Гестіація. Життя після коронавірусу

0
208

Деякий час я розмірковував над тим, щоби написати текст-пророцтво – як ми будемо жити в не надто віддаленому майбутньому: більшість дій, які ми все ще проводимо сьогодні публічно, здійснюватимуться з дому. Я навіть знайшов “наукову” назву для цієї зміни нашого способу життя, природно взявши її з давньогрецької мови: “гестіація”, від Гестії (в римській міфолоії – Веста), богині родинного осередку та жертовного вогню. Але заходи, введені в Італії та інших місцях для стримування розповсюдження коронавірусу, раптом зробили мої “футуристичні” гіпотези актуальними, як ніколи. Я думаю, що навіть після того, як ми переможемо COVID-19 (якщо нам це вдасться), наше життя більше ніколи не буде таким, як було “до”. Процеси, які вже поступово відбуваються, сильно прискоряться.

Сержіо Бенвенуто – італійський психоаналітик, практик і теоретик, філософ і автор. Засновник і головний редактор часопису “Європейський журнал психоаналізу”, науковий співробітник Інституту когнітивних наук і технологій Національної ради досліджень у Римі. Під час навчання в Університеті Парижа VII – Дені Дідро (1967–1973) відвідував семінари Лакана і пізніше переклав на італійську мову його ХХ книгу семінарів “Ще”.

Великі італійські компанії перейшли на “розумну роботу” – як кажуть химерною англійською, що використовується в Італії – тобто працюють віддалено. Організація такої роботи в Італії не шанувалась: працювати вдома за комп’ютером замість того, щоб їхати до офісу… Сьогодні Італія попереду всіх. Надзвичайна ситуація вчить компанії та бізнес, навіть малий, що дозволяти робітникам працювати з дому набагато вигідніше для них та менш напружено для їхніх працівників. Звичай “відпрацювання годин” в офісі та поза ним буде вважатися жахливо старомодним: час, проведений на робочому місці, вже не рахуватиметься. Важливим буде те, що ви виробляєте вдома чи в іншому місці. Узагальнення. Результат: у години пік буде менше і менше заторів. На додачу, деякі співробітники не будуть змушені бачитися щодня з колегами, яких вони недолюблюють. Кожен отримає свою роботу: будь-де, будь-коли протягом 24 годин. Навіть пізно вночі.

І така “гестіація” відбуватиметься також у сферах, що ще не постраждали. Наприклад, навчання – від молодших класів аж до університету все більше вчителів та викладачів будуть проводити свої курси для студентів, які навчатимуться з дому, через Skype. Сьогодні в Skype-групі може одночасно спілкуватися більш ніж 50 людей, але невдовзі технології дозволять спілкування для 100, 150 та більше осіб… Нещодавно в багатьох англомовних університетах були прийняті інтернет-лекції, що викликає певну гордість у великої кількості лекторів та професорів. Зросте усвідомлення того, наскільки рентабельними та економічно вигідними можуть бути онлайн-курси: не буде необхідності щодня перевозити педагогічний персонал та учнів, двірників (кінець епохи шкільних автобусів), не потрібно обслуговувати аудиторії. Вчитель з Лос-Анджелеса зможе викладати в школі в штаті Массачусетс і навпаки, не потребуючи переїзду та оренди житла в місті, де він знайшов роботу.

Революція Skype крокує пліч-о-пліч з революціями Amazon і Netflix, і всі вони ведуть нас в одному напрямку. Нам більше не потрібно ходити в магазини, щоби придбати що-небудь (від постільних подушок до комп’ютерів), всі купуватимуть усе в Інтернеті на Amazon або – сподіваюся – на інших конкуруючих сайтах. Ті, хто доставить продукцію до наших будинків, стануть – і, на жаль, вони вже є – новим пролетаріатом.

Ми більше не будемо виходити в кіно, а просто купуватимемо фільми в інтернеті, щоб дивитись їх на величезних екранах у своїх вітальнях, періодично запрошуючи родичів та друзів.

Прогресуватиме зникнення кінотеатрів, яке вже триває у великих містах, – що дуже болісно для мене як для синемафіла. Усвідомлюю, що не зможу більше пережити свої чарівні прогулянки Парижем з одного кінотеатру до іншого, як колись, коли був молодим чоловіком. Кінотеатри, які показували б старі, рідкісні, екзотичні та дорогоцінні фільми… Маленькі, надзвичайно зручні плюшеві простори, які ділиш із кількома, переважно тихими, глядачами, і де відчуваєш себе перенесеним у колективний та дуже приватний світ. Все це закінчиться.

Парадоксально, але відбудеться відродження театру. Хоча фільми будуть доступні скрізь, навіть на наших смартфонах, живий театр, з іншого боку, зможе запропонувати нам досвід, якого не дає ніяке відеовідтворення: прямий контакт із зіркою, з акторами, з тим, що відбувається тут і зараз у місці, яке я відвідую фізично. Ми йдемо в театр чи на концерт, а не дивимося фільм чи слухаємо запис, бо жадаємо цих тісних, чуттєвих стосунків з артистами. В один момент публіка може навіть поговорити з ними, торкнутися їх… Це змінить архітектуру залів: сцена буде все більше поширюватись у партер, як це було, певним чином, у давньогрецьких театрах.

Ніхто більше не купуватиме паперові книги – вони зберігатимуться лише як дорогоцінні предмети, а всі раніше надруковані матеріали завантажуватимуться на електронні носії чи планшети. Книгарні та газетні кіоски повністю зникнуть. І це покладе край довгим сеансам читання на халяву у великих мережевих книжкових магазинах, таких як Barnes & Noble.

Не менш болісним – для людей мого поважного віку – буде зникнення всіх тих маленьких чарівних роздрібних крамниць, типових для Італії і сьогодні, де ви можете відшукати все, що завгодно: від в’яленої шинки до книг, від одягу до DVD, від ножиць до медикаментів (аптеки також зникнуть, а ліки купуватимуться в Інтернеті). Історичні центри великих європейських міст блищали б непомітним мерехтінням чисельних магазинчиків зі своїми більш-менш привабливими вітринами. Але їх замінять ресторани, кафе, паби та нічні клуби.

Володіння автомобілем стане все більш рідкісним. Це вже спостерігається завдяки популярності прокату автомобілів та інших форм спільного використання авто. Двадцять років тому я вибрав би їхати машиною з Риму, наприклад, до Іспанії, але сьогодні це було б немислимо. Сьогодні ви летите, скажімо, до Барселони, а потім винаймаєте машину, щоб їздити по країні. Нарцистичне володіння автомобілем – яке змушує нас витрачати свій час на дорожній податок, експлуатацію транспортних заcобів, страхування, технічне обслуговування та ремонт – буде замінено більш ощадливим та економічно доцільним прокатом автомобілів. АVIS та Hertz стануть дуже потужними транснаціональними компаніями. Володіння автомобілем все частіше вважатиметься розкішшю, як це було сто років тому, на початку епохи моторизації.

2.

У світі, в якому домівка одночасно буде місцем, де ми живемо, нашим офісом та нашим кінотеатром, архітектура будинків докорінно зміниться. Будівля переважно буде замкнутим, автаркічним та незалежним всесвітом за каліфорнійською моделлю: з басейном, хоч і невеликим, та сімейним садом. Сьогодні люди, які йдуть на роботу, насправді не проводять багато часу вдома, але в найближчому майбутньому вони будуть вдома більшу частину свого життя: батьки працюватимуть на своїх комп’ютерах у двох окремих кабінетах всередині будинку, діти відвідуватимуть заняття через Skype у своїх спальнях, які також стануть для них аудиторіями. Навіть релігійну службу можна буде відвідати з дому. Вже зараз, через карантин, Папа Франциск це робить.

Мені здається, я вже чую різних кассандрів, які пророкують кінець життя громади та відхід до жалюгідного домашнього гетто. Насправді люди будуть продовжувати любити соціальний контакт, за винятком того, що в цьому новому суспільстві він набуватиме інших форм. Словом, ми будемо зустрічатись з іншими людьми не тому, що ми змушені (в офісі, в кіно, в магазинах), а тому, що ми хочемо. Можливо, у громадському місці – наприклад, у ресторані, клубі чи на танцмайданчику… Особисті зустрічі будуть все більше розважальними заходами, як-от вечірки та ігри, а не частиною щоденного ритуалу. Соціальне життя буде все більше театром і все рідше фабричним цехом. І я кажу це не для того, щоби піднести цю форму життя: для одних (літніх людей) це буде жахливо, для інших (молодих) це просто буде їхньою реальністю, їхнім природним ландшафтом, їхнім життєвим шляхом.

Ось чому міста будуть наповнені ресторанами та кафе, а не магазинами та кінотеатрами: адже “обідати в ресторані” – це те, чого телематика не може замінити. Ми ходимо до ресторану, тому що не хочемо їсти вдома, ходимо в кафе, щоби зустрітися з друзями, відчути дихання інших біля свого обличчя або позалицятися до когось віч-на-віч. Цей вимір особистого, майже фізичного контакту між людьми збережеться. Ми будемо зустрічатися з іншими особами, щоби доторкнутися до них, а не просто поговорити з ними (поговорити ми можемо і через смартфони).

Іншими словами, якби я давав поради амбітному молодому чоловікові, який хоче започаткувати бізнес, – я б запропонував йому відкрити ресторан, великий бар або службу доставки, прокат автомобілів, театр або послугу технічної підтримки Skype. Але точно не радив би йому відкривати будь-яку крамничку, навіть у центрі міста, ані кінотеатр, автосалон чи туристичне агентство.

3.

Я згадав глибоку неприязнь, яку викликає цей передбачуваний (але дуже вірогідний) світ у багатьох, особливо серед не дуже молодих.

Наприклад, більшість шкільних вчителів відмовляються від занять Skype, говорячи, що фізичний контакт з учнями є необхідним і так далі. Істина ж у тому, що кожному важко змінити свої звички, навіть якщо вони голосують за Берні Сандерса або екстремістів лівого крила. Це трохи схоже на перехід від німого кіно до звукового: багато зірок німих фільмів зникли, бо не могли пристосуватися до говоріння, і навіть великий Чаплін чинив чимало опору, перш ніж врешті-решт це зробити. Один із найбільших теоретиків кіно Рудольф Арнхайм написав книгу, в якій стверджував, що справжнє мистецтво – німе чорно-біле кіно, тоді як звукове кіно й особливо (як жахливо!) кольорове кіно не може бути мистецтвом, а лише комерційними розвагами.

Кожне технологічне нововведення регулярно викликає ту саму реакцію: відразу, для якої у деяких великих інтелектуалів навіть знаходяться схвальні витончені аргументи. Як писав Рой Льюїс, “навіть у часи палеоліту, мабуть, існували старі консерватори, які проклинали новаторські шаленства тих, хто намагався повстати проти природи, вигадуючи вогонь, стріли, списи, шлюб, дослідження та подібні диявольські ідеї. «Нам краще було б залишитися деревами!», ймовірно, сказали б вони, коли світ навколо них вже вкотре змінився” (Telmo Pievani, Imperfezione. Una storia naturale, Raffaello Cortina, Milan 2019).

Можливо, моє легке, хоча часом болісне прийняття технологічних нововведень – незважаючи на те, що я народився у далекому 1948 році – походить від того, що мій батько-філософ, професор, якось, коли я хворів (мені, мабуть, було п’ять), купив мені не книгу, а комікс, який, на думку мами, мав мені нашкодити. Те, що професор філософії дав мені комікс, було для мене остаточним дозволом не лише приймати нові засоби масової інформації, а й дати притулок певній повазі до популярних форм мистецтва – “комерційних”, як їх зневажливо називають. Я також додав би вплив мого діда по батькові, неаполітанського юриста, соціаліста з ранньої юності, який помер у вісімдесят з гаком в сімдесятих роках. У своєму привітному елегантному стилі він говорив: “Я не можу зрозуміти своїх однолітків, які постійно ностальгують за старими часами, постійно нарікають на теперішній час, кажучи, що молоді люди сьогодні занадто грубі… Я особисто думаю, що життя у Неаполі сьогодні набагато краще, ніж тоді, коли я був молодим. Більше вже не видно немічних стариків, калік, горбанів, босоногих вуличних хлопчисьок…” У той час бути соціалістом, бути лівим означало захоплення прогресом, навіть технологічним прогресом; сьогодні бути лівим означає сказати, що світ стає гіршим, що все деградує, що, як ми, італійці, любимо говорити, “нам було краще, коли нам було гірше”.

Коли з’явилося телебачення, люди незабаром почали говорити, що промені, які випромінюють екрани, погані для наших очей, особливо для дітей (молодші покоління завжди, здається, стають виборними жертвами технологічних інновацій – ніколи не старші). Але сьогодні ми проводимо найкращу частину дня перед комп’ютерами, і ніхто не каже, що це шкодить очам. Незабаром дуже престижна інтелектуальна течія оголосила телебачення надзвичайно небезпечним для молоді через насильницькі видовища, яким воно піддавало їх (наче “Іліада” не була повна насильства…). Такий священний філософ, як Карл Поппер, написав анафему під назвою “Телебачення: поганий учитель”, в якій він звинувачував телебачення в розбещуванні нашої молоді (те саме звинувачення, зауважимо, що призвело народ Афін засудити Сократа до страти, давши випити йому отруту цикути). Ця атака проти телебачення змушує нас сміятися; це все одно, що сказати, ніби друк – це суспільна небезпека через те, що були надруковані такі книги, як “Майн Кампф” Гітлера. Найгірші способи використання нового засобу викликають спробу дискредитації цього засобу в цілому.

Потім з’явилися комп’ютери та інтернет. І в цьому випадку було побоювання, що молоді люди витрачатимуть занадто багато часу на серфінг в інтернеті, де вони можуть навіть натрапити на пропозиції педофілів… (чи було б краще, щоби молоді люди гралися в ловлю метеликів чи мастурбували?). Зовсім нещодавно стали говорити, що молоді люди ризикують стати хікікоморі, ізолюючись у компанії лише Мережі, – а чи було краще тоді, коли деякі молоді люди наверталися в монахи чи вступали до Французького іноземного легіону?

А потім – смартфони, Боже збав! Кажуть, що “молоді люди дивляться на світ через маленький прямокутник”. Старість має лише одну перевагу: вона знає, що технології змінюються, але консервативні відповіді завжди однакові. Вічне Повернення Тієї ж Самої Старої Мантри.

4.

Нарешті, я зупинюсь на більш спеціалізованому питанні: зростаюча тенденція проводити психоаналітичні чи психотерапевтичні сеанси через Skype. Багато важливих аналітиків стверджують, що сеанс Skype ніколи не може бути аналітичним. Вони підкріплюють свої твердження чудовими теоретичними аргументами – можливо, взятими з більш витонченої психоаналітичної теорії, теорії Лакана. Якщо спиратися лише на теоретичні аргументи, то це має сенс. Але телематична революція однаково триватиме, і все більше аналітиків проводитимусь сесії через Skype. Це правда, що Skype працює не з усіма аналізами, але мобільність сучасного життя врешті-решт нав’яже це – і Теорія адаптується. Зрештою, Фройд теоретизував неможливість аналізу дітей, психотиків та первертів… що стосується групового аналізу, то Фройд вважав це немислимим. Але ще за життя Фройда його послідовники (в тому числі його донька) почали аналізувати дітей, психотиків, первертів… і необхідність війни призвела до відкриття групового аналізу (малі групи Біона з “неможливими” солдатами). Психоаналіз – не фізика, для якої неможливо вийти за межі швидкості світла.

Аргументи аналітиків, які відкидають Skype, переважно такі ж самі, якими користуються вчителі: фізична присутність аналітика є важливою для аналітичних відносин. Святі слова – але сказані у світі, в якому вже немає нічого святого, у якому все текуче, рідке, все видозмінюється.

Я сам піддався аналізу Skype через те, що все більше і більше пацієнтів переїжджають через вимоги роботи. Деякі хочуть аналіз із-за кордону, і все частіше до величезної географічної дистанції додається лінгвістична: аналіз між аналітиком і пацієнтом, жоден з яких не використовує рідну мову.

Семінари та супервізії через Skype також стають все більш поширеними: іноді клінічні випадки обговорюють аналітики, які є, наприклад, у Новосибірську (Сибір), Санкт-Петербурзі, Відні та США… Так чи ні, це сьогоднішній світ.