Головна Блог

Сезон полювання. Український бізнес отримає надійний інструментарій, щоб кошмарити російський (рос)

0

Вопрос международных судов в Украине превращается либо в форму личного пиара отдельных руководителей, либо в инструмент решения частных вопросов наиболее активных бизнес-структур

В ближайшее время в Украине будет открыт сезон охоты на активы РФ. Верховный суд Украины вынес окончательный вердикт, согласно которому наши компании, которые утратили в Крыму свое имущество, получат возможность в качестве обеспечения исков, поданных в различные суды (в том числе международные), арестовывать акции юридических лиц, принадлежащих российским материнским структурам.

И уже скоро отечественные олигархи и “подолигархики”, созваниваясь по очередному поводу и обсуждая перипетии судебных баталий, будут заканчивать разговор словами: “удачной охоты тебе, брат”.

Почему лишь “олигархи”? Дело в том, что обычные украинские граждане, потерявшие в Крыму квартиры, дома или земельные участки, практически лишены возможности активно судиться с РФ за утраченное на полуострове имущество. Наш Минюст консолидировано послал всех “физиков” в ЕСПЧ, а Россия, в свою очередь, “послала” и сам суд, заявив, что его юрисдикция не распространяется на просторы ее федерации.

А нанять группу патриотически настроенной молодежи для блокировки “российского” торгового центра или “поливания кровью” российского банка простые граждане вряд ли смогут.

В качестве примера можно вспомнить кипрско-турецкий конфликт 1974 года. Лишь в 2014 году ЕСПЧ обязал Турцию выплатить киприотам, лишившимся имущества в северной части острова, 30 млн евро, хотя сумма исков была значительно больше. Но и тогдашний министр иностранных дел Турции Ахмет Давутоглу заявил: “Мы не станем платить эту сумму стране, которую мы не признаем”.

У юридических лиц в отношении РФ несколько иная правовая позиция. Швейцарский федеральный верховный суд встал на сторону группы украинских компаний, которые инициировали международный арбитраж против России, пытаясь вернуть себе часть утраченных в Крыму активов.

Решение швейцарского суда касалось двух коллективных исков, направленных группами украинских компаний в Постоянную палату третейского суда в Гааге. Они были поданы в 2015 году. В них речь шла о претензиях ПАО “Укрнафта” и ООО “Стабил” (включая группу лиц) относительно “национализации” по решению так называемого “Государственного совета Крыма” сети АЗС на полуострове, проведенной уже после российской аннексии.

Дело рассматривалось в Гааге, и россияне ожидаемо отказались участвовать в этом процессе, заявив, что юрисдикция этого суда не распространяется на предмет спора. Казалось бы, исковая технология Украины против РФ зашла в тупик: практически все международные суды в качестве исходного требования для начала рассмотрения дела по сути требуют получение согласия на участие в суде со стороны всех участников процесса. Чем, собственно, и пользовалась Россия.

Но подобный судебный пат был внезапно разблокирован: международные арбитры постановили, что могут рассматривать указанные выше дела даже без участия РФ. И в качестве основания назвали нарушение Россией Договора между Кабинетом министров Украины и правительством Российской Федерации о поощрении и взаимной защите инвестиций от 27 ноября 1998 года.

А теперь представьте, что данное международное соглашение было бы в одностороннем порядке прекращено Украиной в 2014 году. Мы собственными руками закрыли бы единственное окно возможностей для подачи исков против РФ. Что еще раз говорит о том, что выход из любых международных соглашений с россиянами должен просчитываться хотя бы на несколько шагов вперед.

Международный арбитраж пришел к закономерному выводу, что РФ несет ответственность за ущерб, нанесенный украинским инвестициям в Крыму, и должна компенсировать обоснованные потери.

Свой иск Укрнафта и “Стабил” оценили в $100 млн. Параллельно, но более быстрыми темпами развивался иск группы компаний “ПриватОфис”, “Эверест Истейт”, “Аэробуд” и других, связанных с Игорем Коломойским, относительно компенсации утраченной в Крыму недвижимости. Сумма иска составила еще больше – $159 млн. Еще в мае международный арбитраж принял решение взыскать с РФ эти средства, а в Украине даже началось исполнительное производство в отношении российских активов в нашей стране, которое пока вылилось в арест акций ряда банков с российским капиталом.

Как бы то ни было, но в ближайшее время к $159 млн, выигранных группой украинских компаний, может добавиться еще $100 млн, из которых $50 млн сможет получить “Укрнафта”.

Имея на руках решения международных судов, украинский бизнес получит инструментарий, вполне надежный, чтобы начать “кошмарить” российский в Украине. И все вроде логично, вот только даже борьба за правое дело в чреве отечественного коррупционного спрута приобретает нездоровый “синюшный оттенок”.

В нашем законодательстве до сих пор нет четкого понимания, что следует считать “российским активом” в Украине

Только лишь имущество госструктур РФ или к этому списку следует добавить еще и компании российских олигархов, входящих в санкционные списки? А может, вообще всех толстосумов из Москвы? Или вообще всех россиян? Поле для творческого подхода широкое.

Хотя для Украины наиболее выгодно было бы формирование консолидированной исковой позиции в лице одного доверенного лица – Минюста, которому бы все украинские компании, утратившие активы в Крыму, передали бы право на ведение судебных разбирательств по “крымскому досье”. В таком случае на момент вынесения решения в лондонском суде в отношении так называемого “долга Януковича” на $3 млрд (а решение, скорее всего, будет в пользу РФ) у нас был бы в рукаве свой “туз” в виде встречного иска на значительно большую сумму.

Но вопрос международных судов в Украине превращается либо в форму личного пиара отдельных руководителей, либо в инструмент решения частных вопросов наиболее активных бизнес-структур.

Ведь все понимают, что россияне никому ничего не заплатят и единственная возможность что-либо получить “окольными путями” – это надавить на “любимый мозоль” в виде их наиболее ценных активов в Украине. А тут кто раньше встал, того и тапки.

И пока частные компании решают свои частные интересы, а Андрей Пышный “пышно” заявляет о выигранном у россиян миллиарде по иску Ощадбанка, Минюст, извините, тихо курит в углу бамбук. Ну тут уже другое важно: спасибо, что в госкомпаниях хоть бонусы за выигрыш не начислили.

Алексей Кущ
Экономист, финансовый аналитик

Казус Цукерберга. Чому Україна робить все правильно, подаючи на Росію до суду

0

По всій видимості, у менеджерів Facebook з’явилися формальні підстави для заборони більшості пропагандистських ресурсів Кремля.

Днями Facebook забанив більшу частину акаунтів пропагандистських ресурсів Кремля типу “русвесни”. Сторінки закрили в звичайному для FB дусі, нікому нічого толком не пояснивши. Обмежившись лаконічним “ми не хочемо, щоб Facebook використовували для маніпуляції людьми”.

Сам факт того, що пропагандистські псевдо-ЗМІ потрібно банити, ні у одного розсудливої ​​людини ні викликає сумнівів. Але чому так довго думав Facebook, чому кремлівську пропаганду не прикрили в 2014 році, в зародку, коли інформаційна війна лише набирала обертів? Чому не “прибили” в 2015-му, коли під крики “їх там немає” російські танки стріляли на Донбасі? Що сталося, раз пропаганду вирішили забанити саме зараз?

Частина відповідей на ці питання дає минуле, менш масштабна зачистка пропагандистських ресурсів Кремля. У квітні FB заблокував акаунти РІА “Федеральне агентство новин”, “Економіка сьогодні”, “Політика сьогодні”. Ці медіа активно висвітлювали бої на Донбасі і в Сирії, природно, дуже однобоко.

Як з’ясували журналісти російського РБК, згадані вище ресурси були тісно пов’язані з російським бізнесменом Євгеном Пригожиним, що знаходяться під санкціями США і належить йому “фабрикою тролів”. “Фабрика тролів” – це зібрані в будівлі колишнього пітерського заводу сотні людей, які ведуть фейковий акаунти і лобіюють необхідні Кремлю ідеї в соцмережах.

Пов’язані з Пригожиним сторінки набули популярності саме за рахунок розкрутки їх новостей працівниками “фабрики тролів”, попросту кажучи – фейковий акаунтами. По всій видимості, зараз службі безпеки Facebook вдалося відстежити схожу схему для більшості пропагандистських ресурсів Кремля і у менеджерів соцмережі з’явилися формальні підстави для їх заборони.

Можна припустити, що для Facebook було дуже важливо наявність формальних доказів порушень умов використання сервісу. Можливо, це пов’язано з безперервними спробами російського уряду заборонити Facebook.

Але для нас важливіше інше.

Логіка дій FB щодо російських ресурсів дає можливість зрозуміти логіку вибудовування взаємин західної цивілізації з “русміром” в цілому

З одного боку, для Заходу Росія – цінний економічний партнер, втрачати якого дуже не хочеться. Але з іншого – цей партнер часом творить таке, на що закрити очі і ігнорувати не можна. Нанесений репутації шкоду може виявитися катастрофічним. Тому всі намагаються не робити різких кроків, але те, що відбувається в РФ беруть “на олівець”.

І коли не помічати того, що відбувається вже ніяк не можна, слідують різкі кроки, які необізнаному в тонкості внутрішньої кухні глядачеві здаються досить нелогічними і дивними.

Одним словом, подаючи на РФ в суди, змушуючи міжнародні структури брати “виражають заклопотаність” резолюції і не особливо працюють санкції, Україна все робить правильно. Рано чи пізно кількість переросте в якість і світ просто не зможе закривати очі на дії Росії.

Brexit: яким буде майбутнє Європи

0

Сьогодні важливий день для всієї Європи. Голосування щодо Brexit визначить не лише розвиток Великої Британії протягом найближчих декількох років, але матиме і фундаментальний вплив на розвиток всього європейського проекту на найближче десятиліття. Дипломат Василь Філіпчук висловив свою думку щодо можливих наслідків цього голосування для Євросоюзу в цілому та Великої Британії зокрема.

Важко передбачити, чим завершиться голосування в британському парламенті сьогодні після обіду. Більшість очікує провалу пропозицій британської прем’єрки. Якщо саме так і трапиться, то далі – або вибори, або новий референдум щодо Brexit, або відкликання заявки на вихід із ЄС і повернення до статусу-кво початку 2016 року. Або всі три варіанти разом.

Так, британцям доведеться пройти в такому випадку момент національного приниження – але краще жахливий кінець авантюри за назвою Brexit, ніж жах без кінця. Це кращий варіант для усіх.

Хоча, можливо, гонор і національна гордість візьмуть гору, і на зло собі британці таки вийдуть з ЄС без договору чи з існуючим поганим договором, після чого розпочнуться наступні частини британської драми за назвами “північноірландський конфлікт” чи “шотландський сепаратизм”. Але хочеться вірити в здоровий глузд, а не в хворий гонор.

Brexit надовго стане для націй, які вміють робити висновки з чужих помилок, уроком щодо ціни популізму. Але важливіше все-таки інше. Чи вийде Британія з ЄС, чи ж відкличе свою заявку і залишиться приниженим членом Євросоюзу – все це матиме фундаментальний вплив на розвиток європейського проекту щонайменше в найближче десятиліття. Brexit став лише одним із проявів чергової кризи у нинішньому процесі європейської інтеграції.

Що ж за такий ЄС ми побудували, кажуть мої європейські співрозмовники, що навіть менш інтегрована, ніж інші, Велика Британія не у змозі вийти з ЄС? Можливо, якби виходила Угорщина чи Австрія, то було б простіше? Навряд, оскільки ЄС вже сьогодні перетнув межу між типом державного устрою за назвою “конфедерація” і “федерація”, і повноваження наднаціональних органів у низці сфер більші, ніж повноваження державних інституцій. І коли з’являються проблеми, які не може вирішити Брюссель, чи якщо рішення Брюсселю не влаштовує громадян тієї чи іншої країни, то який шлях вирішення? Відповіді немає. Тому після завершення саги за назвою Brexit ЄС надовго сконцентрується на внутрішніх питаннях.

Той ЄС, який зараз існує, не задовольняє не лише 52% британців, а й багатьох поляків, угорців, чехів, італійців, французів, навіть все більше німців, які були головними бенефіціарами розвитку ЄС останніми десятиліттями. І вирішення шукатимуть в умовах, коли у наступному Європарламенті буде щонайменше третина, а то й більше євроскептиків чи антиєвропейських сил.

Це не унікальна ситуація, в історії ЄС були довгі періоди стагнації, зараз, очевидно, почався новий. Рано чи пізно вихід знайдуть і з нього – надто багато вже вкладено сил і ресурсів у побудову того, чим є сьогодні європейський проект, надто привабливою є ідея цілого континенту без кордонів, з вільним рухом товарів, капіталів, послуг і робочої сили. Лише тепер вирішити б, що робити з вільним рухом нелегальних мігрантів, жебраків, криміналу, деіндустралізації, зниженням соціальних стандартів…

Що все це значить для України? У цілому – нічого. Україна пов’язана юридичними зобов’язаннями з ЄС у формі угоди, яка не лише не надає статусу кандидата на вступ, але навіть і не створює передумов для отримання такого статусу. Внутрішні проблеми в ЄС сусідів мало торкаються. Хіба що сусіди зможуть вивчити чужі помилки після того, як виправлять усі свої власні – а це ще на довгі роки роботи.

Головний урок – не вірити у популізм і магічні формули, коли одним гаслом обіцяють вирішити усі проблеми. Не вірити у брехливі обіцянки і покладатися лише на власні сили. ЄС на найближче майбутнє не стане локомотивом, який потягне нас у світле майбутнє так само, як колись потягнув Польщу чи інших наших західних сусідів. Надто багато вагонів, надто перевантажений власними проблемами локомотив, стандарти колій настільки різні, що перекласти їх на такій величезній території на декілька порядків складніше, ніж пару балканських чи центральноєвропейських вагончиків підчепити.

Тому, якщо це все і щось значить для України, то лише те, що покладатися маємо насамперед на власні сили…

Придністровський конфлікт: сьогодення і майбутнє

0

Час від часу Придністров’я з’являється на радарах українських ЗМІ. Востаннє про сепаратистський регіон згадували, коли до переліку областей, де ввели воєнний стан, включили і Вінницьку, яка єдина з 10 не має кордону з Росією або окупованими РФ теріторіями, але натомість межує з невизнаною Придністровською Молдавською Республікою (офіційна назва сепаратистського утворення). Однак все ж у нас приділяється непропорційно мало уваги цьому питанню, хоча Придністров’я – це не лише проблема, схожа на нашу, а і місце перебування регулярних частин російської армії. Можливо, причина низького рівня інтересу полягає в тому, що за останні 25 років в питанні врегулювання придністровського конфлікту не відбулося жодних кардинальних змін. Але ситуація не стоїть на місці і в останні кілька років Придністров’я повернулося на порядок денний зацікавлених сторін.

Що зараз?

Випадок Придністров’я найбільше підходить під визначення «замороженого конфлікту» зі всіх подібних конфліктів пострадянського простору. Гаряча фаза тривала короткий проміжок часу і з 1992 року не відновлювалась. У 1993 році на майданчику тоді ще НБСЄ розробили формулу для врегулювання – воно повинно відбуватися на основі збереження територіальної цілісності Молдови та надання Придністров’ю автономії. Ці пропозиції так і не були ніколи реалізовані, а перепоною на шляху силового вирішення конфлікту стали регулярні частини російської армії, розквартировані в ПМР. Час від часу відносини між Тирасполем і Кишиневом погіршувались, але це призводило максимум до неодноразових прохань влади Придністров’я приєднати їх до Росії.

Ситуація дещо змінилася у 2016 році. Цьому посприяли 3 події. По-перше, зміна влади у Придністров’ї – поступово Євгена Шевчука та його команду, які були тісно пов’язані з російським віце-прем’єром Дмитром Розогіним, замінив Євген Красносєльский, ставленик найбільшого бізнес-конгломерату Придністров’я «Шерифу» та його власника Віктора Гушана. По-друге, після глибокої політичної кризи 2014-2015 років до влади у Молдові прийшов більш стабільний уряд Демократичної партії. По-третє, у тому році головування в ОБСЄ на себе перебрала Німеччина, яка і виступила основним драйвером процесу. Було відновлено переговорний формат «5+2» (Придністров’я, Молдова, ОБСЄ, Росія, Україна+ЄС та США), але повністю змінено стратегію. Сторони відмовились від амбітних цілей, а натомість вирішили сконцентруватися на маленьких кроках. Зокрема, 3 червня 2016 року в Берліні сторони домовились про імплементацію до кінця 2018 року пакету наступних заходів, перелік яких розширили в листопаді 2017 року у Відні:

  1. Надати можливість авто з придністровськими номерами виїжджати за кордон;
  2. Налагодити телефонний зв’язок між обома берегами Дністра;
  3. Визнати дипломів Придністровського державного університету Молдовою;
  4. Надати молдовським фермерам доступ до земельних ділянок Дубоссарського району, що знаходиться під контролем ПМР;
  5. Забезпечити функціонування в ПМР шкіл з молдавською мовою викладання на основі латиниці (зараз одна з державних мов Придністров’я – молдовська, але на основі кирилиці);
  6. Відновити рух мостом через Дністер біля села Гура Бикулуй;
  7. Налагодити співпрацю у сфері метеорології і охорони природних ресурсів в басейні Дністра;
  8. Посилити співпрацю у сфері боротьби зі злочинністю, зокрема, обмінятися списками відкритих кримінальних справ.

Наразі з 8 пунктів повністю виконані 5, а саме вирішені питання з автомобілями, молдовськими фермерами, школами, визнанням дипломів та відновленням руху через міст. Найбільша проблема виникла з телекомунікаціями – останнім часом представники Придністров’я часто звинувачують Кишинів у саботажі цього питання. Тим не менше, ці малі кроки стали значним прогресом у порівнянні з попередніми роками.

Позиція зовнішніх гравців

Перспективи придністровського врегулювання не можна зрозуміти без врахування позицій тих зовнішніх гравців, які беруть участь у ньому, мають свої інтереси та часто визначають рамки, в яких потім вже діють безпосередні сторони конфлікту.

Росія свого часу забезпечила відділення Придністров’я від Молдови та з 1992 року зберігає статус-кво завдяки частинам своєї армії, що знаходяться там. На той час основна мета була – заблокувати можливість приєднання Молдови до Румунії. Згодом російська присутність в ПМР стала виконувати іншу важливу функцію, а саме гарантувати неприєднання Молдови до НАТО, коли влада Кишенева почала піднімати питання зближення з Північноатлантичним блоком. Врешті-решт, це важіль, який Москва може задіювати в будь-який момент для тиску на Молдову з метою отримати від неї певні поступки.

Зараз Кремль декларує прихильність відновленню територіальної цілісності Молдови та наданню справжньої автономії ПМР. Однак питання «автономії» сторони розуміють по-різному. Своє бачення Росія виклала у меморандумі Козака 2003 року – федералізація Молдови з особливим статусом для ПМР, можливістю блокувати закони, прийняті на центральному рівні, та збереження присутності російських військ на 20 років. Ще одна умова – нейтральний статус Молдови. Попри те, що Москва несе певні витрати ресурсів на утримання Придністров’я (безкоштовний газ, який зараховується як борг Молдові, та надбавки до виплат бюджетникам регіону), вони не є критичними і значно менші, ніж витрати на війни в Україні чи Сирії, а отримані вигоди наразі видаються більшими. Тому, попри риторику, Кремль наразі влаштовує статус-кво в регіоні. А щоб полегшити економічну ситуацію в ПМР, Росія дозволила сепаратистиам приєднатися до Зони вільної торгівлі Молдови і ЄС.

Для того, щоб Москва змінила свою позицію та реально підтримала реінтеграцію регіону, вона повинна побачити, що після цього не втратить, а ще краще – посилить свою позицію. Є 3 такі сценарії, але жоден з них сьогодні не є реалістичним:

  1. Інтеграція ПМР за планом Козака, на що сьогодні не готові ні більшість політичних еліт Молдови, ні зовнішні гравці. Крім того, РФ повинна отримати більш дієві гарантії нейтральності Молдови, ніж закріплення цього в законі чи програмі президента, оскільки вони навчені Україною, що це все може дуже швидко змінитися;
  2. Встановлення значного рівня залежності Молдови від Москви (за прикладом Білорусі чи Вірменії), але ситуація зараз рухається у зворотньому напрямку;
  3. «Обмін» власних поступок по Придністров’ю на поступки Заходу в інших спірних питаннях, однак поки про жодну подібну «угоду» мова не йде.

Тому Москва, від якої в першу чергу залежить доля конфлікту, в найближчі роки продовжить підтримувати статус-кво, якщо не побачить можливості для реалізації одного з вищенаведених сценаріїв, або якщо кардинальні зміни не відбудуться всередині самої Росії.

ЄС є основним прихильником формули 1993 року та драйвером політики малих кроків, що розпочалась у 2016 році. Європейці не завжди приділяли багато уваги цьому конфлікту, але в останні кілька років значно активізувались. По-перше, вони хочуть досягти успіху у розв’язанні «заморожених» конфліктів на континенті, в тому числі, щоб убезпечити власні кордони. Вирішення Придністровської проблеми видається легшим завданням, ніж інші подібні конфлікти. По-друге, не секрет, що майже всі країни ЄС прагнуть покращення відносин з Росією, а не подальшої конфронтації. І придністровське врегулювання вони бачать як майданчик, де можна налагодити певну співпрацю та відновити довіру з Кремлем. Тому європейці максимально сприятимуть крокам Тирасполя і Кишинева назустріч один одному для зсуву врегулювання з мертвої точки. Важливим важелем для цього стало включення ПМР в дію Зони вільної торгівлі з Молдовою, що в тому числі допомогає Росії певним чином уникнути додаткових витрат на утримання регіону.

США не беруть надто активної участі у врегулюванні конфлікту та на рівні риторики солідаризуються з європейцями. Однак для них більш важливою є сама Молдова. Американці намагаються зберегти рух Кишинева на зближення із Заходом і не допустити посилення російського впливу в цій країні. Попри відсутність власної ініціативи у питанні Придністров’я, США, ймовірно, протидіятимуть будь-яким діям, що покращуватимуть позицію Росії.

Україна у період після 2014 року повністю підтримує позицію молдовського уряду, зокрема, необхідність відновлення територіальної цілісності Молдови без жодного особливого статусу для Придністров’я. Це зумовлено в тому числі нашими схожими проблемами з сепаратизмом та роллю Росії в ньому. Важливо, що для підтримки Молдови Україна робить конкретні кроки. Зокрема, у 2015 році було розірвано договір про транзит російських військ в Придністров’я територією України для ротації. Незважаючи на певні заминки з впровадженням цього, в грудні 2017 року українські та молдовські прикордонники розпочали спільне патрулювання придністровської діяльнки україно-молдовського кордону. В першу чергу це вдарило по контрабанді, які становить важливу частину економіки ПМР. Врешті-решт, вже традиційними стали звинувачення Тирасполя у «економічній блокаді». Ймовірно, не завжди такі звинувачення є безпідставними.

Позиція сил всередині Молдови

Офіційна позиція представників Придністров’я – «республіка» є і буде незалежною, а згодом увійде до складу Росії. За це, зокрема, проголосували і 97% населення на референдумі 2006 року. Тобто, формально ПМР проти будь-якого сценарію реінтеграції, в тому числі і за планом Козака. Але важливо розуміти, що надзвичайна залежність утворення від РФ робить їх несамостійним гравцем в ухваленні рішень щодо власного майбутнього. Тобто, позиція на лівому березі Дністра цілком може змінитися, якщо це буде потрібно Кремлю.

Разом з тим, політичні еліти Придністров’я і, зокрема, президент Вадим Красносєльский (який є ставлеником холдингу «Шериф», що забезпечує половину всіх надходжень до бюджету) розуміють негативний бік надмірної залежності. Тому ПМР приєдналися до Зони вільної торгівлі Молдови з ЄС і нарощують експорт в західному напрямку стрибкоподібними темпами — 47% зростання у 2017 році. Частка ЄС в експорті становить вже 37%, у той час як країн Митного союзу – лише 11%. Решта припадає переважно на Молдову. Частково таке зростання – лише вихід бізнесу з тіні, але це і результат полегшеного доступу на ринок ЄС завдяки ЗВТ. Бізнес Придністров’я, в першу чергу холдинг «Шериф» бачать реальні можливості для себе у співпраці з Молдовою та ЄС і тому згодом їхня позиція може змінитися. Однак все ж не варто переоцінювати здатність ПМР для маневру, оскільки рамки для нього визначає Росія.

Ігор Додон та його партія соціалістів підтримують якомога швидшу реінтеграцію Придністров’я в Молдову з наданням йому широкої автономії. Як модель для наслідування чинний президент Молдови часто називає Гагаузію – але проти такого варіанту виступають і ПМР, і решта еліт Молдови. Це і значно менше, ніж передбачено меморандумом Козака, тобто не влаштує РФ. Важливим елементом позиції Додона є те, що у вирішенні конфлікту він хоче спертися на Росію, а це означає, що його план, у випадку реалізації, буде значно коригуватися відповідно до інтересів Кремля.

Праві партії, до яких ми відносимо Демократичну партію Влада Плахотнюка, Партію «Дія і справедливість» Майї Санду і Партію «Платформа гідність і правда» Андрея Нестасє, виступають за негайне виведення російських військ та їх заміну на цивільну місію, відновлення суверенітету Молдови без надання реальної автономії Придністров’ю. У 2005 році було прийнято закон «Про основні положення особливого статусу Придністров’я», який обмежує лівий берег Дністра лише самостійністю у вирішенні деяких внутрішніх питань – власне це і є те, що молдовські уряди з того часу пропонують невизнаній «республіці». Зараз праві сили підтримують політику малих кроків, ініційовану їхніми європейськими партнерами і, ймовірно, продовжать це робити, але про подальші серйозні поступки мова наразі не йде, а уряд демократів показує, що готовий навіть конфронтувати з ЄС, якщо йому це потрібно.

Радикальні уніоністи, які підтримують якомога швидше возз’єднання з Румунією, бачать Придністров’я як тягар, який заважає досягнути основної мети. Тому вони готові пожертвувати лівим берегом Дністра, якщо це прискорить приєданння до сусідньої держави.

Придністров’я після виборів

Як бачимо, вирішення конфлікту на 90% залежить від Росії і тому не варто очікувати, що парламентські вибори 2019 року призведуть до цілковитої зміни ситуації на цьому напрямку. Тим не менше, зміна політичного ландшафту в Кишиневі може вплинути на розвиток ситуації. Тому можна виділити 3 сценарії щодо майбутнього Придністров’я після парламентських виборів:

Сценарій 1. Партія соціалістів самостійно формує уряд і починає впроваджувати «план Додона». Оскільки вони спираються на Росію, то по суті реінтеграція відбувається саме на умовах Кремля. Такий розвиток подій неуникно призведе до конфлікту у молдовському суспільстві, оскільки зараз воно розділене майже порівну між прихильниками зближення із Заходом і з Росією з незначною перевагою перших. І навіть перемога соціалістів на виборах не означає, що всі їхні ідеї будуть безумовно підтримані. Крім того, тріумф соціалістів не означає, що Москва погодиться на реінтеграцію взагалі. Як я писав вище, для цього Молдова або Захід повинні піти на значущі поступки Кремлю. Ще однією перешкодою для реалізації цього сценарію буде позиція США, які можуть в потрібний момент включитися для протидії сприятливому Москві розвитку подій.

Сценарій 2. Демократична партія Влада Плахотнюка зберігає владу, заручившись підтримкою депутатів-мажоритарників, перебіжчиків з інших партій або інших партій в повному складі, пішовши їм на певні поступки. У такому разі буде продовжуватися нинішній курс – відсутність значного прогресу у врегулюванні конфлікту на найвищому рівні, але наведення мостів та вирішення більш практичних питань заради створення довіри між ПМР та Молдовою.

Сценарій 3. Жодна сила не може сформувати уряд і призначаються дострокові вибори парламенту на другу половину 2019 року. Як наслідок – Придністров’я відходить на другий план до врегулювання політичної кризи в Молдові і, ймовірно, призупиняється навіть реалізація політики малих кроків.

Отже, не варто очікувати після виборів прориву у вирішенні Придністровського конфлікту ні відповідно до пропозицій Додона, ні до бажань тих сил, що називають себе проєвропейськими. Безпосередні сторони конфлікту не довіряють одна одній та не бажають іти на жодні значущі поступки, крім вирішення питань суто технічного характеру. Крім того, вони поставлені в досить жорсткі рамки зовнішніми акторами, в першу чергу Росією. І наразі статус-кво в короткостроковому періоді може змінити лише пропозиція, від якої Москва не зможе відмовитися – чи то від Кишинева, чи від Брюсселя або Вашингтону. Позиція Кремля може змінитися, якщо витрати на утримання Придністров’я стануть занадто великими, однак зараз це приблизно 250 млн доларів у вигляді поставленого газу та майже 50 млн доларів у вигляді гуманітарної допомоги щорічно. Це абсолютно посильна сума для Росії і тому на цей варіант розвитку подій розраховувати не варто.

Застрягли на переході

0

Громадянське суспільство: словами чи справами? Успішні чи байдужі. Переможці або ті, хто програв. Яка вона — наша нація?

У Києві відбулася фінальна лекція із циклу Україна 2020. Що чекає нашу країну.

Чотири спікери, відомі колумністи — історик, професор Українського Католицького університету Ярослав Грицак, соціолог Ірина Бекешкіна, співзасновник проекту Нова Країна Валерій Пекар і правозахисник Йосиф Зісельс – обговорили, куди рухається країна, чи зміниться вона після виборів, а головне — хто здатний вивести Україну до успіху.

Українці не на жарт розчаровані. Вони не довіряють державним інститутам. І не бачать жодного політичного лідера чи партії, яким можна було б віддати владу. Однак 2019-й навряд чи стане в такій ситуації  вирішальним.

“Ще недавно я дуже хвилювався стосовно цього. Настають вибори. А що коли до влади прийде не той, кого ми хотіли б там бачити? Але потім заспокоївся”, — зізнається Зісельс. Україна, пояснює він, зараз знаходиться на зламі двох цивілізацій — відривається від однієї, євразійської, до якої належала століттями, і намагається наблизитися до іншої — європейської. Що важливо: вектор на Захід обрало більшість активних українців. Отже, хто б не сів у президентське крісло, він навряд чи стане розвертати вектор, на чому двічі прогорів Віктор Янукович.

За словами Пекара, країна застрягла між умовним середньовіччям і модерном (сучасністю). Середньовіччя характеризується традиційними, патерналістськими цінностями, закритими соціальними ліфтами і кланами в політиці. Модерн натомість це вільний ринок, раціональні відповідальні цінності, громадяни, а не піддані, і політична нація.

Співзасновник проекту Нова Країна порівнює Україну з равликом, яка повільно повзе вперед — туди, де Європа і США, багате життя і високий індекс щастя. Але для того, щоб равлик продовжував рухатися, треба всім старанно крутити педалі. Така українська формула: активна меншість задає напрямок, пасивна більшість — темп.

“Громадянське суспільство — от наша рушійна сила”, — підкреслює соціолог Бекешкіна.

Опитування показують, що українці не схильні вірити держінститутам, на відміну від громадських організацій та волонтерів.

У такій ситуації владі варто більше працювати з активістами, але в країні спостерігається абсолютно протилежна тенденція. І тут слід звернути увагу на два важливих моменти. “По-перше, люди довіряють громадським організаціям, вважають, що вони потрібні, але самі нікуди не йдуть”, — розповідає Бекешкіна. За даними за 2017 рік, 83% українців не належали до жодної громадської організації. По-друге, за словами соціолога, замість того, щоб під час кризи влади залучати до прийняття рішень громадські організації, простежується небезпечний процес — наступ на активістів.

“Після Революції гідності я сподівалася, що активісти створять свою політсилу. Створили. Але лишень вісім”, — засмучується Бекешкіна. Тому головне завдання для громадянського суспільства до 2020 року —- максимально об’єднати зусилля. І що важливо — подолати комплекс неспроможності. “Адже часто люди нічого не роблять, тому що заздалегідь впевнені, що у них нічого не вийде”, — нагадує соціолог.

Історик Грицак упевнений: на 2019 й прогноз один — або мляві реформи, або активний популізм. “Нас чекають сірі, несмачні вибори, які мало на що вплинуть у траєкторії нашого равлика”, — каже Грицак.

На думку вченого, навряд чи відбудуться масові фальсифікації, які викличуть протести. “Логіка Майдану відрізняється від логіки класичних революцій. Це новий тип протестів — коли обурення вибухає на хвилі покращення ситуації, завищених очікувань. Зараз же країна перейшла в режим виживання”, — пояснює Грицак.

Що стосується більш довгострокового прогнозу, то важливіші вибори, які відбудуться в 2024-му. “От вони справді можуть щось радикально змінити. Але лише в тому випадку, якщо ми будемо до них готуватися”, — підсумовує історик.

НВ публікує головні цитати виступу спікерів у межах лекції Ми 2020.

Йосиф Зісельс

голова Асоціації єврейських організацій і громад України, правозахисник

Чи літають крокодили? Так, але дуже низько і повільно. Так і з Україною. Вона рухається на Захід, але дуже повільно. Тому будь-який політик, який буде говорити перед виборами, що знає, як прискорити процес і всіх ощасливити, — брехун і популіст

Люди дуже втомилися. Від війни, від потрясінь. І ця втома штовхає нас до популізму. Але це найбільша пастка наступних виборів — і парламентських, і президентських. Піти за популістами означає простояти на місці ще чотири-п’ять років

Наша унікальність не в тому, що ми рухаємося зі Сходу на Захід. Цим шляхом пройшли вже близько 15 країн за останні 100 років. Наша унікальність у тому, що настільки велика за територією і населенням слов’янська і православна країна рухається зі Сходу на Захід. От у чому певний прецедент

Зараз ми десь у проваллі між двома цивілізаціями — європейською і євразійською. Ми відриваємося від однієї, до якої належали сотні років, — радянської, якщо хочете, — і намагаємося наблизитися до іншої — європейської, західної. Йдеться про системи цінностей. І це наш головний вектор

Ми рухаємося повільно, але у правильному напрямку. І коли я думаю про цей вектор, спрямований на Захід, який обрали більшість активних українців, я не хвилююся про наступні вибори, оскільки цей вектор вже не змінити і не повернути у зворотному напрямку

Валерій Пекар

підприємець, викладач Києво-Могилянської бізнес-школи, співзасновник проекту Нова Країна

Основні цінності більшості українців — порядок, стабільність і турбота керівників про підлеглих. Чи легко проводити реформи в країні, де більше половини населення проти будь-яких змін? Не дуже. Але у нас є і ті, чиї цінності — розвиток, кар’єра, подорожі, освіта, успіх. Вони — драйвери українського прогресу. Однак їх усього 15%

Отже, Україна застрягла в “середньовіччі” з 15% населення, які хочуть рухатися до модерну. Що таке модерн? Ліберальний капіталізм, верховенство права, національна держава. Чи достатньо цих 15% для змін? Досить, аби почалися незворотні зміни, але мало для того, щоб вони успішно завершилися

Майдан був лише сигналом, символом, сама ж революція триває досі. В економіці — це революція середнього класу проти феодалізму, за вільний ринок проти олігархів і корупції. Українська антиколоніальна революція за звільнення від імперії, її спадщини і тиску, від її радіо Шансон. І ментальна, ціннісна революція

Коли агітував голландців напередодні референдуму щодо України, я їм говорив: “Ви розумієте, ми українці — це ви, голландці, але 500 років тому. До нас тільки дійшла та хвиля свободи, яку ви підняли 500 років тому, ми останнє гальмо Європи

Чи не нагадує вам Україна равлика? Такого, що тихо-тихо повзе горою до її вершини. Равлик хоче туди, де Європа і Північна Америка, де благополучне життя, справедливість та високий індекс щастя. Але що тягне равлика назад? Страх, недовіра, втома, розчарування, старі звички

Суспільство не може перестрибнути через послідовні щабелі розвитку. Для переходу до модерних цінностей, відповідального громадянства і критичного мислення треба розвивати вищу освіту і вільне підприємництво

Ірина Бекешкіна

соціолог, директор Фонду Демократичні ініціативи

Протягом останніх двох років ми не просто повільно рухаємося — ми стали відкочуватися назад. Це говорить про те, що стара олігархічна, кланова система, яку так і не вдалося подолати, отямилася. Змінився контекст у співвідношенні влади і громадянського суспільства

Щорічно Інститут соціології ставить у межах досліджень запитання: чи бачите ви політичні сили або партії, яким можна довірити владу? Так от, якщо раніше респонденти сумнівалися, даючи відповідь, то зараз вона одна: таких немає. Простежується серйозне розчарування у суспільстві

До речі, ми запитували людей, чим мають відрізнятися нові лідери, назвіть три головні риси. Серед найпопулярніших: некорумпованість, чесність, готовність захищати інтереси простих людей. Наче все добре. Але я бачу проблему: з усіх опцій ніхто так і не зазначив професіоналізм

Звідки можуть з’явитися нові політичні лідери? 28% українців вважають, що з громадських організацій. Загалом суспільство позитивно ставиться до походу активістів у політику: 46% вважають, що таким чином відбудеться якісне оновлення влади, 29% впевнені, що активісти можуть сильно вплинути на ситуацію в країні. Тому підкреслю: ніщо не робиться само собою, все роблять і змінюють люди

Популізм у країні, де більшість — це середній клас, і популізм у бідній країні — це різні популізми. І в такій державі, як Україна, це велика проблема. Наші вибори – просто аукціон популізму, влада змінюється від виборів до виборів: мовляв, ага, попередні не виконали обіцянки, виберемо інших. І саме тут поле дії для громадських організацій — роз’яснювати людям, наскільки реалістичними є ті чи ті слова політиків

Ярослав Грицак

історик, публіцист, професор Українського Католицького університету, учасник Несторівські групи

 Або мляві реформи, або активний популізм — от що чекає нас у 2019 році. З огляду на схильність до гірших сценаріїв, цілком можливий варіант, що на виборах переможе активний популізм у тій чи тій реінкарнації. Але великих змін чекати не варто

Наші революції не призводять до того результату, на який ми розраховуємо. Давайте сприймемо це як факт. Наша країна не спринтерська, а стаєрська. І наша біда в тому, що ми намагаємося стаєрську дистанцію пробігти у спринтерському темпі, тому швидко згораємо

Однак більшість революцій неуспішні. Вдалі революції — це швидше виняток, ніж правило. Успіх — у принципі виняток. Закриті системи — правило, відкриті — виняток. Бідність — правило, багатство — виняток. Тому, якщо хочемо перейти до системи багатства і відкритого доступу, нам необхідно багато працювати

Існує три фактори, які впливають на успіх або неуспіх країн, які склалися історично. Перший — релігія. Другий — форма імперій: імперії не витримують модернізації. І третій — комунізм. Якщо врахувати всі, в України погана історія. Але це не означає, що ми не можемо бути успішними. Це говорить про те, що нам слід вживати додаткових заходів, запастися терпінням. Історія не в’язниця. Вона обмежує вибір, але не закриває можливостей

В Україні ніколи не проводилося так багато реформ, як зараз. Але є основні реформи, яких досі немає. Умовно кажучи, де наша голка Кощія? Це незалежні суди. Доки їх не буде, задкування можливе завжди

Як спланувати своє майбутнє на 10-15 років вперед. Три поради футуролога

0

Футуролог Арі Валла розповідає на TED про те, чого нам не вистачає під час довгострокового планування майбутнього

Перше: мислення крізь покоління

Я люблю філософів: Платона, Сократа, Хабермаса, Хайдеггера. Я виріс на них. Але всі вони робили одну річ, яка не здавалася важливою, поки я не почав нею серйозно займатися. Всі вони брали в якості одиниці вимірювання для свого опису реальності, того, що є благом, термін життя однієї людини від народження до смерті. Але в цьому є проблема і вона тисне на нас, тому що єдиний спосіб нам дізнатися, чи зробили ми щось хороше – діяти в період між народженням і смертю. Саме на це ми запрограмовані. У книжковому магазині є багато книг про особистісний розвиток, і там буде все про вас. І все чудово, якщо тільки проблема, що стоїть перед вами не масштабна. Використовуючи мислення крізь покоління, якоїсь моралі, що проходить через покоління, ви здатні думати про ці проблеми більш широко і глобально, уявляти свою роль у їх вирішенні.

[…] іноді, якщо пощастить, ми з дружиною вибираємося до ресторану. У нас троє дітей, всім менше семи років. Уявляєте, яка це спокійна, тиха вечеря.

Ми просто сидимо, і я хочу лише їсти і відпочивати, а у моїх дітей зовсім інше уявлення про те, що ми будемо робити за вечерею. Отже, моя перша ідея – стратегія «мішка з піском», вірно? Я лізу в кишеню за телефоном, умикаю їм Frozen або ще якусь популярну гру. А потім я беру паузу. […]

Ви повинні подумати: «Так, я можу це зробити». Але чому це їх навчить? Що якщо я принесу їм чистого паперу або залучу їх до розмови? Це важко. Непросто, адже я пропускаю це через себе. Це складніше, ніж одна з тих глобальних проблем, над якою я працюю – розвага своїх дітей за вечерею. Але тут і зараз між нами виникає зв’язок, який також визначає – і в цьому суть моралі цього мислення – те, як вони будуть поводити себе зі своїми дітьми, і з онуками, і з правнуками.

Друге: мислення про різне майбутнє

Коли ми думаємо про майбутнє, на 10, 15 років вперед, давайте уявимо, яким воно буде. Вам необов’язково розповідати мені, просто подумайте про нього. І ви, можливо, побачите домінуючу культурну призму, яка зараз переважає в наших думках про майбутнє: технології. Коли ми думаємо про якісь проблеми, ми завжди їх пропускаємо крізь призму технологій. Такий техноцентричний, техноутопічний підхід, і в цьому немає нічого поганого, але це те, над чим ми повинні глибоко замислитися, якщо хочемо просунутися у вирішенні цих важливих завдань, тому що так було не завжди. Стародавні люди по-іншому уявляли майбутнє. У церкви, звичайно ж, була своя думка з приводу можливого майбутнього, і ви могли насправді купити собі це саме майбутнє. Чи не так? На щастя для людства, відбулася наукова революція. З цього моменту у нас з’явилися технології, але що сталося в результаті… До речі, я не критикую. Мені подобаються технології. Вдома всі зі мною розмовляють, від дітей до динаміків і взагалі всього.

Ми втратили нашу кінцеву мету, тому продовжуємо крутитися як білка в колесі

Але ми відмовилися від майбутнього, яке пророкували первосвященики Риму, на користь «священиків» Силіконової долини. І коли ми розмірковуємо про те, що будемо робити з кліматом, або з бідністю, або бездомними людьми, ми відразу думаємо про це крізь призму технологій. […] Я хочу сказати, що ми повинні переосмислити наш однобокий підхід до майбутнього, яке ми розглядаємо тільки крізь домінуючу призму. Тому що наші проблеми настільки великі і масштабні, що ми повинні бути відкриті всьому.

Саме тому я роблю все можливе, щоб не тільки говорити про майбутнє. Я говорю про різні варіанти майбутнього. І розмова триває. Коли ви сидите і думаєте, як же нам перейти до цього важливого питання – це може бути вдома, на роботі, на світовій арені – думайте не тільки про технології для вирішення цієї проблеми, тому що зараз технологічна еволюція нас турбує більше, ніж моральна. І поки ми це не виправимо, ми не зможемо позбутися короткостроковості та прийти до такого майбутнього, в якому хочемо опинитися.

І третє: цільове, телос-мислення.

Телос – термін давньогрецької філософії, який означає кінцеву мету. Задається лише одне питання: для чого? Коли ви востаннє питали себе: «Для чого?» І коли ви задавалися питанням, як далеко ви загадували? Тому що далеко не означає достатньо далеко. Три-п’ять років нічого не вирішать. Важливі 30, 40, 50, 100 років.

В епосі Гомера «Одіссея» у Одіссея була відповідь на це питання. Це була Ітака. Він чітко бачив те, до чого прагнув – повернутися до Пенелопи. І я можу сказати вам, грунтуючись на своїй роботі, та й ви самі інтуїтивно здогадуєтеся: ми втратили свою Ітаку. Ми втратили нашу кінцеву мету, тому продовжуємо крутитися як білка в колесі. Так, ми намагаємося вирішити ці проблеми, але що відбувається після цього? І поки ви не визначите, що ж має статися після, ми з вами нікуди не просунемося. У бізнесі – йдеться не тільки про нього – стійкі компанії, які вириваються з короткостроковості, – це сімейні підприємства, що не дивно. Вони існують поколіннями. У них є мета. Вони думають про варіанти майбутнього. […]

Важливо, щоб ми пам’ятали, що не потрібно уявляти майбутнє, як іменник. Це дієслово. Воно вимагає дії. Воно вимагає, щоб ми дали поштовх. Воно не проходить повз нас непоміченим. Ми повинні мати над ним повний контроль. Але у суспільстві короткостроковості ми в підсумку відчуваємо, що не можемо цього зробити. Ми відчуваємо себе в пастці. Але ми можемо вибратися з неї.

Що не так з податком на виведений капітал (рос)

0

Последние дни медиаполе Украины накалилось, вопрос о налоге на выведенный капитал занимает все больше места в лентах новостей, размышлений экономических блогеров, консультантов

Политики не стоят в стороне, рассматривая законопроект на профильном комитете и комментируя его.

Сторонники убеждают в том, что налог упростит жизнь бизнесу, даст стимул развитию украинской экономики, росту инвестиций, созданию новых рабочих мест и повысит реальные доходы украинцев.

Противники говорят о том, что нет никаких существенных проблем с налогом на прибыль, что в случае реформы будет катастрофический дефицит бюджета и дефолта Украине не избежать. При этом ссылаются на МВФ, который может дать Украине заем на кредитование старых кредитов, а может и не дать.

Попробую расставить акценты.

Что такое налог на выведенный капитал (НнВК) и какие задачи/проблемы он может решить?
– он заменяет собой налог на прибыль. Его больше не нужно платить.
– облагается налогом только та прибыль, которую получают владельцы бизнеса (дивиденды) по ставке 18% (так же как налог на прибыль).
– соответственно, если компания оставляет прибыль в бизнесе, реинвестируя ее, налогом она не облагается.
– также облагаются налогом платежи, приравниваемые к выводу прибыли, которыми раньше прибыль оптимизировалась (ставка 20%).

Налог на прибыль. Нужно ли менять? Налог на прибыль дает всего 8,8% поступлений в бюджет 73 млрд грн. Он не бюджетообразующий.

Проблем с ним, для бизнеса, казалось бы, нет, его несложно оптимизировать. Ставка 3%-11% в зависимости от схемы. Многие оптимизируют и не только «в теме, но и в доле».

Как следствие – теневая экономика Украины достигает 40%. Примерно столько же зарплат выплачивается в конвертах. Примерно столько же налогов не поступает в бюджет.

У компаний две отчетности: официальная (для статистики, налоговой) и управленческая (реальная, для владельцев бизнеса). В банках, правда, есть сложности в получении кредитов (официальная отчетность не очень, прибыль не показывают 95% компаний, приходится договариваться).

При этом бухгалтеры, по их оценкам, загружены учетом доходов, расходов, определением прибыли в среднем на 45% от общего времени работы, столько же времени тратят фискалы на проверку налога на прибыль, который почти никто не платит.

У налоговиков устойчивый бизнес – интерес ко всем, кто оптимизирует налог, поэтому не готовы от него отказываться. Все ли хорошо с этим налогом, решайте сами.

Катастрофа с дефицитом бюджета.

Что интересно, при введении НнВК, действительно, первые два года поступления в бюджет в сравнении со старой системой могут быть ниже на 30 млрд грн. Космическая сумма? А как эта сумма выглядит с ежегодным ростом расходов бюджета на 140-200 млрд грн? При этом ни Минфин, ни МВФ не сильно переживают об источнике наполнения. Бюджет стабильно сводится и не смущает плановый дефицит бюджета в 2,5%.

Расчеты показывают, что активизация бизнеса, инвестиций, развитие экономики вследствие изменения фискальной модели даст серьезный прирост поступлений в бюджет, начиная с третьего года, и сумма поступлений будет увеличиваться.

Здесь как в любом инвестиционном проекте, чтобы увеличить доходы, нужно сначала проинвестировать. НнВК – как раз такой государственный инвестиционный проект.

Дефолта не избежать. Чиновники продолжают нагнетать. Что если примем НнВК, то МВФ не даст очередной транш, без которого в 2019 году произойдет крах украинской экономики. Здесь исчерпывающий ответ на эти страхи. Минфин сверстал бюджет 2019 года без МВФ и все получается.

Кто же платит налог на прибыль? Налог на прибыль платят преимущественно госкомпании. Частный бизнес старается не платить. В прошлом году 1 374 крупных налогоплательщика заплатили 4 514 млрд грн всех налогов. И они составляют всего 0,5% от общего количества компаний (295,4 тыс.).
Какая часть из них государственные? Только Нафтогаз заплатил налогов на 100 млрд грн.Из самых крупных госкомпаний Украины по итогам 2017 года получили 44,4 млрд грн прибыли, уплатив более 8 млрд грн налога на прибыль (10% от всех поступлений по данному налогу)

НнВК давно используется в Украине

Что интересно, НнВК в Украине уже лет как 10 работает в Инвестиционных фондах Украины (ИСИ). Кто сталкивался, знает.

Фондового рынка в Украине как такового нет, а совокупные активы инвестиционных фондов – более 300 млрд грн. Откуда такие активы?

Их деятельность налогом на прибыль не облагается, там упрощенная система учета и отчетности, меньше административных требований. Далеко ходить не нужно, почти все застройщики с ними работают, продавая квадратные метры через инвестиционные фонды с использованием облигаций, фьючерсных контрактов и иных инструментов.

Так же действуют практически все крупные компании Украины, за исключением государственных. Доступ к такому инструменту является для них очевидным конкурентным преимуществом и хорошим инструментом минимизации налогов.

Что изменится после введения НнВК:

– не нужно платить налог на прибыль если она реинвестируется, не нужно его оптимизировать и нести на это издержки
– не нужно платить за оптимизацию налогов ни налоговым консультантам, ни администраторам и аудиторам офшорных компаний, ни проверяющим налоговикам.
– увеличится оборотный капитал компаний (нет обложения налогом, отвлечения средств на родственные компании в процессе оптимизации), а значит, и объем торговых операций, инвестиций в развитие.
– исчезнет необходимость в дублирующей отчетности (управленческой)
– в официальной отчетности будут реальные финансовые показатели без страха перед фискалами
– банки охотнее будут кредитовать бизнес
– не нужно перегружать работой бухгалтерию.
– значительно сократятся время и объемы налоговых проверок, вместе с количеством принимаемого успокоительного.
– будет меньше волокиты, больше бизнеса, меньше тени, больше прибыли, больше инвестиций, рабочих мест, зарплат.

Кому это не нравится?

  1. Чиновникам. К сожалению, чиновники мыслят категориями сегодняшнего дня и любые изменения, даже если они дают большие выгоды стране, бизнесу, гражданам не сегодня, а в будущем – это не мотивация. «Отвечать мне, а награды получат другие».

Вторая причина – ненужность. Сегодня чиновник – важная птица, он контролирует, проверяет, наказывает, решает. А кем он будет, когда решать будет нечего? Да и бонусов от этого больше не будет. Да и упрощение системы не будет требовать такой армии фискалов, кто хочет терять работу, оплаченную налогоплательщиками да еще и с бонусом?

Третья причина – ответственность. Любые изменения системы, тем более такой сложной как фискальная – это титанический труд, от изменения в нормативах, до изменения функционала сотрудников и бизнес-процессов. На каждом этапе будут сложности и не исключены ошибки, проблемы. А кому хочется с этим сталкиваться и брать ответственность?

По этому, чиновники придумают 254 причины, почему нужно, важно, необходимо оставить как есть, конечно же, улучшив бизнес-процессы. А ведь улучшать всегда есть, что и где.

  1. Консультантам. Налоговые консультанты (здесь и юридические компании и аудиторы и фрилансеры) – умнейшие люди, в совершенстве знающие узкие места и дыры существующей несовершенной системы. Они «собаку съели» на налоговом структурировании и помощи своим клиентам в легальном уменьшении налогового давления. Используются разные схемы, кому-то предлагают международное структурирование. Здесь необязательно торговые операции через офшоры, здесь может быть схемное кредитование материнской компанией украинского прибыльного предприятия, при котором проценты по кредитам легально съедят всю прибыль, здесь могут быть и украинские инвестиционные фонды, законно не являющиеся плательщиками налога на прибыль. А в комбинации с техническими финансовыми инструментами можно еще и НДС минимизировать. Законно! Как вы думаете, будут ли они все счастливы от потери такого большого рынка и уважаемых клиентов? Ответ очевиден.
  2. Владельцам конвертов и серым оптимизаторам.
    Для них существующая среда тоже бизнес. Публично они не готовы выступать, но щедро поддерживают публичных противников смены фискальных устоев. Никто не хочет отказываться от многомиллиардного бизнеса.
  3. Крупным международным компаниям
    Как правило это публичные компании, с хорошей репутацией, котировками на бирже и прозрачной отчетностью. Важно отметить, что эта отчетность важна инвесторам, как и издержки на налоги. Многие компании научились успешно оптимизировать прибыль через трансферное образование, торговые операции, оставляющие прибыль не в Украине, а так же упомянутое выше кредитование украинских дочек.
    Главный центр прибыли у них не в Украине, поэтому НнВК с налогообложением выводимого дохода очень неприятная вещь, ведь так легко вывести доход через схемы без налогообложения. Публично, кстати, они стесняются об этом говорить, за них это делают бизнес-ассоциации и обслуживающие их консультанты. Все честно, кто платит, тот и музыку заказывает.

Что мы имеем?

Украину, в которой 40% экономики в тени, в которой крупный международный бизнес имеет ряд преференций перед украинцами. Чиновников, консультантов и разных дельцов, которые всеми силами консервируют систему, зарабатывая себе капиталы, искажая правила игры на общем рынке.

И у нас всего два пути: или меняться и развиваться, не боясь проводить реформы, разрушающие старые коррупционные и паразитирующие системы или продолжать плесневеть в этом болоте экономической безысходности.

Мислення для війни

0

Всяка війна це, перш за все, війна мислення. Щоб перемогти ворога на фронті, потрібно спочатку перемогти його на рівні мислення.

Велика проблема мислення про війну у тому, що її розглядають за Клаузевіцем як продовження політики іншими засобами. Тобто війна мислиться як така, що відбувається в політиці. Це не так.

Всяка війна завжди має цивілізаційно-мотиваційний характер. В основі довготривалого життя та розвитку цивілізації зокрема лежить платонівська структура тімос – межовий смисл, за який можна віддати життя. Якщо такого смислу немає, або якщо цей смисл потребує жертв більше, ніж демографічно здатна виробити людей цивілізація, то вона руйнується.

Лише війна з дійсною смертю достатньої для колективного пересамовизначення кількості людей здатна втримувати і живити тімос. Відмова від тімосу на користь тотального вічного миру та вічної толерантності призведе до млявості, омертвіння та зрештою деградації і руйнування цивілізації.

Якщо ви готові віддати життя за толерантність, то де ж ваша толерантність? Якщо ви не готові віддати життя за толерантність, то ніякої толерантності не буде, бо хтось, хто готовий віддати життя за щось інше, прийде і забере вашу толерантність або змусить вас бути нетолерантними.

Тімос пов’язаний не стільки з танатосом, скільки з еросом. Чоловіки, які не воюють, з часом не будуть здатні не лише продовжити род, а і взагалі кохатися. Відмова від тімосу призводить зрештою до асексуальності і млявості.

В основі свободи лежить не лише право на життя, але і право на смерть. Без права на смерть і відстоювання гідності аж до рівня тімосу не існує права на життя.

Війна неуникненна, але здоланна в разі виникнення. І якщо розглядати війну на цивілізаційному рівні, то починати перемогу можна лише на рівні мислення.

Питання про моделі безпеки було поставлене і коротко описане у статті «Базові моделі військової безпеки України».

Тепер ми коротко дослідимо стратегічний підхід, початки (у вигляді засновків) та установки мислення в контексті війни.

Стратегічне мислення про сучасну війну

Стратегія непрямих дій Ліддела Гарта, сформульована ним в 20-ті роки ХХ століття, неточно тепер називана гібридною війною, має бути осмислена з точки зору контрстратегії.

На стратегію непрямих дій Росії український привілейований клас відповів стратегією посередницький дій зовнішніх сил, які до того ще і здійснюють зовнішнє управління Україною. Здобути перемогу у такій ситуації практично неможливо. Україна сьогодні розглядається як витратний ресурс вирішення глобальних протиріч у світі.

Саме тому стратегія посередницьких дій сил, що здійснюють зовнішнє управління Україною, фактично нездатна опиратися стратегії непрямих дій Росії у війні проти України.

Успішною для протидії стратегії непрямих дій може бути лише контрстратегія або прямих дій, або принципово інакших непрямих дій ще більшого рівня складності. Міжнародні посередники війн не виграють. Це принципова мислительна і зокрема стратегічна помилка України у нинішній війні.

Окрім того, український привілейований клас в ситуації зовнішнього управління ще і здійснює приховану колаборацію з ворогом. Тобто колаборацію здійснює не стільки сама держава, скільки крупні українські підприємці, компанії з участю російського капіталу і прямі російські агенти в гуманітарних сферах, яким українська держава просто не заважає це робити.

Стратегія заколот-війни з боку Росії, якій протистоїть посередницька стратегія сил зовнішнього управління Україною, доповнена стратегією непрямої колаборації з боку українського привілейованого класу, яка оформлена як Мінський процес.

Відтак Мінські домовленості є маніпулятивний спосіб так званої цивілізованої відмови України від своїх окупованих територій. Пряме завдання Мінського процесу для українського привілейованого класу – зняти з себе відповідальність за окупацію і перекласти її на міжнародну спільноту взагалі і на сили зовнішнього управління зокрема, здійснити маніпуляцію суспільною свідомістю і каналізувати тим самим оборонний щодо території та ідентичності патріотизм.

В той же час міжнародна спільнота в принципі не може запропонувати інакше мислення глобалізованого світу для подолання війн, бо в сучасному глобалізованому світі кордони вже не мають жодного значення.

Оскільки суспільна свідомість безлічі народів все ще використовує кордони для ідентифікації, то був задіяний цей міжнародний спектакль по сценарію «Мінські домовленості», сценою засідань в ООН та в міжнародних судах, різними діями та актами у вигляді введення санкцій і безперервною трансляцією по телебаченню.

Цей спектакль награний, несправжній, позірний – на відміну від того, що справді відбувається на російсько-українському фронті. Іноді навіть військові дії підлаштовують під цей спектакль. Але людські жертви в ньому справжні. Бо цей спектакль є лише тлом іншого процесу.

Фактично в світі відбувається фрагментація. Причому ця фрагментація відбувається не по кордонах, а по геополітичних розломах та межах ринків транснаціональних корпорацій. Фрагментуйся або помри – ось яка ультимативна вимога світового привілейованого класу до нинішніх народів світу.

Тому народи приречені на розкол, виживуть лише самодостатні громади. Але навіть це буде можливе лише за умови збереження хоча б де-небудь мислення, універсальної позиції людства, уявлень про інакше, здатності генерувати нові смисли та позитивні перспективи.

Привілейовані класи світу сьогодні здійснили руйнування позитивної перспективи у вигляді руйнування живої філософії та складного мислення. В світі вже жорстко діє заборона на мислення через освіту, ЗМІ та організований тролінг соціальних мереж.

Лідерами фрагментації світу стали Росія в особі Путіна та США в особі Трампа. Також в ситуації війни до фрагментації світу долучається Україна. Україна унаочнила свій двічі розподілений суверенітет: територіальний суверенітет дезінтегрувала Росія, конституційний, стратегічний, управлінсько-урядовий та фінансовий суверенітет дезінтегрували наші західні партнери.

Нинішні президентські вибори в Україні стануть процесом оформлення глобальної фрагментації вже у вигляді національної політики. Але український привілейований клас поки що не осмисляє ці процеси. У нього немає ні часу, ні мотивацій, ні мислительних можливостей.

Засновки мислення щодо війни

Початки бутують в царині трансцендентного мислення, яке має не лише теоретичне, почасти принципове, обґрунтування, але і практичні форми реалізації в найзагальнішому вигляді засновків. Тобто початки рефлексуються як засновки, вони значним чином мають концептуальну і навіть екзистенційну і відтак менш загальну, ніж початки, природу. Початки не мають імен, а засновки можуть мати.

Засновки мислення щодо війни, які досі використовує Україна:

— убезпечуваною ідентичністю є нація, в той час, як у фронтирній країні формою для історичного виживання є лише цивілізація; в такому розумінні нинішню війну можна розглядати в контексті примусу України до ставання цивілізацією, чому український привілейований клас опирається і на що маніпулятивно отримує поки що підтримку українців;

— Україна веде війну в ситуації зовнішнього управління, що свідчить про надзвичайно низьку якість навіть не еліти, не управлінського класу, а привілейованого класу та його примітивні мотивації: до збагачення, до влади, до маніпуляцій та до марнославства;

— війну веде держава, тобто виробляє стратегію, фінансує, забезпечує основними ресурсами, а також здійснює правове та інформаційно-комунікативне забезпечення всередині та зовні (державна суб’єктність), усі потуги громад і громадянського суспільства (наприклад, добробати, волонтери, партизани, діяльність приватних військових компаній) блокуються, каналізуються і навіть караються державою, в той час як приклади тієї ж Росії чи західного світу свідчать про все більше використання приватних військових компаній і позадержавних способів ведення воєн;

— основною силою у війні український привілейований клас досі вважає регулярну армію, все ж решта (економіка, політичні інститути, соціальні структури, культура та смислова комунікація) слугують цій основній силі (мілітарне домінування), в той час як сучасна війна потребує конструктивно змінюваної комбінації різних мілітарних, парамілітарних і навіть немілітарних структур для перемоги над ворогом;

— війна іде за принципом симетрії загроз, в той час як сучасною є війна мережецентрична, інформаційна та кібер-війна, де принцип асиметричних дій повністю руйнує принцип симетрії загроз;

— основна перевага над ворогом забезпечується схожою на ворожу зброєю (симетрія зброї), в той час як арсенал зброї у сучасній війні розширюється до економічних, соціальних, культурно-ідентичностних і навіть віртуальних інструментів;

— війна іде на території, на яку претендує агресор, тобто жертва веде війну на власній території (територіалізація агресії на території жертви), в той час як завжди має сенс переносити війну на територію ворога та у нетериторіальний простір (мережу, детериторіалізовані процеси і т.д);

— монополія на концентрацію колективної волі у війні належить правлячому класу (презумпція наявності волі і наявності правлячого класу у воюючій країні), в той час як перетворення правлячого класу на привілейований клас руйнує саму можливість концентрувати політичну волю і змушує воювати в ситуації зовнішнього управління.

Нові засновки, які спробувала використовувати Україна:

— перекладення війни на сили зовнішнього управління, які беруть себе частково фінансове, частково правове та позірно-політичне забезпечення і в той же час змушують відмовлятися Україну від прямих зіткнень (субдомінантність), що вже призвело до паразитування українського привілейованого класу на цій ситуації завдяки продовжуваній корупції та відмови від реформ, що в свою чергу породило втому союзників від України, падіння її міжнародної підтримки;

— міжнародні економіко-правові торги через посередницькі домовляння та угоди (торгівля частинами суверенітету через фейкові угоди), що призвело до глухого кута у вигляді Мінських домовленостей та неспроможності завершити війну на користь Україні;

— уникнення оголошення воєнного стану (імітація миру), що призвело до тотальної правової невизначеності міжнародних, територіально-суверенітетних і нормативних аспектів війни;

— відмова від загальної мобілізації і від переорієнтації економіки на війну (штучна демобілізація внутрішніх патріотичних сил та масової свідомості), що призвело до зниження соціальної енергетики війни українців, тобто фактично до каналізації патріотизму;

— збереження торгівлі, бізнес-стосунків і навіть дипломатичних відносин з ворогом (торгівля на крові), що призвело до фатального падіння довіри українців до всього привілейованого класу;

— блокування ініціативи добробатів та волонтерів, уникнення партизанської війни (дегромадизація війни), що призвело до руйнування енергетики доброї волі самої громади.

Традиційні засновки є занадто архаїчними, а нові засновки є значним чином хибними. Такі засновки дозволяють лише зменшити агресивний опір ворогу всередині країни, подовжити війну і перетворити її на довготривалу перспективу. Це означає деконцентрацію колективної волі і перетворення правлячого класу на привілейований клас.

Тобто такий підхід разом з каналізацією енергетики військового опору каналізує також революційну та інноваційну енергетику не лише добробатів і волонтерів, але і комбатантів регулярного війська.

Ми маємо подвійність процесів – компрадорська щодо Заходу позиція політичної влади і колабораційна щодо Росії позиція олігархів та крупного бізнесу. Тут немає ніякої зради, бо ніде і ніколи олігархи чи крупні бізнесмени на вірність Україні у веденні бізнесу не присягали. Бізнесмен в крупному бізнесі – не громадянин.

Зрештою в сучасному світі олігархи та політики можуть публічно бути ворогами країни, в якій вони працюють та отримують основні вигоди. І без інноваційної політики цю ситуацію ніяк не змінити. Тому що політика не знаходиться під контролем громади.

Закон про колаборацію можна прийняти зазвичай лише після війни, але не під час війни, бо надто велика загроза та ціна відкритого саботажу. Відтак воююча країна змушена миритися з прихованим саботажем президента, парламентарів, урядовців та крупних бізнесменів, зокрема олігархів.

Установки мислення щодо війни

Установки мислення можуть існувати як підсвідомі, так і рефлексивно-свідомі. Установки мислення також можуть змінюватися на рівні управляючої публічної чи прихованої маніпулятивної масової комунікації.

Можна сформулювати установки мислення щодо війни в Україні, які відрефлексовані ретроспективно на основі тривалого аналізу публічного медіа-дискурсу та дій політиків в Україні.

Замість установки на війну установка на мир в ситуації агресії ворога (пацифікація захисту).

Замість установки на звитягу установка на жертовність, що перетворюється на комплекс жертви – помилкову стратегію феміністок та прикру суть політики пам’яті Ізраїлю та Польщі (віктимізація політики війни).

Замість установки на військову відплату установка на продаж агресору вже втраченого (комерціалізація військових втрат).

Замість установки на озброєну силу установка на дипломатичні засоби (балаканина замість відсічі).

Замість установки на військову доблесть та військове братерство установка на конформізм та кругову поруку (скурвлення індивідуальних та колективних мотивацій).

Замість установки на мобілізацію установка на деконцентрацію колективної волі до перемоги у війні, на вихолощення громадських військових ініціатив (каналізація громади).

Замість установки на мислительно-гуманітарну перевагу установка на приховану присутність ворога у медіа-просторі, підміна контрпропаганди щодо ворога провладною пропагандою (прихована ворожа пропаганда та фейкова контрпропаганда).

Замість установки на пошану героїв та оповідь про героїзм установка на розмивання понять «зрада» та «колаборація» як небезпечних для привілейованого класу, конструювання поняття «зрадофіл» для негативної оцінки викриття зради та колаборації влади (шельмування зрадофілів).

Окрім того влада вдавалася до генерування штучних загроз в ситуації явних загроз аж до проведення всеукраїнських спецоперацій як інсинуацій псевдоворожих дій (псевдоворожі владні інсинуації).

Замість установки на перемогу прихована установка на капітуляцію, що публічно виступає як установка на компроміс, стимульована не лише ворогом, але і союзниками, які водночас є силою зовнішнього управління (стимулювання капітулянтських настроїв).

Замість установки на інновації та на створення нових можливостей і ресурсів установка на відтворення старого, на паразитарне використання наявних можливостей та ресурсів (паразитування на наявному);

Зрештою контраверсійна нова квазіустановка – життя людей важливіше за територіальний суверенітет. Лише на перший погляд це позитивна установка.

Направду тут має місце неартикульований соціальний контракт між олігархічною владою та маніпульованим народом: ми масово не посилаємо вас на війну, а ви даєте нам можливість торгувати на крові.

Ця установка є позірною і непевною: бо мобілізація та втрати лише публічно замовчуються, а не є взагалі відсутніми, причому торгівля на крові не припиняється навіть під протестним тиском громади.

Стан мислення та перспективи війни

Наявне мислення щодо війни веде Україну до поразки: стратегія мислення провальна, засновки мислення помилкові, установки мислення безперспективні. Але найголовніше – Україна не те, що не випрацювала переможного мислення, просто таке мислення є маргінальним. Політики через телебачення поширюють саме вищеописане неадекватне поразкове мислення. В Україні іде антиколоніальна війна за колоніального мислення привілейованого класу.

В цьому сенсі пора переосмислити розуміння мети війни за Ліддел Гартом: «метою війни є кращий хоча б з вашої точки зору мир після війни». В більш фундаментальному розумінні, мета війни – не стан (мир), а новий світ, в якому буде мир. Війна не створює ні світ, ні мир в ньому. Війна лише руйнує старий світ. А от нове мислення створює новий світ.

Це принципове недомислення Гарта, бо новий мир не створюють ані політики, ані військові. Військові та політики лише можуть реалізувати наявне мислення чи революційним чином змінене мислення. Тому війна мислення це майже завжди прихована війна за новий світ з новим миром.

Війна мислення виграється не в бюрократичних кабінетах, не на форумах і не в стратегічних інститутах. Війну мислення виграють мікрогрупи нового мислення і малі військові групи, які здатні за своїм іноваційним мисленням діяти несподівано для ворога.

Метою війни є нове мислення, яке здатне створити світ, ліпший за довоєнний. Якщо війна привела до миру і не створила новий світ, такий мир буде нестійким. Класичний приклад це мир між Першою та Другою світовими війнами. Інший класичний приклад це мир між програшем СРСР у Холодній війні та новою війною Росії проти світу та України.

Війна закінчується, коли створюється світ, що кращий за довоєнний. Допоки довоєнний світ не змінено хоча б в мисленні, війна триватиме.

Найбільш успішною та довготривалою за наслідками є перемога, що спирається на перспективну стратегію, благородні наміри та доблесні дії, в основі яких лежить складніше та іноваційніше, ніж у ворога, мислення, яке має світову претензію та універсальні домагання.

Які би не були дії наших союзників, які би рішення не приймала ООН, яку би допомогу не надавала ОБСЄ, які би санкції не накладалися, які би кроки примирення не здійснювала українська влада, які би відвоювання окупованих територій не здійснювали добробати чи навіть українська регулярна армія – все це нічого не дасть для перемоги, тому що перемога в мисленні не відбулася.

Україна поки що нічим не заслуговує на перемогу. І шкода українців, що кладуть життя задля цифри жертв, якими привілейований клас України веде міжнародні торги за умови капітуляції.

Програш України у війні означає не просто втрату Україною незалежності, а припинення існування України як історичної реальності (громади, суспільства-спільноти, республіки, країни, нації, народу, держави).

У світі, що фрагментується, Україні неможливо залишатися нефрагментованою, бо вона на фронтирі. Щоб мати цілісну Україну, потрібно придумати, як світ, що фрагментується, зробити цілим на нових засновках і з інакшими установками.

Або Україна запропонує нове мислення, здійснить мислительну революцію і запропонує бачення нового цілого світу, або вона зникне.

Український пацієнт. Чому МВФ не готовий будувати плани щодо Києва далі 2019 року (рос)

0

Україна може стати Ісландією, яку ми знаємо зараз, або перетворитися в “північноатлантичне Сомалі”

Пресс-служба МВФ подтвердила информацию о том, что после длительных переговоров фонд таки нашел формат дальнейшего сотрудничества с Украиной, который удовлетворит обе стороны.

Проблема заключалась в том, что действующая программа расширенного сотрудничества EFF, подписанная сторонами в 2015 году, почила в бозе. Несколько лет фонд менял свои деньги на реформы, почти как конкистадоры обменивали в Мексике стеклянные бусы на золотые украшения.

Но в 2016-м то ли МВФ дошел до болевого порога нынешнего политического истеблишмента, то ли эластичность украинской программы реформ достигла своего предела. В результате из $17,5 млрд, обещанных нам в течение четырех лет, мы получили лишь $8,7 млрд, то есть половину.

Обе стороны срочно начали искать новый, более упрощенный формат сотрудничества, которым стал неоднократно опробованный stand-by (SBA). Напомним: он предполагает, что ситуация в экономике настолько плоха, что ни о каких системных и структурных реформах речь не идет. Главное — день простоять да ночь продержаться.

Именно поэтому, если в EFF были всесторонние требования, начиная с внедрения рынка сельскохозяйственной земли и заканчивая созданием единого реестра государственных предприятий, то в программе stand-by все просто: рост тарифов на природный газ до уровня импортного паритета, а также принятие сбалансированного бюджета с дефицитом не более 2,5%.

Если в расширенной программе максимальная концентрация оставалась за статьями, касающимися борьбы с коррупцией, то в новой модели ключевое условие — экономия бюджетных ресурсов и блокирование предвыборного социального популизма. МВФ требует фискальной консолидации, снижения инфляции, реформы налоговой системы в части объединения фискальной и таможенной служб, сокращения удельного веса государственной банковской системы.

МВФ — это организация международных кредиторов, и их ключевая задача никогда не находилась в сфере стимулирования динамичного роста нашей экономики.

Но не динамичный рост, который всегда является источником развития или причиной нестабильности.

Кстати, в 2014-м у нас как раз реализовывалась программа stand-by. В следующем году риски для украинской экономики будут соразмерными: два напряженных политических цикла, сумасшедший трек выплаты внешних и внутренних долгов. В данном контексте для МВФ главное, чтобы у победителя президентской гонки на волне воодушевления народным доверием не вырвалось “а давайте сделаем, как в Исландии”.

Эта страна в свое время тоже стояла перед выбором: отдавать долги десятки лет или сформировать будущее для своего народа. Проще говоря, стать той Исландией, которую мы знаем сейчас, или превратиться в “североатлантическое Сомали”. Исландцы выбрали путь отказа от старых долгов и конституционного ограничения на принятие новых.

Чтобы подобное не случилось в Украине, в рамках новой программы в течение 14 месяцев (то есть до конца следующего года) МВФ планирует выделить нам порядка $3,9 млрд. Этих ресурсов хватит на погашение примерно 40% текущих платежей. Использовать их будут косвенно — деньги пополнят резервы НБУ, тот сможет продать валюту Минфину.

Средства зайдут несколькими траншами. Первый из них, $1,9 млрд, до конца этого года, так как главное условие МВФ — поднятие цен на природный газ для населения и предприятий теплокоммунэнерго — мы уже выполнили. Осталось принять сбалансированный бюджет, и транш у нас в кармане.

Это разблокирует помощь и от других международных финансовых организаций, а также откроет путь к мировым рынкам капитала, где Минфин сможет занять до $1 млрд. Можно и больше, но плата будет несоизмеримо высока: в преддверии кризиса на рынках развивающихся стран даже Турция занимает под 7%.

В целом окончание EFF и переход на SBA — однозначно шаг назад. Но это полезно в плане преодоления нашей извечной болезни — солипсизма, когда мы думаем, что весь мир вертится вокруг нас. Нет, не вертится.

“Исполнительный совет Международного валютного фонда сегодня утвердил трехлетнюю договоренность о кредите stand-by с Аргентиной на сумму $50 млрд”.

Это из недавнего сообщения пресc-службы фонда относительно новой программы с Аргентиной, что еще раз говорит о том, что МВФ может давать деньги на развитие, если верит в его перспективы. В отношении нашей страны окно ожиданий пока ограничено 2019 годом и базируется на желании поддержать жизненно важные функции пациента Украина.

Тільки дві організації можуть змусити Росію піти з України: що потрібно робити

0

Лише дві міжнародні організації можуть вплинути на політику Росії на українській землі – це Організація з безпеки і співробітництва в Європі та Організація об’єднаних націй. Проте в обох структурах вагоме слово має Росія, тому питання України не може зрушити з місця. Що стосується недопущення Росії до Парламентської асамблеї Ради Європи, то це не відіграє суттєвої ролі у врегулюванні конфлікту між Україною і Росією. Таку думку висловив дипломат Василь Філіпчук.

Окрім піар-складової у цій історії немає жодної доданої вартості. Парламентська асамблея Ради Європи не відіграє суттєвої ролі ані в міжнародній політиці, ані у врегулюванні конфлікту між Україною і Росією або Росією і Заходом.

Тому немає великої доданої вартості від того, що вдалося не допустити Росію до ПАРЄ. Так, це серйозний політичний сигнал і свідчення того, що вдається зберігати певний політичний тиск на Росію. Але не треба вважати, що це перемога, яка дозволить нам відновити мир, перемогти агресора або досягти якихось конкретних цілей. Це дуже малоймовірно.

З іншого боку, ми перетворюємося на заручників щодо піврічного продовження санкцій, щодо піврічного продовження на виключення Росії з ПАРЄ. Це не може тривати вічно. Водночас нам потрібне системне врегулювання, а не постійне спостерігання за цирком, який відбувався в ПАРЄ. Так, цирк був веселий і, слава Богу, що він закінчився дуже добре. Але ми не можемо бути його заручником постійно.

Взагалі є лише дві організації, які можуть вплинути на агресора, щоби він змінив свою політику на українській землі – це ОБСЄ і ООН.

В рамках ООН Росія є постійним членом Ради Безпеки і має право вето. До резолюції 2202 від 17 лютого 2015 року (резолюція щодо Україні в підтримку мінських домовленостей) був період, коли Росію можна було усунути від прийняття рішень з мирного врегулювання конфлікту. Але підписання Мінська-2 (Мінські домовленості) і резолюція Радбезу ООН унеможливила усунення Росії з даного процесу до нової резолюції (по Донбасу).

Тому треба рахуватися з тим, що Росія має в Радбезі право вето. І поки не буде змінено систему прийняття рішень в Радбезі – а в найближчі 10-20 років її точно не буде змінено – нам доведеться з цим рахуватися. Відповідно ООН не прийматиме тих рішень, які блокуватиме Росія, користуючись правом вето.

Така ж ситуація і в ОБСЄ, яка формально відповідальна за безпеку і співробітництво на території пострадянського простору. Знову ж таки, там є принцип консенсусного прийняття рішень – якщо Росія виступає проти, то рішення ОБСЄ не приймається. Саме тому ОБСЄ відіграє лише роль спостерігача за режимом припинення вогню.

Наголошую, що ці дві організації є єдиними, які можуть вплинути. Жодна інша організація не може чи не має можливостей чи не має відповідного мандату щодо впливу на цю територію. Тому немає жодного сенсу говорити про ще щось.

Що робити далі

Питання миротворців знаходиться у виключній компетенції Ради Безпеки ООН – без її рішення нічого не буде прийнято.

Перший крок України – це запропонувати свій проект резолюції Ради Безпеки. Ми ж ще з 2015 року волали, що нам треба терміново внести проект резолюції ООН. У підсумку, ми гралися до того часу, коли проект внесли росіяни. І зараз ведуться дискусії на основі російського проекту резолюції, який є дуже обмеженим і ще не винесеним на публічне обговорення.

Цей проект залежить від прямого російсько-американського діалогу у форматі Сурков – Волкер або зараз Болтон – Патрушев. Ми офіційно не знаємо, про що вони говорять. Неофіційно ми знаємо, що обговорювалася концепція Міжнародної тимчасової адміністрації, яку ми (МЦПД) запропонували ще два роки тому. МТА вважається єдиним механізмом, який може фактично дозволити припинити конфлікт і відновити наш суверенітет на цій території. Але в силу низки інших процесів – хіматаки в Сирії, справа Скрипалів (отруєння в Солсбері), російське втручання в американські вибори – у мене складається враження, що американсько-російський переговорний процес також загальмувався і найближчим часом навряд-чи вийде на якийсь позитивний результат. Тому поки що вікно для врегулювання майже закрите. Можливо вікно можливостей ще раз відкриється після американських виборів та виборів в Україні. Але ми зможемо говорити про це не раніше травня 2019 року, оскільки не зрозуміло, чим закінчиться наш політичний процес. Ще один варіант – якщо виникнуть якісь несподіванки. В такому разі ситуація може розв’язатися або, навпаки, загостритися. Але на такі несподіванки відведемо 1-2 відсотки – не більше.

Путін наполягає на своєму: Росія хоче приберегти Донбас

0

Під час 73-ї сесії Генасамблеї ООН у Нью-Йорку президент України Петро Порошенко знову підняв питання введення миротворців на Донбас. Втім, навряд чи це допоможе зрушити ситуацію з місця, бо Росія не збирається погоджуватися на українські умови запровадження миротворчої місії в зону конфлікту. Таку думку висловив “Апострофу” асоційований експерт Міжнародного центру перспективних досліджень Микола Капітоненко.

Питання миротворців

На минулорічній Генасамблеї ООН росіяни вперше публічно погодилися на миротворців на Донбасі, проте Кремль і досі наполягає на тому, що місія має охороняти беззбройних членів СММ ОБСЄ. Вони залишаються на своїй позиції, і гадаю, так буде й надалі, бо введення миротворців у повноцінному форматі на всю територію конфлікту не відповідає інтересам Росії. Їй треба зберегти Донбас як інструмент впливу на Україну. Володимир Путін розуміє, що має сильну позицію, й наполягатиме на своєму – Росія має право вето в Радбезі ООН. Без урахування російського бачення миротворчої місії вона просто не відбудеться.

Готовність України, Німеччини та Франції внести спільну резолюцію щодо миротворців на Донбасі навряд чи суттєво вплине на ситуацію. Це буде сигналом Кремлю про те, що ці країни поділяють українське бачення миротворчої операції, але не надто посилить позицію України, бо ключова проблема – погодження з Москвою – залишиться на порядку денному. Російська позиція не зміниться, навіть якщо ми внесемо резолюцію разом ще й зі США та Китаєм.

За великим рахунком західним країнам все одно, коли саме розгортати миротворців на Донбасі – за рік, п’ять чи десять. Це проблема України. Це ми повинні знаходити аргументи, щоб переконувати Кремль погодитися на наше бачення місії або ж знаходити компроміс. Захід може спостерігати достатньо довго, бо конфлікт в Україні вже майже став замороженим. Так, на відміну від Придністров’я, в нас гинуть люди, але для Заходу це не становить великої загрози. До того ж введення миротворців – це фактично шлях до замороження конфлікту, тому що миротворці розводять сторони й запобігають жертвам. Для Заходу наш конфлікт і так виглядає майже замороженим, і миротворці на території України для них – другорядне питання, тоді як для нас – це головний пріоритет.

Як переконувати Росію

Щодо аргументів для переконання Росії, то вона приблизно окреслила список своїх побажань щодо Донбасу. Регіон має стати важелем впливу Кремля на ситуацію в країні в цілому, на що ми, звісно, не погоджуємося. Пошук чогось середнього можна варіювати: від сильного впливу – аж до права вето в питаннях зовнішньої політики, до слабкого – приміром, захисту прав людей, які хочуть розмовляти російською мовою. Теоретично поле для компромісу є, його можна шукати, відбираючи чи надаючи жителям тимчасово окупованих територій ті чи інші права. Але питання в політичній волі керівництва Росії та України: чи не безпечніше для них залишати конфлікт у тому вигляді, в якому він є сьогодні, тримаючи його більш-менш під контролем? Завдяки цьому Кремль досягає внутрішньополітичних цілей.

За допомогою Донбасу там просувають міф про “русский мир”, геополітичний наступ НАТО на російські позиції, “позаду Москва” й далі в тому ж дусі. Донбас, як і Сирія, став точкою зовнішньополітичної уваги й ідентифікації російської зовнішньої політики. “Ми боремося із диктатом Заходу, НАТО й утиском наших інтересів, ось погляньте, будь ласка, що відбувається на Донбасі”.

В Україні конфлікт на Донбасі допомагає консолідувати націю, створювати й розповсюджувати певні наративи, навколо яких вона формується: армія, мова, національна ідентичність. Коли є відкриті конфлікти, національні еліти легше й швидше вдаються до національної риторики й заробляють завдяки цьому політичні бали. Я не впевнений, що будь-хто, хто прийде до влади в Україні, знатиме, що робити з Донбасом, якщо йому раптом віддадуть цей регіон.

Перехідна адміністрація

Окрім власне миротворчої місії, яка є лише першим кроком до розв’язання конфлікту, потрібно говорити про міжнародну перехідну адміністрацію. Миротворці сприятимуть тому, що перестануть стріляти. Далі постає питання, а хто ж відновлюватиме життя на Донбасі, на яких умовах це відбуватиметься, хто реінтегруватиме жителів Донбасу до українського правового, економічного й політичного простору. У нормальних умовах цим має займатися держава, але Україна – держава слабка. Ми – бідна, корумпована, не зовсім правова й не зовсім демократична країна, і впоратися із завданням такого масштабу нам буде важко. Тому нам потрібна міжнародна допомога. Історичний досвід підказує, що міжнародні перехідні адміністрації, наприклад, під егідою ООН можуть бути таким інструментом. Вони беруть на себе функції держави, коли вона в силу різних причин не може їх виконувати, й відновлюють державні інститути на певній території. Думаю, ми не обійдемося без чогось такого, оскільки Донбас потребує не просто величезних коштів, яких у нас немає, а й організаційних можливостей.

Ми далекі від практичної реалізації всього цього, бо перед тим, як розгортати МПА, треба розв’язати проблему насильства й вивести всі іноземні війська з території України. Для того, щоб це зробити, й виникла ідея миротворців. Але якщо навіть з цього приводу досягнуть якогось компромісу, то до моменту фактичного розгортання місії мине не менше року. Цей час потрібен на узгодження мандату, учасників, контингентів тощо.

На чиєму боці перевага

Ми перебуваємо в тому ж глухому куті, в якому були в 2015 році. Питання лише в тому, чи посилюються при цьому позиції України. Одна справа – бути в глухому куті в 2014-2015 роках й не знати, як далеко може зайти ескалація, чи буде інший Іловайськ чи Дебальцеве. Зовсім інше – знаходитися в глухому куті замороженого конфлікту, де відбувається позиційна боротьба, яка може тривати десятиліття, але в якій все ж таки котрась зі сторін має кращу позицію й перспективи.

Іноді здається, що Україна має більше переваг: на нашому боці міжнародне співтовариство, час теж грає радше на нашу користь, за нами – справедливість. Тобто ми можемо чекати. Думаю, так розмірковує більшість українських політиків, у яких немає плану врегулювання на Донбасі.

Росіяни теж можуть переоцінювати власні можливості, бо мають кілька сильних сторін: в них більше грошей, більша економіка й завжди напоготові військові козирі. Вони гадають, що можуть чекати, бо в низці інших пострадянських конфліктів вони чекають десятиліттями й отримують з цих конфліктів користь. Кожна сторона бачить свої позиції дещо кращими, ніж вони є, і ми продовжуємо перебувати в глухому куті.

Ми залежні від внутрішніх процесів у країнах-союзниках і поглядів там на діалог із Росією. Коли до влади там приходять більш лояльні до українських інтересів політики, коли нам надають допомогу, ми начебто почуваємося краще. Але, з іншого боку, ми не можемо виграти конфлікт, постійно залежачи від того, що відбувається в інших країнах. Нам потрібне посилення, бо співвідношення наших і російських сил таке, як було в 2014 році – ми приблизно вдесятеро слабші за Росію у військовому плані. Багато в чому ми залишаємося залежними від Москви, й ми відчуємо це ще більше, якщо побудують “Північний потік-2”. Тоді наші позиції стануть набагато слабшими, ніж вони є сьогодні. Наша залежність від кон’юнктури й зовнішніх факторів, на жаль, робить нас вразливими.

Іншого Криму в них у рукаві нема

0

Росія – це дуже інертна штука, яка розкочегарюється нешвидко. Але що ми вже бачимо?

Перше – щодо можливої кримінальної справи і реального тюремного терміну для Навального. Ну це буде для влади самогубним кроком. Раніше-то йому шили кримінал за сфабрикованими економічними справами з метою дискредитувати його репутацію – ніьито, «точно так само щось крав як і всі».

А тут! Посадити за політичною справою в розпал протестів проти підвищення пенсійного віку! За організацію мітингів проти підвищення пенсійного віку! Ну блін. Не знаю, що там собі «кремлівські стратеги» придумали, але як видно за результатами виборів у регіонах, думати у них не завжди добре виходить.

Тож герой народної боротьби вже забезпечений (на тлі зливу всяких КПРФів), а інфраструктура Навального буде тепер уже працювати і без самого Навального. Тож профітів нуль, а проблеми влада створить собі великі.

Друге – тут ось багато мислителів почали писати, що «протести проти пенсійної реформи провалилися і нічого не дали». Ось у російської людини є така погана риса – вона прямо хоче все і відразу, а якщо не все і відразу, то це означає що «все провалилося». Але Росія так не працює. Росія – це дуже інертна штука, яка розкочегарюється нешвидко. Але що ми вже бачимо?

Ми бачимо наймасовіші протести після 2012 року, причому 1) безперервні, що тривають щотижня ось уже кілька місяців, 2) по всій країні, включно з невеликими провінційними містами, 3) за останні кілька місяців у протестах взяли участь в цілому сотні тисяч людей. Це нескладно порахувати, якщо просто скласти докупи всі мітинги по містах.

На цьому тлі – дуже болюче падіння рейтингів влади, яке вже транслювалося в чутливі поразки на виборах. І, найголовніше, тотальна втрата довіри, яку буде тепер вкрай складно повернути. Іншого Криму в них у рукаві немає, починати велику війну для влади самогубство, економіка в нинішній моделі рости не в змозі.

Володимир Мілов

Ми в соціальних мережах

7,341Підписниківлайк
413Підписниківвподобати
15Підписниківпідписуватися

Рекомендуємо

Популярно

Сезон полювання. Український бізнес отримає надійний інструментарій, щоб кошмарити російський (рос)

Вопрос международных судов в Украине превращается либо в форму личного пиара отдельных руководителей, либо в инструмент решения частных вопросов наиболее активных бизнес-структур В ближайшее время...

Казус Цукерберга. Чому Україна робить все правильно, подаючи на Росію до суду

По всій видимості, у менеджерів Facebook з'явилися формальні підстави для заборони більшості пропагандистських ресурсів Кремля. Днями Facebook забанив більшу частину акаунтів пропагандистських ресурсів Кремля типу...

Brexit: яким буде майбутнє Європи

Сьогодні важливий день для всієї Європи. Голосування щодо Brexit визначить не лише розвиток Великої Британії протягом найближчих декількох років, але матиме і фундаментальний вплив на розвиток...

Придністровський конфлікт: сьогодення і майбутнє

Час від часу Придністров’я з’являється на радарах українських ЗМІ. Востаннє про сепаратистський регіон згадували, коли до переліку областей, де ввели воєнний стан, включили і...

Застрягли на переході

Громадянське суспільство: словами чи справами? Успішні чи байдужі. Переможці або ті, хто програв. Яка вона — наша нація? У Києві відбулася фінальна лекція із циклу Україна 2020....