувався в ПАРЄ. Так, цирк був веселий і, слава Богу, що він закінчився дуже добре. Але ми не можемо бути його заручником постійно.

Взагалі є лише дві організації, які можуть вплинути на агресора, щоби він змінив свою політику на українській землі – це ОБСЄ і ООН.

В рамках ООН Росія є постійним членом Ради Безпеки і має право вето. До резолюції 2202 від 17 лютого 2015 року (резолюція щодо Україні в підтримку мінських домовленостей) був період, коли Росію можна було усунути від прийняття рішень з мирного врегулювання конфлікту. Але підписання Мінська-2 (Мінські домовленості) і резолюція Радбезу ООН унеможливила усунення Росії з даного процесу до нової резолюції (по Донбасу).

Тому треба рахуватися з тим, що Росія має в Радбезі право вето. І поки не буде змінено систему прийняття рішень в Радбезі – а в найближчі 10-20 років її точно не буде змінено – нам доведеться з цим рахуватися. Відповідно ООН не прийматиме тих рішень, які блокуватиме Росія, користуючись правом вето.

Така ж ситуація і в ОБСЄ, яка формально відповідальна за безпеку і співробітництво на території пострадянського простору. Знову ж таки, там є принцип консенсусного прийняття рішень – якщо Росія виступає проти, то рішення ОБСЄ не приймається. Саме тому ОБСЄ відіграє лише роль спостерігача за режимом припинення вогню.

Наголошую, що ці дві організації є єдиними, які можуть вплинути. Жодна інша організація не може чи не має можливостей чи не має відповідного мандату щодо впливу на цю територію. Тому немає жодного сенсу говорити про ще щось.

Що робити далі

Питання миротворців знаходиться у виключній компетенції Ради Безпеки ООН – без її рішення нічого не буде прийнято.

Перший крок України – це запропонувати свій проект резолюції Ради Безпеки. Ми ж ще з 2015 року волали, що нам треба терміново внести проект резолюції ООН. У підсумку, ми гралися до того часу, коли проект внесли росіяни. І зараз ведуться дискусії на основі російського проекту резолюції, який є дуже обмеженим і ще не винесеним на публічне обговорення.

Цей проект залежить від прямого російсько-американського діалогу у форматі Сурков – Волкер або зараз Болтон – Патрушев. Ми офіційно не знаємо, про що вони говорять. Неофіційно ми знаємо, що обговорювалася концепція Міжнародної тимчасової адміністрації, яку ми (МЦПД) запропонували ще два роки тому. МТА вважається єдиним механізмом, який може фактично дозволити припинити конфлікт і відновити наш суверенітет на цій території. Але в силу низки інших процесів – хіматаки в Сирії, справа Скрипалів (отруєння в Солсбері), російське втручання в американські вибори – у мене складається враження, що американсько-російський переговорний процес також загальмувався і найближчим часом навряд-чи вийде на якийсь позитивний результат. Тому поки що вікно для врегулювання майже закрите. Можливо вікно можливостей ще раз відкриється після американських виборів та виборів в Україні. Але ми зможемо говорити про це не раніше травня 2019 року, оскільки не зрозуміло, чим закінчиться наш політичний процес. Ще один варіант – якщо виникнуть якісь несподіванки. В такому разі ситуація може розв’язатися або, навпаки, загостритися. Але на такі несподіванки відведемо 1-2 відсотки – не більше.

Путін наполягає на своєму: Росія хоче приберегти Донбас

0

Під час 73-ї сесії Генасамблеї ООН у Нью-Йорку президент України Петро Порошенко знову підняв питання введення миротворців на Донбас. Втім, навряд чи це допоможе зрушити ситуацію з місця, бо Росія не збирається погоджуватися на українські умови запровадження миротворчої місії в зону конфлікту. Таку думку висловив “Апострофу” асоційований експерт Міжнародного центру перспективних досліджень Микола Капітоненко.

Питання миротворців

На минулорічній Генасамблеї ООН росіяни вперше публічно погодилися на миротворців на Донбасі, проте Кремль і досі наполягає на тому, що місія має охороняти беззбройних членів СММ ОБСЄ. Вони залишаються на своїй позиції, і гадаю, так буде й надалі, бо введення миротворців у повноцінному форматі на всю територію конфлікту не відповідає інтересам Росії. Їй треба зберегти Донбас як інструмент впливу на Україну. Володимир Путін розуміє, що має сильну позицію, й наполягатиме на своєму – Росія має право вето в Радбезі ООН. Без урахування російського бачення миротворчої місії вона просто не відбудеться.

Готовність України, Німеччини та Франції внести спільну резолюцію щодо миротворців на Донбасі навряд чи суттєво вплине на ситуацію. Це буде сигналом Кремлю про те, що ці країни поділяють українське бачення миротворчої операції, але не надто посилить позицію України, бо ключова проблема – погодження з Москвою – залишиться на порядку денному. Російська позиція не зміниться, навіть якщо ми внесемо резолюцію разом ще й зі США та Китаєм.

За великим рахунком західним країнам все одно, коли саме розгортати миротворців на Донбасі – за рік, п’ять чи десять. Це проблема України. Це ми повинні знаходити аргументи, щоб переконувати Кремль погодитися на наше бачення місії або ж знаходити компроміс. Захід може спостерігати достатньо довго, бо конфлікт в Україні вже майже став замороженим. Так, на відміну від Придністров’я, в нас гинуть люди, але для Заходу це не становить великої загрози. До того ж введення миротворців – це фактично шлях до замороження конфлікту, тому що миротворці розводять сторони й запобігають жертвам. Для Заходу наш конфлікт і так виглядає майже замороженим, і миротворці на території України для них – другорядне питання, тоді як для нас – це головний пріоритет.

Як переконувати Росію

Щодо аргументів для переконання Росії, то вона приблизно окреслила список своїх побажань щодо Донбасу. Регіон має стати важелем впливу Кремля на ситуацію в країні в цілому, на що ми, звісно, не погоджуємося. Пошук чогось середнього можна варіювати: від сильного впливу – аж до права вето в питаннях зовнішньої політики, до слабкого – приміром, захисту прав людей, які хочуть розмовляти російською мовою. Теоретично поле для компромісу є, його можна шукати, відбираючи чи надаючи жителям тимчасово окупованих територій ті чи інші права. Але питання в політичній волі керівництва Росії та України: чи не безпечніше для них залишати конфлікт у тому вигляді, в якому він є сьогодні, тримаючи його більш-менш під контролем? Завдяки цьому Кремль досягає внутрішньополітичних цілей.

За допомогою Донбасу там просувають міф про “русский мир”, геополітичний наступ НАТО на російські позиції, “позаду Москва” й далі в тому ж дусі. Донбас, як і Сирія, став точкою зовнішньополітичної уваги й ідентифікації російської зовнішньої політики. “Ми боремося із диктатом Заходу, НАТО й утиском наших інтересів, ось погляньте, будь ласка, що відбувається на Донбасі”.

В Україні конфлікт на Донбасі допомагає консолідувати націю, створювати й розповсюджувати певні наративи, навколо яких вона формується: армія, мова, національна ідентичність. Коли є відкриті конфлікти, національні еліти легше й швидше вдаються до національної риторики й заробляють завдяки цьому політичні бали. Я не впевнений, що будь-хто, хто прийде до влади в Україні, знатиме, що робити з Донбасом, якщо йому раптом віддадуть цей регіон.

Перехідна адміністрація

Окрім власне миротворчої місії, яка є лише першим кроком до розв’язання конфлікту, потрібно говорити про міжнародну перехідну адміністрацію. Миротворці сприятимуть тому, що перестануть стріляти. Далі постає питання, а хто ж відновлюватиме життя на Донбасі, на яких умовах це відбуватиметься, хто реінтегруватиме жителів Донбасу до українського правового, економічного й політичного простору. У нормальних умовах цим має займатися держава, але Україна – держава слабка. Ми – бідна, корумпована, не зовсім правова й не зовсім демократична країна, і впоратися із завданням такого масштабу нам буде важко. Тому нам потрібна міжнародна допомога. Історичний досвід підказує, що міжнародні перехідні адміністрації, наприклад, під егідою ООН можуть бути таким інструментом. Вони беруть на себе функції держави, коли вона в силу різних причин не може їх виконувати, й відновлюють державні інститути на певній території. Думаю, ми не обійдемося без чогось такого, оскільки Донбас потребує не просто величезних коштів, яких у нас немає, а й організаційних можливостей.

Ми далекі від практичної реалізації всього цього, бо перед тим, як розгортати МПА, треба розв’язати проблему насильства й вивести всі іноземні війська з території України. Для того, щоб це зробити, й виникла ідея миротворців. Але якщо навіть з цього приводу досягнуть якогось компромісу, то до моменту фактичного розгортання місії мине не менше року. Цей час потрібен на узгодження мандату, учасників, контингентів тощо.

На чиєму боці перевага

Ми перебуваємо в тому ж глухому куті, в якому були в 2015 році. Питання лише в тому, чи посилюються при цьому позиції України. Одна справа – бути в глухому куті в 2014-2015 роках й не знати, як далеко може зайти ескалація, чи буде інший Іловайськ чи Дебальцеве. Зовсім інше – знаходитися в глухому куті замороженого конфлікту, де відбувається позиційна боротьба, яка може тривати десятиліття, але в якій все ж таки котрась зі сторін має кращу позицію й перспективи.

Іноді здається, що Україна має більше переваг: на нашому боці міжнародне співтовариство, час теж грає радше на нашу користь, за нами – справедливість. Тобто ми можемо чекати. Думаю, так розмірковує більшість українських політиків, у яких немає плану врегулювання на Донбасі.

Росіяни теж можуть переоцінювати власні можливості, бо мають кілька сильних сторін: в них більше грошей, більша економіка й завжди напоготові військові козирі. Вони гадають, що можуть чекати, бо в низці інших пострадянських конфліктів вони чекають десятиліттями й отримують з цих конфліктів користь. Кожна сторона бачить свої позиції дещо кращими, ніж вони є, і ми продовжуємо перебувати в глухому куті.

Ми залежні від внутрішніх процесів у країнах-союзниках і поглядів там на діалог із Росією. Коли до влади там приходять більш лояльні до українських інтересів політики, коли нам надають допомогу, ми начебто почуваємося краще. Але, з іншого боку, ми не можемо виграти конфлікт, постійно залежачи від того, що відбувається в інших країнах. Нам потрібне посилення, бо співвідношення наших і російських сил таке, як було в 2014 році – ми приблизно вдесятеро слабші за Росію у військовому плані. Багато в чому ми залишаємося залежними від Москви, й ми відчуємо це ще більше, якщо побудують “Північний потік-2”. Тоді наші позиції стануть набагато слабшими, ніж вони є сьогодні. Наша залежність від кон’юнктури й зовнішніх факторів, на жаль, робить нас вразливими.

Іншого Криму в них у рукаві нема

0

Росія – це дуже інертна штука, яка розкочегарюється нешвидко. Але що ми вже бачимо?

Перше – щодо можливої кримінальної справи і реального тюремного терміну для Навального. Ну це буде для влади самогубним кроком. Раніше-то йому шили кримінал за сфабрикованими економічними справами з метою дискредитувати його репутацію – ніьито, «точно так само щось крав як і всі».

А тут! Посадити за політичною справою в розпал протестів проти підвищення пенсійного віку! За організацію мітингів проти підвищення пенсійного віку! Ну блін. Не знаю, що там собі «кремлівські стратеги» придумали, але як видно за результатами виборів у регіонах, думати у них не завжди добре виходить.

Тож герой народної боротьби вже забезпечений (на тлі зливу всяких КПРФів), а інфраструктура Навального буде тепер уже працювати і без самого Навального. Тож профітів нуль, а проблеми влада створить собі великі.

Друге – тут ось багато мислителів почали писати, що «протести проти пенсійної реформи провалилися і нічого не дали». Ось у російської людини є така погана риса – вона прямо хоче все і відразу, а якщо не все і відразу, то це означає що «все провалилося». Але Росія так не працює. Росія – це дуже інертна штука, яка розкочегарюється нешвидко. Але що ми вже бачимо?

Ми бачимо наймасовіші протести після 2012 року, причому 1) безперервні, що тривають щотижня ось уже кілька місяців, 2) по всій країні, включно з невеликими провінційними містами, 3) за останні кілька місяців у протестах взяли участь в цілому сотні тисяч людей. Це нескладно порахувати, якщо просто скласти докупи всі мітинги по містах.

На цьому тлі – дуже болюче падіння рейтингів влади, яке вже транслювалося в чутливі поразки на виборах. І, найголовніше, тотальна втрата довіри, яку буде тепер вкрай складно повернути. Іншого Криму в них у рукаві немає, починати велику війну для влади самогубство, економіка в нинішній моделі рости не в змозі.

Володимир Мілов

Зупинити ворога — прибрати мажоритарку

0

Наступний рік має стати визначальним щодо нашого права вирішувати власну долю.

П’ятий рік поспіль триває гібридна війна Росії проти України. Мрією Путіна є перетворення України на failed state, на країну, яка, захлинаючись в міжусобних конфліктах, перестане претендувати на успішну реалізацію курсу на приєднання до ЄС і НАТО.

Наступний рік має стати визначальним щодо нашого права вирішувати власну долю. Президентські й парламентські вибори 2019-го можуть або продовжити курс, який Україна обрала під час Революції Гідності, або відкинути нас назад до часів багатовекторної “позаблоковості” з кінцевою зупинкою на Красній площі.

Навіть найбільш цинічні політтехнологи не вірять, що на президентських виборах може перемогти політик з відверто проросійською риторикою. Тому ключовою ставкою Путіна у процесі реконкісти “малоросів” буде парламентська кампанія осені 2019-го. Саме на вибори до Верховної Ради Кремль кине свої ресурси, щоби ще на етапі кампанії показати світу, що українська демократія не відбулася, і за підсумками виборів отримати той склад парламенту, який зможе лише плодити кризи, а ключовим “смотрящим” у ньому телефонуватимуть під час засідань уже не з Банкової, а з-під Спаської вежі.

Чинні політичні еліти, зберігаючи гібридний виборчий закон часів Януковича — пропорційно-мажоритарну систему, — створюють для кремлівських стратегів і технологів якнайкращі умови. Адже саме цей закон є трампліном, завдяки якому Путін має шанс отримати істотний вплив на новий український парламент.

Мажоритарка на крові

Російська Федерація може вдатися до елементів силового сценарію, передусім на мажоритарних округах, щоби спробувати залякати проукраїнських кандидатів і делегітимувати українські вибори.

Мажоритарний складник виборів в Україні є найкращим ґрунтом для такого сценарію. Оскільки переможець, навіть якщо він здобув лише 20% голосів, отримує місце в парламенті, спокуса вдатися до незаконних чи силових дій буде дуже великою.

Вибори відбуватимуться одночасно в 200 мажоритарних округах паралельно зі змаганням за партійними списками. Увага медіа буде зосереджена на перших партійних п’ятірках, ключові дискусії вестимуть у теплих студіях київських телеканалів, а паралельно — 200 локальних битв, 80 з яких у південних і східних регіонах, де все ще наявний істотний вплив Росії.

Демонстративна розслідувати напади на проукраїнських активістів (за останній рік їх сталося понад п’ятдесят) може породити в російських кураторів вітчизняних кандидатів спокусу використовувати подібні методи в більших масштабах. Під ударом опиняться кандидати-мажоритарники, їхні штаби, члени виборчих комісій, члени сімей, рядові агітатори.

Цілком очевидно, що чинна українська влада — проти скасування мажоритарки, тому що на президентських виборах сподівається на підтримку місцевих “рішал” у складних регіонах, які з очевидних причин тримаються за одномандатні округи.

На напади та вбивства громадських і політичних діячів у південних та східних регіонах силова вертикаль президента й осіб зі “стратегічної дев’ятки” реагує наче мавпочки з відомої картини — заплющуючи очі, рот і вуха. Подібна безкарність демотивує українських громадян і фактично збільшує шанси Росії вплинути на результати виборів. Кремль, використовуючи будь-які засоби і застосовуючи чималі фінансові ресурси, здатен істотно підняти градус напруги в складних регіонах. Організовуючи напади і заворушення, вдаючись до залякування і навіть фізичного усунення небезпечних кандидатів або членів їхніх команд, Кремль розчищатиме шлях до перемоги для тих, хто спиратиметься на місцевий адміністративний ресурс та російські гроші.

Жодного сумніву, що в умовах організованого безладу, російські ЗМІ розганятимуть меседж про жахіття українських виборів і смерть української демократії. Проблеми з мажоритаркою даватимуть карти в руки Кремля, який, з одного боку буде прочавлювати своїх кандидатів, а з другого — отримає зайвий привід говорити про Україну як про failed state.

За нинішньої неспроможності силових структур та потурання Києва місцевим феодалам, вибори в мажоритарних округах можуть перетворитися на конвеєр негативних новин про незрілість української демократії. Це може загалом делегітимувати обрану на таких виборах владу як в очах міжнародної спільноти, так і в очах громадян України. Нині, згідно з дослідженнями Центру Разумкова, довіра до парламенту є неймовірно низькою — антирейтинг органу понад 75%. У разі, якщо вибори супроводжуватимуться насильством і беззаконням, ми можемо отримати Верховну Раду, яка не матиме жодної легітимності в очах суспільства вже на момент складання присяги. Натомість — матиме чималу п’яту колону.

Гібридна виборча система — частина гібридної війни

Недарма спікери проросійських сил не приховують наміру якщо не сформувати більшість, то бодай отримати “золоту акцію” — привести в Раду достатню кількість депутатів, щоби нав’язувати свою волю, мати можливість блокувати ухвалення рішень парламенту. З огляду на поточну соціологію, можна прогнозувати, що симпатикам Кремля це теоретично до снаги, якщо вони вдало скористаються вадами закритих списків і мажоритарки. Достатньо розкрутити за російські гроші на телебаченні кілька партій, які сукупно зберуть 17—20% голосів, і провести 50—60 прокремлівських депутатів по округах на Півдні й Сході України.

Російський “чорний кеш” і мажоритарка

Головна безпекова проблема мажоритарки — “чорний кеш”, який легко завести з Росії. При великій кількості самовисуванців і кандидатів узагалі значно важче відстежити походження готівки, ніж за пропорційної системи. Нафтодолари Кремля перетворяться на продуктові пакети і стануть інструментом скуповування голосів тієї частини виборців, яка не надто зважає на політичну риторику, але підтримуватиме “синів і дочок свого краю, які хоч щось роблять і допомагають людям не словом, а ділом” (так-так — “Доверяй делам!”).

Оскільки на мажоритарному окрузі для перемоги достатньо просто набрати голосів більше, ніж інші кандидати (а в багатьох округах це до 20 тисяч голосів), підкуп є дуже ефективною технологією. За лояльності місцевих правоохоронних органів на Півдні й Сході країни Кремль зможе з допомогою підкупу, реклами в місцевих ЗМІ та тиску на проукраїнських кандидатів здобути 50—60 мандатів.

При цьому кандидатам навіть не треба буде афішувати своїх проросійських настроїв — звична схема самовисування дозволить пройти в Раду “білим і пухнастим” захисникам знедолених, а вже там, під куполом, зняти маску і долучитися до лялькового театру Путіна.

Телевізор і закриті списки

Як показали вже кілька останніх парламентських виборів, найефективнішим засобом агітації в Україні є телебачення. Особливо добре воно працює для закритих партійних списків, де партії достатньо мати п’ять—сім упізнаваних облич, які регулярно ходять по ефірах і за яких виборець у результаті й голосує. Рейтинг партії “За життя”, що донедавна була представлена всього двома політиками (які не зникали з екрана, трансформуючись з експертів у ведучих і навпаки), — яскраве тому підтвердження.

Кремль уже за рік до виборів агресивно зайшов “рублем” на українські загальнонаціональні телеканали, у проросійських політиків беруть дуже зручні для них інтерв’ю у прайм-тайм, очільники партій працюють ведучими годинних телепередач. Представники проросійських сил уже хизуються в інтерв’ю, що підтримка телевізора може забезпечити їм більш як 20% підтримки за партійними списками.

Виборча система як елемент національної безпеки

Усі описані ризики й сценарії вже опрацьовувалися і лягали на стіл перших осіб держави. Навіть були спроби заявити про рішення, які можуть протидіяти російській політичній загрозі. В аналітичній доповіді до щорічного Послання президента України до Верховної Ради України “Про внутрішнє та зовнішнє становище України в 2017 році” знаходимо чітку рекомендацію про “перехід до пропорційних виборів до Верховної Ради за відкритими територіальними списками”. Адже очевидно, що відкриті регіональні списки, порівняно зі змішаною системою, створюють низку перепон для втручання Росії.

По-перше, усі партії будуть змушені виставляти мінімум по п’ять кандидатів у кожному з 27 регіональних округів. Оскільки виборці звертатимуть увагу не лише на партійний бренд, а й на конкретних кандидатів по своїй області, то неможливо буде виставляти водіїв і масажистів і сподіватися, що й за них проголосують. Це неабияк скоротить шанси для партій, що орієнтовані лише на конкретні регіони і не мають команди в кількасот політиків по всій Україні.

По-друге, загальнонаціональні рейтинги не будуть пророцтвом, яке точно збудеться. На виборців впливатиме не лише телевізор, а й польова робота демократичних сил у південних та східних регіонах, доброчесність і минуле кандидатів з регіональних списків партій, які будуть немов на долоні і не зможуть сховатися в четвертому чи п’ятому десятку загальнонаціонального списку.

По-третє, у складних регіонах голоси за проукраїнських кандидатів не згоратимуть, як це відбувається при мажоритарці. Оскільки конкуруватимуть партії і кандидати всередині регіональних списків, буде менше стимулів вдаватися до тиску на конкретних кандидатів, а відтак зменшується ймовірність насильства. У регіональних округах змагатимуться команди, які важко знесилити точковими атаками на одну особу.

По-четверте, проросійським кандидатам буде важче проходити, маскуючись під незалежних самовисуванців, які потім приєднаються до проросійської коаліції. Виборчі фонди утворюватимуть і кошти розподілятимуть на рівні обласних партійних осередків. Походження цих коштів можна бути відстежувати, оскільки партії звітують поквартально. Це ускладнить шлях російської готівки. А якщо парламент дослухається до закликів громадянського суспільства і разом з ухваленням Виборчого кодексу посилить покарання за підкуп, то це стане ще однією перепоною для планів Кремля.

По-п’яте, пропорційна система з відкритими регіональними списками продемонструє суспільству і світу, що монополітичність південних і східних регіонів — міф. До прикладу, на минулих виборах від Харківської області до Ради пройшли 13 мажоритарників, 12 з яких балотувалися як самовисуванці і пізніше приєдналися до Опоблоку й “Відродження”. Якби вибори відбувалися за пропорційною системою з відкритими регіональними списками, то від Харківщини в Раді було би дев’ять представників Опоблоку, четверо представників БПП, по двоє від “Народного фронту” і “Самопомочі”, по одному від “Батьківщини” і Радикальної партії. І таку тенденцію демонструє моделювання по всіх областях Півдня і Сходу країни.

Очевидно, що всіх ризиків сама лише зміна виборчої системи не зніме. РНБО, СБУ, Міноборони, поліція, прокуратура, Національна рада з питань телебачення і радіомовлення, НАЗК, ЦВК — усі мають готуватися до виборів і координуватися між собою вже зараз. І заявляти про це публічно. Але гучно піклуватися про кібербезпеку, залишаючи закон Януковича, — це як бронювати ворота, залишаючи дірку в паркані: кому треба, той пройде.

Жодним чином не ідеалізуючи системи відкритих партійних списків, не стверджуючи, що вона є беззастережним антидотом проти кремлівської отрути, я і тисячі моїх однодумців впевнені: нова модель зменшує ризики впливу Кремля на волевиявлення українських громадян

Слово за гарантом

Петро Порошенко (я навмисне згадую гаранта конституції в останніх рядках цього тексту) повинен згадати про свою обіцянку, яку він озвучив іще 2014-го в ПАРЄ, і докласти зусиль, щоб наступні вибори не відбулися за законом Януковича та сценарієм Путіна. Оточення президента і сам верховний головнокомандувач зобов’язані зважити на загрози не лише європейським та євроатлантичним прагненням України, а й нашій державності. Парламент упритул наблизився до зміни виборчих правил. Ми чуємо від лідерів усіх парламентських сил, що вони готові до цих змін, але бояться, що може забракнути політичної волі, — країні потрібен сигнал. Чіткий сигнал про готовність реально гарантувати безпеку наступних виборів за новими правилами.

Олег Рибачук

Що зупиняє Угорщину від анексії Закарпаття

0

Зараз для України дуже вдалий момент для того, щоб вирішити проблему з Угорщиною за рахунок більш сильних гравців

Відсутність стратегії, яким чином діяти з Угорщиною, вже призвела до своїх результатів. Україна весь час намагалась вирішити ситуацію на двосторонньому рівні, але консультації через угорську сторону відсутні. Між МЗС двох країн сьогодні немає комунікації.

Більше того, я знаю, що угорський посол відмовляється від контактів на вищому рівні. Надана команда з Будапешта тримати паузу. А на глобальному рівні Угорщина дуже сильно шкодить інтересам України. В першу чергу блокуючи співпрацю по лінії НАТО. Гіршої ситуації бути вже не може.

Тому нам потрібно покладатись на міжнародні інституції чи співпрацю на тристоронньому рівні між Україною, Словаччиною та Румунією, уряди яких теж дуже занепокоєні агресивними реваншистськими планами угорської влади. Нинішня стратегія «давайте самі вирішимо, давайте будемо чекати на компроміс» призводить тільки до погіршення.

Вибори в Угорщині пройшли з реваншистськими гаслами. І Орбан за великим рахунком переміг в тому числі завдяки жорсткій антиукраїнській риториці. Це підтримали виборці його партії. В Україні ж думали, що така риторика звучатиме лише до виборів, щоб заспокоїти населення, а потім все піде за спокійним сценарієм. Ні, не пішло. Навпаки – ситуація загострилася.

А тому ми маємо покладатись на співпрацю на тристоронньому рівні та окремо – з Брюсселем. Там зараз дуже ображені та злі на Орбана: його зять причетний до корупційного скандалу з грошима ЄС. Угорців вже позбавили права голосу на рівні Європарламенту, нові санкції будуть і надалі.

Україна може скористатись слушним моментом і докинути в цю скарбничку претензії до Орбана. А заразом отримати підтримку насамперед з боку Берліна та Парижа, які зараз дуже сильно налаштовані, щоб поставити на місце Орбана з його політикою відмови від мігрантів, страшного тиску на неурядові організації, суди та свободу слова. Зараз дуже вдалий момент для того, щоб вирішити проблему за рахунок більш сильних гравців.

На Генасамблеї ООН, засідання якої проходить у ці дні, нічого не вийде: там просто говорильня. І останнє голосування щодо засудження порушення прав людини Росією в окупованому Криму показало, що там є дуже багато країн, які утримуються. Проти проголосувало лише 13 країн – Росія та її найближчі союзники. Та більшість нічого не цікавить. У світі дві сотні країн. І між собою у них завжди якісь проблеми – інші не хочуть влізати в ці внутрішні суперечки. А тому співпраця по лінії НАТО, ЄС є більш дієвим механізмом.

Ясно, що більш забюрократизованим. Але ЄС, у порівнянні з Генасамблеєю, зразок оперативності та блискавичності реакції. В ООН можуть бути лише двосторонні консультації. Та нині Угорщина не в порядку денному Петра Порошенка на Генасамблеї – він не збирається там про це говорити. Так, наше постійне представництво буде доносити думку і тому подібне. Та з того як я сам спостерігав за роботою Генасамблеї ООН, там все відбувається повільно та неохоче. Там же я бачив, як купляються голоси. Наприклад, коли Росії треба було визнати незалежність Абхазії та Південної Осетії, вона купляла голоси різних країн на кшталт Науру просто тим, що вклала $20 млн інвестицій в розвиток їхнього порту. Та з такими дрібними гравцями сенсу грати немає – вони проголосують. Йдеться про геополітичні «хабарі»: з великими гравцями треба мати більш ефективну двосторонню дипломатію. І останній не місце в Генасамблеї.

Щодо комунікації України з жителями самого Закарпаття, то все жахливо. Головна провина, з одного боку, лежить на уряді, який нічого не робив, щоб зміцнити проукраїнські елементи та якимсь чином вплинути на зростання сепаратизму на Закарпатті. Це провал урядової політики. Та будьмо відвертими, це також провал Міністерства інформаційної політики, яке на цю територію взагалі не дивляться. До того ж існують дуже серйозні претензії на адресу губернатора області. Загалом, він поводить себе дуже дивно, і в багатьох ситуаціях грає не на тому боці. А якраз на боці Угорщини.

Чому так? Тому що всі сили кинуті на Донбас? Так, і навіть Крим на порядку денному відійшов на задні ряди. Абсолютна неувага і недооцінка потенційних можливостей супротивника.

Слід розуміти, що плани Угорщини абсолютно реваншистські. Єдине, що їх стримує, це НАТО і ЄС. Я більш ніж переконаний, що якби Угорщина не була членом цих організацій, які б’ють її по руках, питання сепаратизму в цьому регіоні вже постало би на державному рівні. Те, що угорці створюють посаду уповноваженого міністра, відповідального за розвиток Закарпатської області, свідчить про те, що наступний етап – пред’явлення територіальних претензій.

Ситуація дуже нагадує кримський сценарій. Консульство відмовлялось називати цифри, але в роботі над своєю книгою про анексію Криму мені вдалось з’ясувати, що станом на березень 2014 року саме кримчанам (не росіянам!) видали щонайменше 120 тисяч російських паспортів. А це десь 5% населення півострову. Сценарій, який здійснює Угорщина на Закарпатті, один в один нагадує те, що робила Росія з Кримом. І я би радив бити на сполох. Угорщина не наважується на анексію лише через членство у НАТО і ЄС.

Тарас Березовець

Як нам поєднати Конституцію та стратегію?

0

На тлі фейкових змін до Конституції питання справжніх мотивів та орієнтацій щодо політичної системи постає дуже радикально і гостро.

Конституція країни описує політичну систему, щодо якої має бути зафіксовано: принципи політичної та правової систем; керованість державою через центральну владу; розподіл гілок центральної влади, в тому числі через систему стримувань і противаг; свобода особи як головне джерело соціальної енергії; незалежність прав та свобод від будь-яких політичних та правових орієнтацій цієї особи як основна умова існування свободи в державі; а також право особи створювати громади та здійснювати самоуправління через громади як альтернативний до центральної влади тип повсюдного управління, а не знизу чи на периферії від центру.

В Конституції не варто закріплювати будь-які мотиви та орієнтації політичної системи. Більшість людей навіть інтуїтивно відчувають, що закріплювати в Конституції європейську та євроантлантичну орієнтації, як це пропонує нинішній Президент, не варто.

Проблема зовсім не у тому, що ми не можемо гарантувати, що європейська орієнтація збережеться Україною надовго, особливо на тлі проблем у ЄС та фактично повільного розпаду Європи в політичному та соціальному плані.

Так само проблема не у тому, що НАТО має купу проблем з управлінням та не може в принципі в найближчій перспективі забезпечити для України повноцінну систему безпеки, тим більше в стані війни та ядерної загрози з боку Росії.

Навіть якби Європейський союз процвітав та мав прекрасну перспективу, а НАТО була б настільки потужною, як в часи Холодної війни, все одно в Конституції не варто закріплювати стратегічні орієнтації України.

Стратегування це принципово інакший тип мислення та діяльності, який значною мірою є над Конституцією. Відтак стратегічно неефективно закріплювати орієнтації більш високого рівня управління на більш низькому рівні управління. Коли Конституція починає управляти стратегією, то це означає, що стратегія не може вийти за межі політичної системи чи навіть політики, а це принциповим чином звужує стратегічний простір.

Конституція створює нові реальності чи нові стратегічні простори для стратегування. Але сама вона не має визначати стратегію як таку. Така комбінація – створення стратегічних просторів в одній позиції та створення стратегій в іншій позиції – фактично означає новий принцип розподілу стратегування: на творення просторів та творення стратегій всередині та між цими просторами.

Значним чином тут ми маємо діяти за аналогією: якщо є розподіл влад у політичній системі, то має бути розподіл стратегування у стратегічній системі.

Орієнтації чи установки щодо політичної системи

Справжня нова Конституція мала би створити такі нові стратегічні простори як реалізацію нових орієнтацій та установок до політичної системи. Це водночас означало би принципову зміну політичної системи та політики загалом.

По-перше, Нова Конституція мала би визнати суб’єктом права індивіда як носія психічного суверенітету, значно більш вільного суб’єкта, ніж особа, яка є проекцією соціальних відносин, тобто соціальною маскою індивіда.

По-друге, Нова Конституція мала би започаткувати принципово нову систему домінування договірних правових відносин над відносинами міжнародних та державних законів.

По-третє, Нова Конституція мала би створити громаду як нового суб’єкта самоуправління, який започатковує новий тип соціальної суб’єктності, переносячи акцент управління з пари «влада-народ» на складний комплекс відносин «індивід – громада – республіка».

По-четверте, Нова Конституція поряд зі світом приватної власності мала би створити світ співволодіння та співуправління спільним надбанням.

По-п’яте, Нова Конституція мала би створити інакший тип світової суб’єктності України, тобто перехід країни від субдомінантної міжнародної політики (підпорядкування ЄС та НАТО) до експансіоністської – поширити власні принципи та орієнтації управління у світі і через це поширення перейти до відносин громад у світі, а не держав.

По-шосте, Нова Конституція мала би таким чином просувати і мотивацію більш високого рівня щодо світового управління – замість ООН створення Світового Об’єднання Громад, і про це можна було б згадувати в українській Конституції лише тому, що мова б ішла вперше про Світову Конституцію людства не на основі держав, а на основі громад.

Мотивації цих орієнтацій та установок

Мотивація визнання індивіда як суб’єкта права, а не особи, означає переважання процесу самовизначення над процесом самоідентифікації. Це означає, що індивід, не обирає ідентичність з наявного предзаданого набору чітких альтернатив, як це робить особа, а творить самовизначення в особливих аспектах уявлень про засновки, орієнтації, мотивації, смисли та перспективу. Такий підхід створює цілий ряд нових вимог до диверсифікації освіти, інформування, професійної структури, права, законодавства і т.д.

Мотивація визнання примату договірних відносин започатковує інакше бачення світу прав. Вперше природнє уявлення про справедливість починає домінувати. В цьому контексті справжня справедливість це лише те, про що ми домовились добровільно. Те, про що ми не домовились, може бути справедливістю присуду чи справедливістю закону, але власне справжньою справедливістю не є. Також примат договірних відносин дає можливість вперше задіяти принцип недомінації – для тих, хто домовився і виконує домовленості. Також принцип договірної недомінації означає домінацію щодо тих, з ким ми не домовилися, або щодо тих, хто порушує домовленість.

Мотивація творення громад спрямована на перехід від історичної стихії абстрактного народу, який підкорюється владі, до безпосередньо активного, базованого на психічно суверенних індивідах та їх договірних відносинах, самоуправління. Громада не те що не підкоряється владі, громаді влада просто не потрібна, оскільки громада бере на себе всі питання самоуправління, самофінансування та самозахисту. Причому така можливість витрачати час на все це кожним індивідом в його самозайнятості чи праці з’явилася завдяки сучасним телекомунікаційним можливостям, які, до речі, більшість держав саботує.

Мотивація творення поряд зі світом приватної власності світу співволодіння та співуправління спільним надбанням є зовсім інакшою, ніж мотивація на отримання базового доходу. Сам принцип базового доходу є негідним – «на тобі частину доходу від використання спільного надбання і відчепись», тобто базовим доходом публічні органи ніби відкупляються від населення (громади тут нема). Тут же мова йде про відкриту інвентаризацію спільного надбання, потім про співволодіння, що включає обертання прав щодо спільного на ринку, та про співуправління, що включає можливість передання цих прав навіть в корпоративне використання, постійний контроль за ефективністю цього використання з боку громади та республіки. Це фактично соціалізація ренти від спільного, яка включає активність громад та республіки. Відтак це не базовий дохід, а базове співволодіння та співуправління.

Мотивація переходу від субдомінантних стратегій до домінантних мабуть найскладніша. Її складність полягає в тому, що її зрозуміти в принципі не можуть олігархи, торгаші, продажні політики, корупціонери-чиновники, залежні експерти та інші сервісні посіпаки і грантоїди. Як не пояснюй, все одно їм хочеться кудись інтегруватися, кудись здати Україну. Саме уявлення про можливість задавати тренди, а не слідувати чужим трендам, це психологічно обумовлена можливість. Республіка (громада громад) має жити на тих же принципах, що і окрема громада, – самоуправління, самофінансування, самозахист, самовизначення, суверенітет над майбутнім.

Мотивацією створення світової Конституції є унормування людства на рівні громад. Це означає створення не Республіки республік, а Світової Республіки громад. Входження в Світову Республіку – лише через громади. Відтак Організація Об’єднаних Громад не має містити держав, не має містити націй, не має містити геополітичних утворень типу ЄС. Такий підхід робить можливим єдине людство, що виростає з психічного суверенітету індивідів та договірних спільнот громад.

Допоки політики пропонують фейкові зміни до Конституції, ми втрачаємо час, а політики продовжують втрачати не лише рейтинг, а й нашу довіру.

Україна потребує Нової Конституції, на нових принципах, з творенням нових стратегічних просторів розвитку, які би закладали можливість нових стратегій.

Сергій Дацюк

Глибоке піке Аргентини й Туреччини. Як Україні не стати наступною

0

Аргентина й Туреччина першими серед країн emerging markets зіткнулися з обвалом національних валют і високою інфляцією. Влада цих країн не змогла забезпечити незалежність своїх центробанків, віддаючи перевагу політиці фіскального домінування. Іноземні інвестори тікають з таких країн, особливо на тлі відтоку капіталу з ринків, що розвиваються. FinClub розпитав експертів, як Україні не опинитися в переліку «кризових» країн.

Emerging markets під тиском

Поточний рік стає справжнім випробуванням для економік країн, що розвиваються. Довгий час ситуація для emerging markets була сприятливою через низькі відсоткові ставки провідних центробанків світу. М’яка грошово-кредитна політика США спонукала інвесторів шукати високу прибутковість в країнах, що розвиваються. За даними Інституту міжнародних фінансів (IIF), в 2016 році приплив капіталу на ринки, що розвиваються, склав $718 млрд, а в 2017-му – вже $970 млрд. У 2018 році, за прогнозами, приплив повинен був вперше з 2014 року перевищити $1,2 трлн.

Але в II кварталі ситуація почала поступово погіршуватися через більш агресивну, ніж очікувалося, політику Федеральної резервної системи. Цикл підвищення ставок в США почався ще в листопаді 2016 року, коли ключову ставку підняли з 0,5% до 0,75%. У 2017-му її підвищували тричі: до 1% – в березні, до 1,25% – в червні, і 1,5% – в грудні. У першому півріччі 2018-го ставку підняли ще двічі: до 1,75% – в березні і до 2% – в червні. Ефект від цих численних підвищень ставки проявився не відразу: різке зміцнення американського долара почалося лише в II кварталі 2018-го.

Індекс DXY, що показує відношення долара США до кошика із шести світових валют, виріс з 89 пунктів у середині квітня до 97 пунктів у середині серпня (зростання на 10% всього за чотири місяці). Від цього моменту приплив американського капіталу до країн, що розвиваються, призупинився, а їхні національні валюти почали слабшати. «Підвищення ставки ФРС традиційно супроводжується реверсом в потоках капіталів. Це пов’язано як з підвищенням привабливості більш безпечних активів, так і з тим, що очікуване стискання попиту в глобальній економіці насамперед звужує експорт країн із середніми і низькими доходами», – вважає член Ради НБУ Віктор Козюк.

USD 3.09.18

За його словами, ця тенденція простежується з кінця 1970-х. Йдеться про боргову кризу країн Латинської Америки (1980-ті), азіатську кризу (1997-1998 роки), «стреси» в Росії, Україні, Бразилії, Туреччині, а також дефолт Аргентини в 2002-му. «Як тільки це стало загальновідомим фактом, спекулятивна складова й негативні очікування стали нормою на глобальних ринках в процесі прийняття портфельних рішень. Це ж вплинуло на центробанки країн із середніми і низькими доходами, які прагнуть перестрахуватися в разі реверсів в потоках капіталу, накопичуючи резерви і вибираючи гнучкі курси», – зазначив Віктор Козюк. Першими великими жертвами жорсткості монетарної політики США в 2018-му стали Аргентина й Туреччина. Але потрібно розуміти, що не відтік капіталу викликав фінансові кризи в цих двох країнах, він став лише наслідком. Втрата довіри з боку інвесторів до цих економік сталася в першу чергу через інституційну слабкість центральних банків і політику фіскального домінування.

Аргентинський капкан

Події в Аргентині останніми роками до болю нагадують Україну. Президентом Аргентини наприкінці 2015 року став великий бізнесмен Маурісіо Макрі. Він пообіцяв кардинально змінити економічну політику лівого уряду президента Крістіни Кіршнер. Новий глава держави пообіцяв за кілька років скоротити високий дефіцит бюджету з рівня 6% від ВВП.

В країні було проведено низку прогресивних реформ: скасовано валютний контроль і торгові обмеження, введено інфляційне таргетування і вільно плаваючий курс. У квітні 2016-го Аргентина вперше за 15 років повернулася на світові ринки запозичень, розмістивши суверенні облігації на суму $16 млрд, а в червні взагалі продала 100-річні папери на $2,75 млрд під 7,9% річних. Усе це говорило про те, що інвестори повірили в Аргентину і в політику її влади.

Але за перших ознак невиконання мети щодо інфляції ЦБ Аргентини зробив невірний крок, підвищивши в грудні 2017 року таргет на 2018 рік з 8-12% до 15%, а на 2019-й – з 5% до 10%. Такий вчинок похитнув віру інвесторів у здатність ЦБ побороти інфляцію. Це призвело до погіршення інфляційних очікувань та посилення девальвації песо. Ситуація погіршувалася зміцненням долара і зростанням процентних ставок в США. Додатковим фактором стало запровадження з квітня 2018 го податку на капітал для іноземних інвесторів. Відтік грошей нерезидентів з Аргентини спровокував стрімку девальвацію песо. З травня 2017 до травня 2018 року національна валюта аргентинців девальвувала на 50%. У відповідь центробанк намагався «загасити» пожежу валютними інтервенціями (міжнародні резерви знизилися з майже $64 млрд на початку 2018-го до $56 млрд в середині травня) і підвищенням облікової ставки в квітні-травні з 27,25% до 40%.

Аргентина була змушена знову звернутися за фінансовою підтримкою МВФ. Рада директорів МВФ 20 червня затвердила програму stand-by на $50 млрд, з яких $15 млрд відразу перерахувала країні. Але позитивний ефект від цього рішення швидко було втрачено, і стало зрозуміло, що нової кризи Аргентині не уникнути. 27 серпня міністерство фінансів країни погіршило економічний прогноз: замість зростання реального ВВП на 3% вже поточного року відбудеться 1-відсоткова рецесія.

Курс песо додатково «завалив» президент, який попросив МВФ прискорити видачу стабілізаційного кредиту на $50 млрд. У підсумку за серпень долар до песо подорожчав на 35%, а в момент пікового падіння курсу 30-го числа темпи серпневої девальвації досягали 51,5%.

МВФ пообіцяв вивчити запит Аргентини і переглянути план підтримки країни. На цих заявах в п’ятницю песо почав зміцнюватися: подорожчав на 1,4% – з 38,533 песо/$ на закритті попередньої сесії до 37,992 песо/$. На міжнародному ринку долар 1 вересня коштував вже 36,796 песо, але все одно від початку року валюта девальвувала вдвічі – найгірший показник у світі.

ARS 03.09.18

Навіть якщо Аргентині вдасться вибратися зі складної ситуації, зростання процентних ставок відіб’ється на динаміці ВВП. За прогнозами агентства Moody’s, ВВП Аргентини цього року скоротиться на 1%, а інфляція досягне 32%. Наступного року країні потрібно повернути валютні борги на $50 млрд.

Монетарний Ердоган

У Туреччині в порівнянні з Аргентиною макроекономічне середовище була більш стійким. Але хронічний дефіцит бюджету Туреччини у 2-3% від ВВП і негативний баланс поточного рахунку в 4-6% від ВВП зробили країну залежною від припливу капіталу за фінансовим рахунком платіжного балансу. Як наслідок, турецькі банки повинні постійно рефінансувати десятки мільярдів доларів зовнішнього боргу. Слабкою ланкою виявилася інституційна незалежність центробанку: він не приборкав високу інфляцію і зростання фіскальних дисбалансів, що посилило відтік капіталу.

Передумови кризи були закладені в 2017 році, коли уряд президента Реджепа Ердогана розширив видачу держгарантій для стимулювання економіки. Влада домоглася 7,4% приросту ВВП, але інфляція різко прискорилася до 11,9%. В таких умовах ліра стала чи не єдиною валютою країн, що розвиваються, яка в 2017 році девальвувала – на 7%. Незважаючи на прискорення інфляції, ЦБ Туреччини не поспішав підвищувати ставку, щоб приборкати зростання споживчих цін.

Цього року на тлі відтоку капіталу з emerging markets ситуація тільки погіршилася. Ліра продовжувала девальвувати, втративши до літа від 3,8 ліри до 4,53 ліри за долар. Інвесторів налякало втручання президента Туреччини в роботу центробанку, оскільки він вимагав не тільки не підвищувати облікову ставку, але навіть знижувати її, щоб видавати бізнесу дешеві кредити.

TRY 3.09.18

І хоча на початку червня ЦБ Туреччини підвищив ставку з 16,5% до 17,75%, інвестори більше не вірять в незалежність центробанку. За літо курс ліри впав до 6,58 ліри/$, демонструючи пікове падіння навіть до 7 лір/$. Інвесторів у Туреччині турбує не тільки «ручний характер» прийняття рішень, але й продовження втручання президента Ердогана у фінансову сферу. Минулого тижня подав у відставку заступник голови ЦБ Туреччини. Його наступника збирається вибрати саме Реджеп Ердоган, який, до слова, вірить, що зниження (а не підвищення) процентних ставок уповільнює інфляцію. За прогнозами експертів, за підсумками серпня річна інфляція в Туреччині прискорилася з 15,85% до 17%.

Чи буде Україна наступною

Фінансова ситуація в Україні частково схожа на те, що було в обох країнах перед ескалацією кризи. Україна, як і Аргентина, знаходиться в програмі МВФ, але зриває графік співпраці та може не втримати дефіцит бюджету за підсумками року до 2,5% від ВВП. Незважаючи на негативне сальдо поточного рахунку і внутрішньорічні курсові «гірки», від початку року гривня показує тільки 1-процентну девальвацію, лише в серпні повернувшись до січневих позначок біля рівня 28,2 грн/$. Поточний і наступний рік є роками пікових зовнішніх виплат, коли Україні потрібна валютна підтримка від МФО і приватних кредиторів для рефінансування свого зовнішнього боргу.

Міжнародні резерви НБУ за підсумками серпня, ймовірно, вже не покривають три місяці майбутнього імпорту, але ситуацію може виправити очікуваний восени транш МВФ на суму $1,9 млрд. При цьому НБУ демонструє незалежність від політичного впливу та вже рік дотримується жорсткої монетарної політики. Регулятор продовжує підвищувати облікову ставку – підняв її з 12,5% до 17,5%, незважаючи на формальне зниження річної інфляції всього до 8,9%. Ймовірно, що наприкінці вересня НБУ знову підніме облікову ставку, щоб не тільки позбавити інфляцію монетарного підживлення, а й знизити потенціал девальваційного тренда (за літо гривня втратила до долара 10%).

UAH 31.08.18

Україна не здатна впливати на зовнішні чинники, такі як відтік капіталу з країн, що розвиваються, і жорсткість грошової політики США, але може бути більш прогнозованою, ніж країни, які «заблукали» в цифрах ВВП, курсу та інфляції. «Основні уроки кризи в Аргентині й Туреччині: незалежність центробанку, підтримка його боротьби з інфляцією в частині фіскальної політики, ефективна комунікація з інвесторами. Це одні з найважливіших умов, яких Україна повинна й надалі дотримуватися для збереження довіри інвесторів», – вважає керівник підрозділу з фінансового аналізу корпорацій ICU Олександр Мартиненко.

Український регулятор вважає, що країни з уразливою зовнішньою позицією повинні проводити структурні реформи, зважену фіскальну політику і досить жорстку монетарну політику в умовах погіршення глобальних фінансових умов. «Поточні фінансові потрясіння в Аргентині й Туреччині показують, що тільки вільно плаваючі валютні курси не гарантують мінімізацію негативного впливу зовнішніх шоків, а зволікання з реформами залишає країну вразливою до змін у настроях інвесторів. Недостатня незалежність центрального банку в прийнятті рішень щодо монетарної політики призводить до накопичення зовнішньоекономічних і внутрішніх дисбалансів і знижує кредит довіри з боку інвесторів», – попереджають в НБУ.

На найближчому засіданні ФРС США у вересні ключова ставка може бути знову підвищена. «На даний момент з великою ймовірністю можна очікувати, що ставка буде підвищена і в грудні також», – говорить фахівець відділу продажів боргових цінних паперів Dragon Capital Сергій Фурса. На думку Віктора Козюка, вразливість до процентної ставки не завжди викликає кризу. Наявність фундаментальних факторів (дефіцит платіжного балансу, дефіцит бюджету, переоцінка курсу, фіскальна експансія) зазвичай завжди призводять до кризи, але відтік капіталу з країн відбувається, як правило, через низьку якість інститутів і структурну негнучкість. «В Україні ми спостерігаємо саме цей випадок. На тлі помірного зовнішнього дисбалансу економіка розглядається як вразлива до зовнішнього шоку через борговий і політичний чинник. Політичний бізнес-цикл також має значення через очікування зміни олігархічного статус-кво. Тому такі країни, як Україна, стають гіпертрофовано уразливими до спекулятивних очікувань», – зазначив він.

У зв’язку з цим аналітики вважають, що для України критично важливо отримати транш МВФ і продовжити виконувати програму, зберігаючи розумний бюджетний дефіцит і оберігаючи незалежність НБУ. «На тлі падіння попиту на фінансові інструменти економік, що розвиваються, Україні критично важливо відновити програму співпраці з МВФ, що дозволить отримати транш Фонду, а також дасть можливість розраховувати на фінансову допомогу ЄС і кредити під гарантії Світового банку. Для інвесторів це стане підтвердженням платоспроможності України цього і наступного року», – вважає Олександр Мартиненко.

Іван Пальчевський

Ми в соціальних мережах

7,379Підписниківлайк
413Підписниківвподобати
15Підписниківпідписуватися

Рекомендуємо

Популярно

Застрягли на переході

Громадянське суспільство: словами чи справами? Успішні чи байдужі. Переможці або ті, хто програв. Яка вона — наша нація? У Києві відбулася фінальна лекція із циклу Україна 2020....

Як спланувати своє майбутнє на 10-15 років вперед. Три поради футуролога

Футуролог Арі Валла розповідає на TED про те, чого нам не вистачає під час довгострокового планування майбутнього Перше: мислення крізь покоління Я люблю філософів: Платона, Сократа, Хабермаса, Хайдеггера....

Що не так з податком на виведений капітал (рос)

Последние дни медиаполе Украины накалилось, вопрос о налоге на выведенный капитал занимает все больше места в лентах новостей, размышлений экономических блогеров, консультантов Политики не стоят...

Мислення для війни

Всяка війна це, перш за все, війна мислення. Щоб перемогти ворога на фронті, потрібно спочатку перемогти його на рівні мислення. Велика проблема мислення про війну...

Український пацієнт. Чому МВФ не готовий будувати плани щодо Києва далі 2019 року (рос)

Україна може стати Ісландією, яку ми знаємо зараз, або перетворитися в "північноатлантичне Сомалі" Пресс-служба МВФ подтвердила информацию о том, что после длительных переговоров фонд таки...