Головна Блог

7 качеств, чтобы воспитать в ребенке лидера

0

Кем бы ни был ваш ребенок, он должен быть любим. И это — первое и самое важное условие для воспитания лидера.

Второе условие — не стремитесь говорить «нельзя», «плохо», «не смей» через каждые пять минут. Это всенепременно скажется на характере малыша. Он может закрыться в себе. Ну, а фразу «Ты мне не помогаешь, ты плохой» стоит забыть вообще, вне зависимости, хотите вы вырастить лидера или нет. Если он что-то делает не так, можно сказать ему, но совсем в других выражениях — вместо «Опять ошибся» – «Ничего страшного, ты можешь исправить», «Нельзя!» – «Не стоит», «Ты плохой» – «Ты поступил плохо, но ты хороший человек».

Ребенка стоит подбадривать в его начинаниях, воспитывая этим его уверенность в себе. Каждый, пусть и маленький успех малыша, следует отмечать как достижение, поскольку именно в родителях ребенок видит своих главных друзей и критиков. Если что-то не выходит с первого раза, объясните крохе, что расстраиваться незачем – все обязательно получится, пусть и не сразу!

Какие качества нужно воспитывать в ребенке для проявления лидерства?

  1. Оптимизм – ребёнок верит в успех, заражает этой верой окружающих.
  2. Уверенность – ребёнок с лёгкостью преодолевает трудности, не сомневается в своих силах. Очень важно воспитывать ребенка и внушать ему чувство уверенности с раннего детства.
  3. Честность – ребёнок говорит правду и берёт на себя ответственность за свои поступки.
  4. Решительность – ребёнок взвешенно принимает решения, идя на риск.
  5. Ситуационное лидерство – ребёнок принимает нужные решения в сложных ситуациях.
  6. Поддержка – ребёнок помогает другим стать увереннее.
  7. Делегирование – ребёнок распределяет задачи между другими.

7 качеств, чтобы воспитать в ребенке лидера

Как воспитать ребенка лидером: несколько практических советов

Что можно посоветовать родителям будущего лидера:

  • уважайте мнение своего малыша, обсуждайте с ним поступки людей, сказочных героев; поощряйте каждое выступление на сцене, учите малыша правильно говорить;
  • малыш не обязан получать хорошие оценки— гораздо лучше развить в нем мотивацию к учению, стремление расширять свой кругозор должно стать его страстью, мотивация должна быть именно к учению — не оценкам;
  • научите отпрыска не бояться ответственности, уметь ставить определенные цели и достигать их;
  • научите ребенка соблюдать правила общества, в котором он живет;
  • интересуйтесь личной жизнью малыша, если вдруг увидите, что ребенком манипулируют, постарайтесь объяснить малышу, что настоящий друг никогда таким заниматься не будет, но и следите за тем, чтобы ребенок не манипулировал своим окружением;
  • научите ребенка проигрывать, не ругайте его за неудач.

Очень важная тема – то, как вы общаетесь с детьми, как вы с ними разговариваете. Например, за постоянные порицания ребенок может закрыться внутри себя. Для родителей очень важно дать детям любовь , воспитывать лидерские качества, чтобы он мог добиваться успехов в будущем.

7 качеств, чтобы воспитать в ребенке лидера

Как общаются канадские дети между собой

Я работала в обувном магазине долгое время и заметила одну закономерность: почти всех мальчиков называли Чемпионами, а девочек Принцессами. Когда в магазин приходят родители с детьми за покупками, дети сами делают свой выбор, не кричат, не требуют, а мирно дискутируют о важности покупки. Даже самый маленький ребенок знает, чего он хочет, и мне как продавцу в сервисе клиентов нужно было работать не только с родителями, но и с ребенком.

Истинное Лидерство

  • Лидерство – это проявление инициативы в чем-то и взятие на себя ответственности за что-то. Это обретение способности и выполнение чего-то лучше, быстрее, качественнее, эффективнее.
  • Лидерство – это прогресс. Только тот, кто ведет людей к развитию, может считаться лидером.
  • Лидерство – это служение, забота о нуждающихся в вашей заботе и помощь нуждающимся.
  • Лидерство – это сотрудничество во имя всеобщего благоденствия и процветания.
  • Лидерство – это решение стоящих перед людьми задач, использование новых возможностей.
  • Лидерство – это верность выбранному пути, это смелость и мужество в преодолении возникающих на пути преград.
  • Лидерство – это импульс, мотив побуждения людей становиться лучше.

“Ситуація критична”: яке лихо загрожує Криму

0

Загроза глобальної посухи в анексованому Криму стала темою №1 для жителів півострова. Кримська “влада” оголосила режим надзвичайного стану в деяких найпроблемніших регіонах, але вирішувати проблему не поспішає.

Аграрна галузь у Криму вмирає, вже зараз на полях відмовляються засівати культури, які раніше чудово вирощувалися завдяки регулярному поливу. А люди змушені пити неякісну воду, якщо така взагалі тектиме з крана.

Проблему води в умовах окупації обговорили із екс-начальником управління з питань експлуатації об’єктів водопровідно-каналізаційного господарства Міністерства ЖКГ Криму Аметом Мамутовим.

– Що призвело до таких катастрофічних проблем із водою?

– Найкритичніший момент у тому, що через нестачу питної води (і не тільки питної, а водного балансу загалом) виснажилися і підземні води. Відповідно, їхній рівень знизився до критичної позначки, свердловини працюють у годинному режимі, при тому, що раніше вони працювали цілодобово. Це в цілому по Криму, виходячи з водного балансу.

А за останні 10-15 років завжди гостро стояло питання східного Криму – це Керч, Феодосія, Судак. Ці регіони живилися за рахунок подачі дніпровської води по Північно-Кримському каналу. Тому переважно наповнення і запаси води складалися саме з дніпровської води через очистку. Наразі основним джерелом наповнення цих водосховищ є ті свердловини, які бурили в районі Нижньогірського і Джанкойського районів. Там три зони, це “золотий запас” питної води Криму, який не розробляли, та й взагалі не дозволяли собі розкривати.

Сьогодні ж, побудувавши групу водозаборів, зі свердловин відкачують воду і проганяють до цих водосховищ. Потім вода знову береться з водосховища й очищується. Тобто вода хорошої якості скидається до брудного зрошувального каналу, потім проганяється до водосховища і після очищення подається споживачам.

Ось цей запас вони використовують, щоб забезпечити східний Крим. Білогірське водосховище і Тайган уже давно висохли. Хоча у Білогорську сховище ще надходить верхній стік – це дощі і танення снігу, які збираються за зиму, але вони вичерпуються дуже швидко, і запасів не вистачає. Тому основним джерелом є ці свердловини.

Щодо решти Криму – Сімферополь ще забезпечений водою, Бахчисарайський район на свердловинах, там за рахунок талих вод і поверхневого стоку ще утримують ситуацію. У районі Судака були дві або три свердловини, за рахунок чого і жили. Але підземні води досягли своєї критичної позначки, як я казав, тому джерела там уже давно висохли.

– Жителі села Передущельне Бахчисарайського району поскаржилися, що вже 12 днів живуть без води…

– У цьому районі є джерело. На ньому стояв відцентровий насос, який качав із нього воду. Є постійна проблема з цим насосом, це технічне питання. Але я думаю, що крім цього, там ще й відсутність припливу – запасу води, що надходить.

– Скільки регіонів живиться водою за рахунок свердловин?

– Дуже багато, це вся центральна і степова частина Криму.

– Тепер вони залишаться без води, враховуючи, що рівень підземних вод критично низький?

– Розумієте, дніпровська вода була потрібна не тільки для наповнення водосховищ, це підтримка водного балансу за рахунок фільтрації. За рахунок поливу і всього іншого підтримувався водний підземний горизонт.

Якщо простими словами, вода збиралася під землею і трималася на певній позначці, і це дозволяло цілий рік відкачувати воду. Сьогодні надходження зверху немає, відповідно, скільки можна відбирати? Другий момент – вода, яка відбирається, проходить через карсти, а Крим перебуває у зоні вапнякових відкладень (кальцій). Тому дуже підвищилася мінералізація води, і говорити про те, що з цих свердловин надходить питна вода – самого себе дурити. Будь-який житель степової частини Криму скаже, що якість води значно погіршилася, і говорити про те, що її можна пити… Люди просто змушені користуватися тим, що мають. А вода солона.

– Якщо ситуація не вирішиться, що буде з питною водою у Криму?

– Той проект, який реалізується (пробурені свердловини в Нижньогірському і Джанкойському районах), там має бути побудований магістральний трубопровід з насосними станціями і резервуарами, і ця вода має подаватися на східний Крим – на Феодосію до Керчі по трубах. Саме таким чином планують закрити проблему з питною водою в тій зоні. Але це за умови, що дебету “золотого запасу” вистачатиме, аби забезпечувати ці регіони. Що стосується центральної та степової частини Криму, то їм пощастило, що пішли дощі, хоча рік за прогнозами мав бути посушливим. Це дозволило там підтримати водний баланс. Якщо два роки поспіль у Криму буде посушлива погода, це критично вплине на стан із питною водою. Уже проблеми є, але надалі вони будуть гострішими і набагато істотнішими. Є можливість, що води у свердловинах просто не стане. Більша частина Криму, яка бере воду зі свердловин, залишиться без неї.

– Заступник міністра з питань окупованих територій Юрій Гримчак заявив, що через відсутність води потерпає екосистема Криму, і щоб повернути її до попереднього стану – знадобиться 10 років?

– Він трохи помилився. Мої припущення – щороку мінус десять. Кожен втрачений рік відтягує екологічний стан півострова від стабільного на 10 десять років. Для того, щоб відновити цей баланс, вже сьогодні треба близько 25-30 років. Це за умови, якщо найближчим часом вирішиться питання деокупації Криму. Тоді дніпровська вода має надходити в необмеженій кількості. Простими словами, треба буде залити Крим прісною водою, щоб прискорити процес екологічного відновлення.

– Коли настане критична фаза?

– З огляду на те, що у степовій частині вже піднялися солонцюваті ґрунти, і засоленість цих регіонів зростає, то в найближчі три-п’ять років, залежно від погодних умов. Якщо у Криму два роки поспіль буде посушливе літо і зима, то ви можете уявити, які суховії розгуляються півостровом. Вони розноситимуть цю сіль, пил і все інше. Аграрії вже не те що скаржаться – вони відходять від того, щоб робити засів влітку, це ризиковано. Озимі, ярі просто відходять від посадки.

Відмовилися від вирощування багатьох культур, найпершим був рис, тепер перестають вирощувати баштанні та овочеві. Культури, які вимагають вологи, ті самі виноградники, сьогодні у критичному стані, бо поливати нічим.

– Як кримська “влада” може вирішити проблему?

– Я вже казав про проект із будівництвом водопроводу, який братиме воду зі свердловин в Нижньогірському і Джанкойському районах. Ну а щодо іншого… баржами не привезеш. Була ідея прокласти трубу і брати воду з Кубані, але там своїх запасів не вистачає. А інших можливостей немає. Хіба що опріснювати воду, але ця ідея часто озвучувалася, скільки я працював, але також часто і відкидалася з однієї причини – це процедура “золотої води”, собівартість кубометра становить від 4 до 8 євро. Поливати нею точно ніхто не буде, а як питна вода вона вимагає додаткового насичення мікроелементами, бо це мертва вода. Тому питання опріснення морської води, я гадаю, більше утопія, ніж реальність. Все що маємо – ті запаси води, які є на півострові, а вони поповнюються за рахунок снігу і дощу.

– Крим може опинитися під загрозою зникнення питної води?

– Якщо не два, а три-чотири роки посушливих літа та зими, то кримській владі доведеться приймати кардинальні рішення, хоча це питання має стояти першочерговим уже зараз.

Катастрофа в Криму: русло однієї з найбільших річок півострова повністю висохло (фото, відео)

0

Вже другий тиждень у Криму йдуть зливи – і лише це рятує водосховище від повного висихання.

Рясні опади не врятували від висихання одну з найбільших річок окупованого Криму – Біюк-Карасу. Русло річки Біюк-Карасу у селі Карасівка вище від Білогірського водосховища повністю висохло, передає “Крим.Реалії” слова блогера з анексованого півострова Зареми Сеїтаблаєвої.

“Тепер зрозуміло, чому запаси Тайганського і Білогірського водосховищ були вичерпані ще 5 липня, і скидання води з них зупинили. Адже без припливу води з Біюк-Карасу водосховище залишається без джерел живлення”, – йдеться в сюжеті.

Дно водосховища тепер заростає травою. Вже другий тиждень в анексованому Криму йдуть зливи – і лише це рятує його від повного висихання. Але дощі не в силах поповнити водойму з таким масштабним дзеркалом, вологи випаровується більше, ніж приходить з опадами. А попереду – спекотний серпень, тому Білогірське водосховище може повністю висохнути.

Крім того, корисного об’єму води у водосховищі не залишилося. Майже знищена біосистеми водойми, що формувалася десятиліттями.

Нагадаємо, Україна забезпечувала до 85% потреб Криму в прісній воді через Північно-Кримський канал, що з’єднує головне русло Дніпра з півостровом. Після анексії Криму Росією в 2014 році постачання води на півострів припинили.

Путін передав Україні ультиматум

0

Кремль кинув всі сили на те, щоб не допустити відділення української церкви від Москви.

У Кремлі відчули, що Україна як ніколи близька до отримання автокефалії УПЦ. Для Москви це – кінець імперії, другий майдан. Допустити припинення існування фсбшної гілки православ’я, структури, яка сприяла анексії Криму, війні на Донбасі, та ідеологічно є зброєю проти України, в Москві ніяк не можуть.

Тому зусилля будуть прийняті безпрецедентні, щоб цього не допустити. Напевно, зараз літаки з грошима літають в різні православні церкви, які братимуть участь в голосуванні. Але найважливіший крок, на який пішов Кремль – це прямі загрози Україні.

Не всі звернули увагу на заяву одного з наглядачів Путіна в Україні Вадима Новинського: “Якщо церковний розкол буде легітимізувати, велика ймовірність розвалу країни, громадянської війни на релігійному грунті. Вона буде в кожному місті, кожному селі, за кожен храм”.

Вустами Новинського Путін передав ультиматум Україні: “Якщо українська церква буде відділена від Москви, я вам влаштую громадянську війну”.

Що насправді нам повідомив Новинський? Те, що в Україні будуть здійснені провокації в момент імовірного отримання Томосу на автокефалію – підпали церков, імітація нападу націоналістів, теракти, криваві бійки, можливо, вбивства. Тобто “православний цар і помазаник Божий” загрожує українцям новою широкомасштабною агресією в ім’я порятунку православ’я. Спасибі Новинському, що нам це все так доступно, пояснив простою мовою.

Одна ув’язнена концтабору Майданек (табір смерті Третього рейху на околиці польського міста Любліна – ред.) у відповідь на питання, що вона для себе вважає головним уроком війни і Голокосту, сказала: “Якщо хтось говорить, що хоче вбити тебе, вір йому”.

Я вірю панові Новинському і сподіваюся, що йому вірять і українські спецслужби, і український політикум, і український президент, і всі українці.

На кону зараз без перебільшення майбутнє країни. Пана Новинського треба попросити з України, використовуючи всі законні методи, інакше він буде і далі підривати країну. Не можна сидіти склавши руки, інакше нас просто зжеруть.

У кримських татар на цей випадок є хороша приказка: “Якщо сусід росіянин, тримай сокиру гострою”.

Айдер Муждабаєв

Президентські вибори 2019. Український Макрон, український Ердоган

0

Якщо і можна виділити тренд старту президентської виборчої кампанії в Україні, то це очікування появи принципово «Нового», примарного кандидата, який мав би перетягнути на свій бік понад 40% виборців, що досі не визначилися, кого підтримуватимуть у день голосування.

Мова йде про українську версію Макрона, якого за півроку до президентських виборів у Франції також ніхто не сприймав серйозно у якості реального кандидата. Але, оскільки тодішні лідери виборчих перегонів або дискредитували себе серією корупційних скандалів (Фійон), або не зуміли запропонувати об’єднавчу платформу для більшості французів (Ле Пен), то й лідер типового для України політичного проекту «під одні вибори» «Вперед, Республіка!» стався б у нагоді.

Такий раптовий «Макрон» у наших широтах вигідно відрізнятиметься від більшості представників першої десятки наявного президентського рейтингу відсутністю захмарних антирейтингів, які значно звужують можливості представників цього пулу претендувати на роль визнаного лідера нації. Відсутність антирейтингу, звісно, добре, і для перемоги на президентських виборах цього фактору може навіть вистачити. Як вистачило у Еммануеля Макрона у Франції.

Проте чи буде цього достатньо для формулювання стратегії розвитку країни? Для чітких відповідей на найбільш болючі питання сьогодення, такі як досягнення миру і відновлення територіальної цілісності країни, подолання корупції та бідності?

Ризикну спрогнозувати, що озвучення таких відповідей вимагатиме нелінійного підходу, який може навіть викликати неприязнь і супротив у частини суспільства.

Наведемо один приклад. У книзі американського політолога Самуеля Гантінгтона наведено приклад двох класичних країн, які перебувають на межі цивілізацій – Україна і Туреччина. Україна лежить між західною і російською цивілізаціями, кожна з яких претендує на домінування на даній території, Туреччина – між західною й ісламською.

«Однак що буде, якщо Туреччина перевизначиться? У якийсь момент Туреччина може відмовитися від своєї гнітючої і принизливої ролі прохача, благаючого Захід про членство в ЄС, і повернутися до більш впливової і піднесеною історичної ролі основного ісламського представника і антагоніста Заходу», – писав Гантінгтон у 1996 році.

Прогноз збувся десь на половину. За Реджепа Таїпа Ердогана Туреччина, дійсно, припинила стукати у двері ЄС, зрозумівши, що членство у цій організації для неї сьогодні неможливе з огляду на ті ж самі цивілізаційні розбіжності, що породжують страхи європейців. І тому придушення заколоту військових, які десятиліттями виступали в Анкарі основними прибічниками проєвропейськоого руху, виглядає логічно.

Але достатньо авторитарний Ердоган не дав підняти голову й радикальному ісламу. Натомість проголосив курс на регіональне лідерство з сильною президентською владою (порівняємо з модними в Україні розмовами про перехід до парламентської республіки).

Хто забув – нагадую. В Україні йде війна, анексовані Крим і частина Донбасу. Чи є в історії людства приклади перемоги над агресором «колективного відповадального», яке за відомою мудрістю часто перетворюється з «всі» в «ніхто»? Питання до істориків, але приклади перемоги на чолі з сильними, навіть авторитарними лідерами народів є більш верификативними.

Результати нещодавніх виборів, які відобразили впевнену перевагу Ердогана, підтверджують, що турки погодилися з його курсом виходу з парадигми «або / або» по відношенню до Заходу й ісламського світу.

Звісно, спробувати сліпо скопіювати такий сценарій на українські умови буде самовбивчим для самої України, адже будь-які, навіть, номінальні поступки Кремлю призведуть до того, що РФ повністю поглине нашу країну.

Проте зрозуміти, за прикладом керівництва Турецької Республіки, що у сучасному світі прагматична сила важить більше за туманні перспективи, цілком можливо.

Теоретично український «Макрон» може красиво перемогти на виборах. Але для реальної політики, мені здається, сьогодні більше підійшов би український варіант адаптованого «Ердогана/Лі Куань Ю». Здатного впроваджувати достатньо болючі і непопулярні реформи, які згодом гарантують суттєвий підйом країни.

Залишилось небагато – зрозуміти хто саме з заявлених кандидатів в президенти може поєднати в своїй програмі/команді/діях стратегію перемоги на виборах «сильної руки» з покроковою реалізацією задекларованих принципів державного будівництва на майбутніх 5-10 років. Адже поява ефімерного «Нового» кандидата за 7 місяців до виборів, в олігархічних умовах українського політикуму, на 99,9% буде «проектом під одні вибори» з подальшим розчаруванням в черговому месії, нав’язаному виборцям безкінечним потоком дороговартісної телевізійної реклами, тотальною поклейкою бордів та ментальним сподіванням українців на миттєвий «рубильник счастья».

Уздовж або впоперек. Українцям на місцевих виборах потрібна двопартійна система (рос)

0

В каждом городе, каждом селе, должны быть всего две партии. Партия тех, кто хочет строить мост вдоль реки и тех, кто хочет строить его поперек.

Любите ли вы выборы так, как люблю я? Нет? А зря. Тот же театр, только с куда более дорогими билетами. И дешевыми актерами. Не надо рвать на себе волосы, и причитать об упадке нравов.

Старожилы помнят, еще пару тысяч лет назад, в Риме, родине нашей демократической системы, были те же проблемы. Не из кого выбирать, все негодяи, тотальный подкуп, плебс, схвативший бесплатный хлеб, и приведший к власти самого оголтелого горлопана. И ничего с тех пор не изменилось, и выхода нет, и круг замкнут, и чтобы перебить его, горлопана, надо дать и пообещать больше, а чтобы дать, надо украсть. И так взвинчивается эта спираль вранья, подачек и воровства, бесконечно, пока не лопнет со звоном, рассыпавшись осколками экономики.

Грустно? Ну, а как вы хотели, демократия ужасная вещь, лучше которой никто ничего не придумал. Очень спорят, как выбирать. По партиям? Ибо подкупают мажоритарщиков. Подкупают. Но вдумайтесь, мы ведь сразу упираемся в то, что гражданин быть избранным не может. Если не идет от партии. А партии наши, вы сами видели, звать будут, умолять, а приличный человек триста раз подумает и откажет. Не отмоешься за всю жизнь потом.

Мажоритарка? Хм. Олигархи скупят мажоритарщиков, как танцовщиц в стриптиз баре разберут, умных, красивых, поштучно и коллективами. И все будут счастливы, но зачем тогда выбирать кого-то, пусть олигархи сами рулят, из них и выберем. Хотите такого? Я нет. Что может быть более жалким и примитивным? Ничего. Ничего, кроме смешанной системы. Которая и преимуществ не дает, и пороки обеих предыдущих в себя впитывает и умножает стократно. Нет выхода, получается? Не знаю. Знаю другое.

А давайте представим, что мы не хотим играть в дурацкую игру все вместе. Хотим просто жить, интересуясь не глобальными проблемами, решить которые не можем никак, а мелкими. Радиусом от 5 до 30 километров.

Представьте себе, крошечный городок. Тысяч двадцать жителей. Наступают выборы в местные советы. И весь городок, глушь глухая и провинция дремучая, должен проникнуться, определиться и разделиться. На сторонников БЮТ, БПП и прочих Самопомощей. Условно называю, неважно. Смогут? Запросто. К утру будут рвать друг друга на части за вождей, имена которых узнали вчера. Нужно ли это? Никому не нужно. Нет большей дури, чем выборы в местные советы по политическому признаку.

В каждом городе, каждом селе, должны быть всего две партии. Партия тех, кто хочет строить мост вдоль реки и тех, кто хочет строить его поперек.

Партия тех, кто хочет разбить парки и тех, кто хочет настроить стадионов. Партия тех, кто хочет самый крутой в мире хлев, и тех, кто хочет самый большой в области элеватор. И не будет проданных франшиз. И не будут местные проходимцы пролезать под партийными брендами. И не смогут политсилы шантажировать мэров голосами своих депутатов. Ничего этого не будет. В теории, конечно, но мы ведь о теории.

Власть наша бесконечно оторвана от страны. И мы стонем об этом вечно, тянем за ней руки, причитаем, пытаемся догнать. А не надо

Спасемся городами. Городами, живущими деньгами своих граждан, бюджетами, их интересами и их волей. Можно ли так? Можно.

Я политизирован, очень политизирован, хоть и нет политсилы, которую готов бы был поддержать. Но вся политизированность моя улетучивается, когда я думаю о своем Городе. Меня не интересует ни успешность- неуспешность Майдана, ни реванш Антимайдана, ни европейская устремленность ни атлантическая интуитивность. Меня интересует туризм.

Город не туристический – не едут люди. Не едут люди – нет инвестиций – нет инвестиций – не едут люди. Круг, как всегда. Я готов выбирать между концепциями. Достроим метро, и разгрузим проспект, или прекратим, и затопим. Вместе с шансами разгрузить проспект. И мне для этого выбора, триста лет не нужна руководящая роль партии, любой партии, хоть с рейтингом 3%, хоть 7,5. Они хотят откусить от Города всё, что он может им дать, высосать и высушить. А я хочу, чтобы они кусали и сушили сами себя.

Уверен, у каждого есть представление о том, чего хочется. Чего нужно. Чего можно. В своем городе. Понимаете, когда есть мост, по нему едут все: и красные, и белые, и левые и правые. А когда его нет, не едет никто. Вот и вся суть споров. Никто не предлагает местные партии для городов. Абсолютно аполитичные. Свои, без всяких прицелов и мечтаний вырасти и взбираться на Олимп. А зачем Олимп? Ну победили наши в столице, и? Дважды и трижды. С отрывом и размахом. И? Какое до этого дело конкретному горожанину? Никакого. Кто бы ни был нашим. Так, тщеславие потешить. Но думкой то богатеют дурни.

Обидно, застрять в дураках. Нам бы стоило попробовать. На местном уровне, в состязании местных элит что-то найти. Нет местных элит? Появятся. Как только мы придем к тому, что нас интересуют они, а не покорение воздушных замков Столицы.

Макс Бужанский

Страх за історію. Чи може Польща піти слідами Угорщини

0

З конфліктного минулого сучасники можуть винести або урок того, що більше ніколи не повториться, або виправдання свого небажання працювати з сучасністю

Те, що наразі спостерігаємо з польського боку – це бажання розглядати польсько-український конфлікт часів Другої світової війни абсолютно односторонньо, тобто говорити тільки про польських жертв та українських убивць. Очевидно, що з історичної точки зору такий підхід є абсолютно некоректний: поділяти учасників конфлікту на вбивць та жертв лише за національною ознакою неможливо. Українці були як і серед тих, кого вбивали, так і серед тих, хто вбивав. І так само з поляками.

З одного боку, такий польський підхід є антиісторичним, а з іншого – політичним. Адже очевидно: подолання конфліктного минулого можливе тільки через взаємне прощення. Натомість польські політики пропонують одностороннє каяття.

З будь-якої історії конфлікту минулого сучасники можуть взяти або урок того, що більше ніколи не повториться, або навпаки – виправдання свого небажання працювати з сучасністю. Нині я спостерігаю, що польські політики, на жаль, обирають другий шлях. А заразом використовують історію задля погіршення сьогодення українсько-польських відносин.

Ми спілкуємось з польськими істориками та, на жаль, системна робота на спеціалізованих майданчиках стала фактично неможливою внаслідок ухвалення Польщею змін до закону про польський інститут національної пам’яті. Ці зміни передбачають кримінальну відповідальність за незгоду з тим, що вони називають «злочинами українських націоналістів». І це не щось інше, як досить грубе втручання в історичну дискусію та чіткий прояв бажання поляків цілком її зупинити.

Поділяти учасників конфлікту на вбивць та жертв лише за національною ознакою неможливо

На мою думку, це пов’язано з процесом відкриття архівів, який нині дуже активно відбувається в Україні: з’являються матеріали, які так чи інакше змушують польських істориків переглянути раніше висунуті концепції співвітчизників, у тому числі про геноцид. І щоби зупинити цей процес, зафіксувати оцінку подій на тому рівні, що є зручний теперішнім політикам, парламент Польщі ухвалив низку політичних рішень про те, що українсько-польський конфлікт був геноцидом. А ті, хто незгоден, нестимуть кримінальну відповідальність.

На жаль, виходячи з того, з якою підіймається тема минулого конфлікту, Польща може піти слідами Угорщини. Адже з боку польських політиків ми постійно чуємо речі, які свідчать про узалежнення сучасних українсько-польських відносин від оцінок українцями своєї ж історії. У відносинах між добросусідськими країнами таке було б неможливо.

Я згоден з тим, що українці й самі недостатньо знають про ОУН, УПА та, зокрема, Волинську трагедію. І цьому є кілька причин.

Справа в тому, що рівень дослідження цієї проблематики в Україні поки що є меншим, ніж у Польщі. Адже українська історіографія як така зазнала більших втрат за часів тривалого панування тут комунізму. Ситуація залишалась аналогічною і довгий час після падіння комунізму: можливостей для нормальних досліджень в Україні не було, тому що багато ключових архівів були закритими, зокрема і архіви КГБ.

Та все поступово міняється після Євромайдану: рівень зацікавленості українців до своєї історії зростає, як і рівень можливостей для дослідницької діяльності. Тепер це лише питання часу.

І саме тому я вважаю це одним з пояснень, чому польські політики так активізувалися.

Нам треба багато працювати та досліджувати. А це значить дивитись на цей конфлікт з обох сторін, намагаючись зрозуміти, що ті події були відголоском дуже брутальної Другої світової війни, а тому і самі були сповнені брутальності. Намагатись зрозуміти, що обидві сторони цього конфлікту чинили речі, які ми з впевненістю можемо вважати воєнними злочинами. Тож і засуджувати ми їх маємо, називаючи конкретні імена – наші та їхні.

А не односторонньо, як це нині робить польська влада: говорячи про конкретні злочини конкретних людей УПА, називати злочинною всю організацію. Ба йти ще далі – називати злочинною всю боротьбу українців за незалежність.

Володимир Вятрович

«Слава Україні!» – історія гасла боротьби за незалежність

0

Від президента до школяра, від військового до вчителя – нині всі в Україні використовують гасло «Слава Україні! Героям слава!». Та звідки воно? Як народилося? Хто вигукував його першим? І чи нема в ньому ідеї «вищості»?

«У всіх рушниці, у декого шаблі і револьвери, у одного шабля старовинна, оправлена в срібло.

Під’їжджаю до них:

– Добридень хлопці!

– Слава Україні! – відповідає декілька голосів. Це мене трохи змішало. Я не знав, що у холодноярців заведено замість «Здоров» вітатися «Слава Україні», а відповідається – «Україні слава».

Це спогади військового, письменника, громадського діяча Юрія Горліс-Горського. У 1919 році він приєднався до боротьби за Холодноярську республіку і став одним із осавулів гайдамаків.

Визвольні змагання. Українська революція

Юрій Горліс-Горський пройшов всю революцію. Історики кажуть: саме завдяки його спогадам гасло поширилося українськими землями.

Водночас, під час визвольних змагань фраза «Слава Україні» в різних інтерпретаціях з’являється в різних військових формуваннях та звучить у багатьох регіонах України та українських етнічних земель. Її використовують різні підрозділи УНР та інших українських державних утворень.

УНР. Чорні запорожці. Гасло та вітання «Слава Україні! – Козакам Слава!» в часи УНР використовували чорні запорожці. Про це йдеться зокрема і в спогадах Петра Дяченка, командира 1-го кінного полку чорних запорожців.

Гетьманат Скоропадського. Сердюки. «Йшлося насамперед про сердюків, які добре марширували, голосно вигукували «Слава Україні, Гетьманові Слава», – пише у своїх спогадах генерал Всеволод Петрів.

Пізніше гасло підхопили наступні борці за незалежність України.

1920-і–1940-і роки. Українські націоналісти

Гасло в такому вигляді, як українці використовують його зараз, з’являється в націоналістичній організації «Легія українських націоналістів», що діяла у 1925–1929 роках.

«Коли виникло питання про організаційне вітання, схоже на те, що саме Юрій Артюшенко запропонував використати вітання чорношличників: «Слава Україні!» – «Козакам слава!». Пропозицію товариство прийняло, але з уточненням – відповідати треба було: «Героям слава!», йдеться в спогадах Петра Дяченка.

Пізніше бандерівське крило ОУН підхопило це гасло і затвердило його як офіційне привітання організації у 1941 році – на Зборах: «Обов’язуючі слова повного привіту: «Слава Україні» – відповідь – «Героям слава». Допускається скорочення привіту – «Слава» – «Слава».

Також в ОУН використовували й інше, схоже гасло: «Слава Україні – вождеві слава». Вождем називали спочатку – Євгена Коновальця, а потім Андрія Мельника. Пізніше, після придушення збройного спротиву ОУН-УПА, в СРСР гасло було забороненим довгі роки.

Перебудова. Кінець 80-х–1990-і роки

Наступні яскраві згадки про гасло датуються вже 90-ми роками, коли Україна отримала відносну свободу слова. Тоді воно почало звучати на мітингах і демонстраціях.

Тоді ж з’явилося і продовження фрази, яке звучить як: «Слава нації! Смерть ворогам!» і «Україна понад усе!», чого не було раніше. Таке продовження використовувала Українська націоналістична самооборона (УНСО) – силовий підрозділ партії УНА.

Є навіть версія, що з’явилася ця фраза завдяки фільму 1995 року «Хоробре серце» про боротьбу Шотландії проти Британської імперії.

Сучасність

Гасло «Слава Україні – Героям слава» в масовій свідомості міцно асоціюється з Революцією гідності і Помаранчевою революцією; з Майданом і війною на Донбасі.

Акція у Вашингтоні, 18 вересня 2014 року
Акція у Вашингтоні, 18 вересня 2014 року

Однак, саме на сході до гасла досі ставляться з пересторогою. Раніше радянська, а тепер російська пропаганда змальовує борців за незалежність України і все, що пов’язано з ОУН чи УПА, як пособництво нацизму.

Крім того, гасло поширилося в лавах ЗСУ і добровольчих підрозділах саме під час російської збройної агресії проти України.

Політична карикатура Євгенії Олійник
Політична карикатура Євгенії Олійник

Офіційно ж в армії зараз використовують взяте з радянських часів і перекладене з російської «Бажаємо здоров’я, товаришу генерал-полковнику» чи «До побачення, товаришу адмірале». До Верховної Ради ще в 2014 році був поданий законопроект, що пропонував нове вітання в армії. Але змін поки немає.

Через десятиліття після повстання у Холодному Яру та партизанської боротьби УПА на Західній Україні гасло «Слава Україні! Героям слава!» поширилося на всю країну. Так сучасні українці згадують і вшановують героїв минулих днів та героїв днів нинішніх.

Плакат художника Юрія Неросліка
Плакат художника Юрія Неросліка

У Трампа є “товар” для Путіна: чим це закінчиться для України

0

Леонід Радзіховський про зустріч Трампа з Путіним

У середині липня в Гельсінкі відбудеться зустріч Дональда Трампа і Володимира Путіна, яка багатьма сприймається як загроза нових домовленостей між лідерами США і Росії, не найсприятливіших для України. Російський журналіст і публіцист Леонід Радзіховський докладно розповів про свої очікування від зустрічі, про те, в яких питаннях Трамп і Путін можуть прийти до якихось рішень, і яке місце у переговорах займе тема України, в першу чергу Криму.

Оскільки Трамп – людина малопередбачувана, на його зустрічі з Путіним можливо все. Трамп свою позицію по Криму позначив: мовляв, Крим – російський. Але це фактична сторона справи. У ній, власне кажучи, практично ніхто й не сумнівається. А переступити через суто юридичну сторону справи – що Крим був анексований всупереч міжнародним договорам – Трамп і ніхто інший не може. Тож що Трамп може сказати з цього приводу?

Не може він і санкції скасувати, тому що Конгрес спеціальним рішенням заборонив Трампу це робити [без узгодження з парламентом] – не тільки щодо Криму, а будь-які інші санкції, які застосовані до Росії. Тобто у питанні Криму Трамп ніяких рішень прийняти не може.

Але є інші речі, які дійсно від Трампа залежать. Наприклад, “Північний потік-2”. Америка може протидіяти його будівництву, а може цього не робити. Тут Трамп цілком може змінити політику. Це одна реальна позиція, яку Трамп може запропонувати Путіну.

Друга – що адміністрація президента США більше не вноситиме ніяких нових пропозиції про санкції щодо Росії і російських компаній. Значить, що не буде нових санкцій.

Мабуть, Трамп більше не може запропонувати нічого реального, що можна “помацати руками”. Залишається всяка безглузда балаканина на зразок скорочення ядерних боєголовок. Але це абсолютна нісенітниця, яка може тягнутися сто років. Хоча військові з задоволенням в це грають. Ось це і є простір для конкретних дій, які Трамп може Путіну запропонувати.

Але він може запропонувати і більш важливу річ, яка не має конкретного виміру, але може мати для російського президента значно більше значення, – так би мовити, легітимізувати Путіна. Трамп не командує американськими ЗМІ і, зрозуміло, не може, як Путін, простим клацанням пальців розгорнути всю риторику в США на 180 градусів. Але в межах своїх можливостей – а вони, як ми бачимо, є, всупереч поширеній думці, що американський президент скутий тут і там – змінити риторику він може.

Політична легітимація не веде автоматично до скасування санкцій, але веде до значно важливішої речі – перегляду психологічної установки американських компаній, фондів, тощо. На сьогоднішній день жодні санкції не забороняють американським фондам інвестувати в масу російських компаній і галузей. Заважають загальна невпевненість і негативна установка. І їх можна міняти, тому що вони в значній мірі залежать від загальної політичної установки.

Більше того, якщо Трамп спробує змінити загальну парадигму, в якій розглядають Росію, то, можна не сумніватися, що за цим піде значно конкретніша реакція Європи. Європейці і європейські компанії дуже хочуть налагоджувати відносини з Росією – це загальновідомий факт. Їх стримують не тільки формальні санкції, а й загальний клімат недовіри і негативного ставлення. Якщо це почне змінюватися від Америки, то європейці до цього з задоволенням приєднаються. З двох причин. Перша – вони самі хочуть. Друга – вони, природно, не хочуть політичного альянсу Путін-Трамп проти Європи.

Відповідно, установка європейців може початися змінюватися. Знову-таки, це теж не означає формального скасування санкцій. Але європейцям скасувати санкції набагато легше, ніж Трампу, тому що вони їх продовжують раз на півроку.

Для цього від Путіна потрібно всього-то нічого: якісь мінімальні зрушення по Донбасу, навіть символічні, після яких європейські політики і лобісти зможуть сказати: “Щось зрушилося. Росія йде назустріч, давайте й ми підемо, хоч частково скасуємо санкції!”. Повне або часткове скасування – це вже не так важливо. Якщо зміниться психологічна установка, європейський бізнес прийде в Росію. А що ще Путіну від них треба?

Економічно для Путіна важливе скасування санкцій. Психологічно – остаточна легітимація, тому що ні в якій ізоляції він ніколи не перебував, а зараз поготів: щомісяця зустрічається то з Макроном, то з Меркель, а тепер ось з Трампом. Дружби і обіймів не буде, але повернення до рівня відносин, який був до українських подій, цілком можливе – це були досить напружені відносини.

Ось що, як мені здається, є товаром, який може запропонувати Трамп. А у Путіна багато товарів – від нього залежать значно більше суттєвих речей. По-перше, Північна Корея: Путін може пообіцяти – і це, очевидно, якось перевіряється, – що не вестиме ніякої торгівлі з КНДР і підтримуватиме потужне ембарго, яке американці наклали на Корею. Це важливо для американців і особисто для Трампа – дотиснути Північну Корею.

Друга позиція: вони можуть створити якийсь орган, який би відстежував кібератаки. Не знаю, як технічно це може виглядати, але, напевно, таке можливо. Третє, вже майже досягнуте, це ситуація в Сирії. Американці хочуть звідти піти, Трамп про це давно говорить. Але для цього йому потрібно, щоб була гарантована безпека ізраїльського кордону, що цілком у можливостях Путіна. А програма-максимум – щоб Росія допомогла Америці відтіснити з Сирії усі іранські війська. Це складно, але якийсь вплив у Путіна є і на Асада, і на Іран. Це теж не вирішує усіх проблем, тому що залишається питання визнання Голанських висот частиною Ізраїлю, яке Путін вирішити, природно, не в змозі. Є й проблема Саудівської Аравії, яка, на відміну від Ізраїлю, не змириться з режимом Асада.

Ще більш важливим є питання виходу США з ядерної угоди з Іраном. Малоймовірно, що Росія погодиться з неї вийти, але теоретично це виключити не можна. Питання в тому, які пряники Трамп зможе запропонувати Путіну. Адже формальна причина, чому Росія виходить, завжди знайдеться. А якщо не вийти, то Росія принаймні може менш активно лобіювати збереження угоди.

Іран, як кажуть, на межі катастрофи: там йдуть безперервні антиурядові виступи, різко знецінилася національна валюта. Тобто план Трампа схилити іранський уряд – досить реальний. І багато в чому це залежить від того, наскільки інші країни, зокрема Росія, будуть цьому допомагати.

Повертаючись до теми України, повторюся, що Трамп визнав фактичну приналежність Криму до Росії. Формально скасувати договори, які були підписані, він не може. Але це питання, яке просто можна винести за дужки. Сполучені Штати 50 років не визнавали приєднання Прибалтики до Радянського Союзу, але це не заважало їм вести всі справи з СРСР. Я не знаю, чи проводились консульства в Вільнюсі, Ризі та Талліні, але це ж справа десята. Справа в тому, що питання Криму відходить на глибоку периферію – фактично знімається, формально залишається.

Проблема Донбасу, звичайно, більш складна, тому що там Путін щось може зробити. А проблеми Криму для Путіна просто не існує, немає предмета для торгу, оскільки для нього Крим – невід’ємна і сакральна частина Росії. Хоча Крим Росії зовсім не потрібен. Але на цьому тримається вся політична репутація Путіна. Для нього Крим – другий за важливістю пункт після Кремля.

Леонід Радзіховський

НБУ відреагував на прийняття нового валютного закону

0

Національний банк України (НБУ) позитивно оцінює прийняття Верховною Радою закону Про валюту і валютні операції. Оскільки він відкриває можливість для переходу від репресивного законодавства до свободи проведення валютних операцій без обмежень.

Про це йдеться в заяві, оприлюдненій на сайті Національного банку.

Прийняття закону дає Національному банку “зелене світло” для більш швидкої лібералізації валютного регулювання.

“Найбільш болісні обмеження, наприклад, щодо інвестування за кордон та зовнішньоекономічних операцій, будуть скасовані одразу після набуття чинності законом”, – йдеться в повідомленні НБУ.

У НБУ зазначають, що схвалений закон передбачає, що валютні обмеження будуть скасовані поступово і обережно і за наявності сприятливих макроекономічних умов, щоб не похитнути фінансову стабільність, до настання повної свободи проведення валютних операцій за принципом “дозволено все, що прямо не заборонено законом”.

“Закон створить комфортні, прозорі та безпечні умови для ведення бізнесу в Україні і відкриє двері іноземним інвесторам. А українці отримають право інвестувати в цінні папери на глобальних ринках та розміщувати кошти на рахунках будь-яких банків світу”, – підкреслив голова НБУ Яків Смолій.

Водночас, зауважив Смолій, закон дозволить забезпечити цінову та фінансову стабільність і, відповідно, надійне бізнес середовище. Для цього Нацбанку дається можливість вчасно та ефективно реагувати на ознаки кризи і запобігати її розгортанню незалежно від її природи, відповідно до кращих практик центральних банків світу.

Зокрема, у законі передбачено, що за наявності ознак нестійкого фінансового стану банківської системи, погіршення стану платіжного балансу України та інших кризових явищ, що загрожуватимуть фінансовій стабільності, правління регулятора зможе приймати рішення про первинне запровадження заходів захисту. Ці обмеження будуть мати тимчасовий характер – до шести місяців.

Також закон визначає, що для продовження строку дії валютних обмежень або запровадження нового, якщо з дня припинення дії аналогічного попереднього минуло менше ніж шість місяців, наявність ознак кризових явищ повинна буде підтверджувати Рада Національного банку. Крім того, передбачено підзвітність та публічність НБУ під час запровадження заходів захисту, продовження строку їх дії і оцінки результативності їх запровадження.

Закон набирає чинності з дня, наступного за днем його опублікування, та вводиться в дію через сім місяців перехідного періоду з дня набрання ним чинності.

У тому числі, шість місяців перехідного періоду триватиме доопрацювання нормативно-правових актів Національного банку, після чого регулятор оприлюднить їх для завчасного ознайомлення громадськості. Закон буде введено в дію через 30 днів після оприлюднення відповідних нормативно-правових актів.

Історія автокефалій і паралелі з Україною (рос)

0

В РПЦ и её сателлитах кричат: «Так автокефалия не добывается!». Добывается. Доказываем.

Примечание редакции. В эти месяцы Украина идёт к созданию собственной независимой церкви и отрыву от Москвы и в этой сфере. Мы уже писали об этом, и, должно быть, ещё напишем. А пока наш автор, профессиональный религиовед, прислал нам материал о том, как другие православные церкви получали автокефальный — независимый — статус.

Процесс конституирования поместной церкви в Украине поднял наружу много проблемных вопросов, которые назрели в православной среде, однако до этого их не обсуждали. Прежде всего я имею в виду вопрос автокефального статуса той или иной Церкви и порядок её провозглашения. Дело в том, что каноническое право допускает существование автокефальных церквей, однако процедура их образования не прописана. Прямо как ситуация с импичментом Президента: право у Парламента есть, а закона нет. В православии существует ряд канонов, которыми руководствуются церкви при определении административного устройства[1]. Однако когда речь заходит о самом механизме, то принято полагаться на прецеденты, которые красиво именуются традицией. В то же время сейчас озвучивается ряд манипуляционных тезисов, которые якобы делают невозможным решения «украинского кейса».

Инициатива светской власти

Одним из таких является тезис о якобы невозможности или даже недопустимости инициативы этой темы властью. Такая позиция не только не соответствует действительности, но и противоречит сложившейся православной традиции. Так, например, автокефалию Элладской православной церкви инициировал в 1833 году король Оттон Ι, который был протестантом (это к тезису, что депутаты-греко-католики не должны заниматься православным вопросом). И уже через месяц церковные иерархи провели собор и в одностороннем порядке объявили автокефалию от Константинополя. Новая Церковь руководствовалась коллегиально (Синодом), а не одним предстоятелем. Членов Синода назначал король. Сначала Вселенский Патриарх не признавал этой автокефалии, однако через 17 лет всё же смирился и выдал Томос.

В истории Сербской церкви подобная ситуация повторялась дважды. Впервые власть инициировала автокефалию в 1346 году. Король Стефан созвал собор, который объявил о создании Печского патриархата. Константинополь не признал этого, а патриарх Каллист I (кстати, святой) предал анафеме короля Стефана, новоизбранного патриархом Иоаникия и вообще всё сербское духовенство. Однако через 29 лет раскол легализировали (привет спикерам УПЦ (МП) и РПЦ!).

История Сербской церкви очень динамичная, запутанная и нелинейная — там церковные институты в действительности следовали за государственными границами. Так вот в очередной раз, когда Сербия обрела независимость и встал вопрос создания патриархата, инициатором был король Александр Карагеоргиевич, утвердивший решение об объединении своим приказом[2].

Не является исключением и пример Москвы, так активно отрицающей право украинских властей заниматься религиозным вопросом. Российское государство инициировало процесс автокефалии русской церкви. Сначала в XV веке не признав законного Киевского митрополита и поставив собственного ставленника на церковную кафедру. В 1467 году был созван собор восточно-русских епископов. Интересно, что инициатором собора стал московский князь Иван III. На этом соборе был окончательно оформлен разрыв отношений между Москвой и Константинополем[3]. В том же году была издана специальная грамота патриарха Константинопольского Дионисия, в которой вся Московская церковь отлучалась от церковного общения[4].

Светская власть не только начала раскол, но и потом пыталась его легализовать. Так, признание раскольников и их автокефального статуса состоялось в 1589 году Константинопольским патриархом Иеремией II, к тому времени уже год сидевшим под арестом. Более того, в Патриаршей грамоте чётко указывается, что Томос выдан по просьбе царя (Бориса Годунова) к Константинопольскому и трём восточным патриархам[5].

Власти также инициировали автокефальный процесс и в Албании. Причём там духовная независимость была провозглашена не Синодом епископов, а на Народно-церковном соборе (что-то вроде Первого всеукраинского собора УАПЦ, который любят критиковать в РПЦ из-за участия в нём мирян наряду с епископатом).

Святейший Патриарх Киевский и всея Руси-Украины Филарет официально передаёт президенту Украины Петру Порошенко обращение к Вселенскому Патриарху Варфоломею касательно предоставления украинской церкви Томоса об автокефалии, подписанное всеми архиереями УПЦ КП. Апрель 2018 года

Более того, уже в наш период демократии и религиозной свободы также существуют прецеденты, когда драйвером церковных процессов становится государство. В заявлении Вселенской Патриархии было указано, что она принимает православные приходы под свою юрисдикцию на «настоятельной просьбе Эстонского правительства»[6].

В новейшей истории России был интересный прецедент: в 2007 году объединились (восстановили общение) две институции: РПЦ и РПЦ за рубежом, и это несмотря на взаимные анафемы и травлю друг друга раскольниками. В дело вмешался Путин и объединил две церкви. И что-то я не припомню, чтобы в РПЦ протестовали против легализации этого раскола.

Автокефалия через раскол

Что бы там не говорили спикеры РПЦ или УПЦ (МП) о невозможности «легализации» раскола, историческая правда нам демонстрирует несколько отличную картину. Много раз в истории Церкви автокефалии возникали именно как признание раскола. Так было с русской церковью, которая, прежде чем быть признанной, находилась 141 год именно в расколе. С ней не было общения, о чём свидетельствует упомянутая грамота патриарха Дионисия. Именно через признание раскола возникла Сербская автокефалия (всех подвергли анафеме, а затем легализовали). То же самое было и с болгарами, которые ждали признания со стороны Константинополя. В период первой автокефалии это было 8 лет, во время провозглашения последней — более 70 лет. Причём этот процесс сопровождался разрывом отношений и вошёл в историю как «греко-болгарская схизма», то есть это был полноценный раскол. После нескольких десятилетий он был просто легализован и всё.

Две юрисдикции

Ещё одним тезисом, которым пугают украинцев, является утверждение о якобы недопустимости существования двух юрисдикций в одном государстве. Спикеры, которые это говорят, ссылаются на нормы канонического права, устанавливающие власть только одного епископа в городе. Да, действительно есть такая норма, однако она не выполняется ни одной поместной церковью. Особенно это актуально для стран, куда выехала православная диаспора. Там (в Европе и США) может быть по 3–5 епископов в одном городе: греческий, сербский, румынский, российских, антиохийский и тому подобное.

Всеправославный собор. Остров Крит, 2016 год

На Всеправославном соборе в 2016 году даже был принят соответствующий документ о диаспоре, где, в частности, говорится следующее:

«Констатировано также, что на современном этапе невозможен по историческим и пастырским причинам немедленный переход к строго каноническому порядку Церкви, предусматривающему пребывание только одного епископа в одном месте». Этот документ был согласован на встрече предстоятелей, и подписан всеми, в том числе и Московским патриархом.

Однако такая ситуация не только в диаспоре. Есть такие страны, как Эстония и Финляндия, где действуют параллельные епархии Москвы и Константинополя. Интересный пример демонстрирует Греция. «Новые территории», которые это государство получило после Балканских войн (1912–1913), остались под властью Константинопольского патриархата. То есть на территории страны действуют две автокефальные церкви — одна поместная, то есть расположена по месту (Элладская в Греции) и одна, центр которой за рубежом — Константинопольская.

(Не) Следование за политическими границами

Отдельные спикеры Церкви время от времени погружаются в пространные, оторванные от реальности рассуждения. Они могут, например, заявить, что Церковь не от мира сего, и поэтому должна обращать внимание на «временные изменения» (под временными изменениями имеются в виду границы, а в нашем контексте — границы Украины, ага). Однако это ложь, и вот почему. Церковь как социальный институт не может функционировать в обществе и не меняться вместе с ним, хотя бы потому, что в противном случае она очень скоро бы маргинализировалась. Не впадая в детали, опишу несколько важных прецедентов в контексте автокефалии.

Грузинская православная церковь после распада империи Романовых объявляет автокефалию. Москва это осуждает, а затем в 1943 году внезапно признаёт. Более того, ссылается на правило 17 IV Вселенского собора, мол, Грузия обрела независимость (в рамках СССР, ага), поэтому и церковь должна стать независимой. Здесь очень чётко положен принцип, что церковные границы следуют за государственными. Интересно, что когда Украинская православная церковь начала использовать этот аргумент, Москва придумала множество отмазок, почему этот принцип вдруг внезапно не работает.

Интересный пример демонстрирует Греция. Дело в том, что во второй половине XIX века это государство увеличило свою территорию. В его состав вошли Ионийские острова и Фессалия. Церковь признала эти изменения — и религиозные структуры на этих территориях перешли под власть Элладской церкви.

Политические границы влияли и на формирование территории соседних церквей Польши и Чехословакии. В них несколько похожие истории. Автокефалию они получили в 1920-х гг. от Константинополя. Однако после Второй мировой войны Москва аннулировала эти документы (для Польши) и аннексировала церковные территории (для Чехословакии). Затем обеим церквям самочинно дала автокефалии, однако в совершенно других границах (по результатам послевоенного мира). Польша лишилась юрисдикции над Западной Украиной и Беларусью, а Чехословакия потеряла значительную часть своей паствы, находившейся в Закарпатье.

Необходимость консенсуса

Одним из «предохранителей» против автокефалии её противники называют необходимость общего консенсуса. Именно на этом настаивает РПЦ. Они хотят, чтобы решение об автокефалии принималось исключительно на основе консенсуса всех церквей. То есть чтобы каждая церковь имела право вето, как в Совбезе ООН. Почему этот вариант утопический — достаточно посмотреть на результативность того же Совбеза и то, как в нём голосует Россия. Более того, процедура консенсуса не соответствует православной традиции. Вселенские и поместные соборы принимали любые решения простым большинством, а не консенсусом, поскольку такового просто не существовало. Выступать за смену старой процедуры равнозначно измене православной традиции, на что в Москве, похоже, готовы пойти.

Откуда возникла сама идея консенсуса? Она появилась во время подготовки к Всеправославному собору, ведь отдельные Церкви не соглашались на участие, если они не будут иметь права вето. В самом деле, предварительно был согласован документ об автокефалии, согласно которому она провозглашается исключительно на основе консенсуса. Однако этот документ так и не был принят. А это значит, что у него нет никакой канонической силы. Светским языком — это законопроект, который априори не может быть обязательным для исполнения. Украинская автокефалия не должна быть согласована со всеми, это желательно, но не обязательно. Это не является каноническим требованием, поскольку его нет в каноническом праве. Требовать консенсуса значит действовать неканонически. Смешно, что, последовательно требуя соблюдения каноничности, Москва сама требует поступить неканонично.

***

Противники автокефалии запускают в информационную среду ряд тезисов, которыми пытаются доказать якобы невозможность получения Украиной церковной независимости. Они апеллируют к разного рода лозунгам, которые на первый взгляд кажутся логичными, однако при проверке на историческом материале оказываются ничтожными. Самое интересное, что такие заявления делают представители церкви, имеющие духовное образование. Однако их высказывания противоречат не только истории Церкви, но и православной традиции. О чём это говорит? Что реальных весомых аргументов против автокефалии православной церкви в Украине не существует. А те заявления, которые звучат, являются лишь попыткой создать информационный шум и заболтать ситуацию. Это особенно важно, когда твои позиции слабы.

Підсумки червня. Тимошенко заходить на чужу територію

0

Зберігаючи свій ядерний електорат, Тимошенко намагається переманити на свою сторону виборців інших політичних проектів

Політична гарячка з заявами про плани брати участь в президентських виборах наступного року нагадує відому ситуацію, що виникає при оголошенні про початок посадки на літак. З наших співвітчизників миттєво утворюється натовп, насідати на співробітників авіакомпанії біля стійки. Цей феномен можна назвати чергу для тих, хто без черги. Адже і не було випадку в історії пасажирської авіації, щоб володар посадкового талона не потрапив в салон на тій підставі, що знаходився в хвості черги. На що сподіваються вони, намагаючись першими вибігти по трапу – може, розраховують проникнути в салон для пасажирів бізнес-класу і насолодитися безкоштовним шампанським, можливо, у них є якісь інші мотиви.

Власне, ще до заяви Юлії Тимошенко, зробленого нею за допомогою соціальних мереж, було відомо про наміри голови партії “Батьківщина” брати участь у виборах глави держави 2019 року. Якщо вона на посаді прем’єр-міністра брала участь у виборах до Київської міської ради, то тепер, не маючи ніякої іншої посади крім глави парламентської фракції, їй просто необхідно йти в президенти.

Правда 28 червня прес-служба партії “Батьківщина” поширила її заяву, в якій говориться, що “немає ніякого сенсу виходити на термінові президентські чи парламентські вибори, якщо українське суспільство не народить потужну концепцію нового суспільного договору, закріпить її публічно без втручання політиків в новому проекті Конституції “. При цьому Тимошенко говорить про себе так: “я як кандидат в президенти”.

До того ж, як стверджує лідер “Батьківщини”, вона виступає за “сильну, збалансовану і підконтрольну суспільству парламентську форму правління”. І тут, як ми бачимо, Юлія Тимошенко переймає естафету від Петра Симоненка, який кожного разу йшов на вибори глави держави, обіцяючи скасувати посаду президента.

Отже, ситуація потроху прояснюється. Масована політична реклама Тимошенко за більш ніж рік до виборів президента пояснюється не тільки тим, що їй потрібно продати себе як нове обличчя з чистою кредитною історією. Зберігаючи свій ядерний електорат, вона намагається переманити на свою сторону виборців, які вважаються своїми для таких партій і політичних проектів як “Самопоміч”, “ДемАльянс”, “Рух нових сил” і т.п. Свідченням тому не стільки широко розрекламований форум, на якому була представлена ​​програма “Новий курс”, скільки гостра реакція як прихильників вище названих політсил, так і їх функціонерів – ліберальної публіки, чий сукупний потенціал не перевищує 5% в день голосування. А заборона Комуністичної партії України грає Тимошенко на руку – у неї завжди знайдеться, що пообіцяти виборцям Симоненко.

Ми в соціальних мережах

7,432Підписниківлайк
445Підписниківвподобати
15Підписниківпідписуватися

Рекомендуємо

Популярно

7 качеств, чтобы воспитать в ребенке лидера

Кем бы ни был ваш ребенок, он должен быть любим. И это — первое и самое важное условие для воспитания лидера. Второе условие — не...

“Ситуація критична”: яке лихо загрожує Криму

Загроза глобальної посухи в анексованому Криму стала темою №1 для жителів півострова. Кримська "влада" оголосила режим надзвичайного стану в деяких найпроблемніших регіонах, але вирішувати...

Катастрофа в Криму: русло однієї з найбільших річок півострова повністю висохло (фото, відео)

Вже другий тиждень у Криму йдуть зливи – і лише це рятує водосховище від повного висихання. Рясні опади не врятували від висихання одну з найбільших...

Путін передав Україні ультиматум

Кремль кинув всі сили на те, щоб не допустити відділення української церкви від Москви. У Кремлі відчули, що Україна як ніколи близька до отримання автокефалії...

Президентські вибори 2019. Український Макрон, український Ердоган

Якщо і можна виділити тренд старту президентської виборчої кампанії в Україні, то це очікування появи принципово «Нового», примарного кандидата, який мав би перетягнути на...