Путін наполягає на своєму: Росія хоче приберегти Донбас

0
95

Під час 73-ї сесії Генасамблеї ООН у Нью-Йорку президент України Петро Порошенко знову підняв питання введення миротворців на Донбас. Втім, навряд чи це допоможе зрушити ситуацію з місця, бо Росія не збирається погоджуватися на українські умови запровадження миротворчої місії в зону конфлікту. Таку думку висловив “Апострофу” асоційований експерт Міжнародного центру перспективних досліджень Микола Капітоненко.

Питання миротворців

На минулорічній Генасамблеї ООН росіяни вперше публічно погодилися на миротворців на Донбасі, проте Кремль і досі наполягає на тому, що місія має охороняти беззбройних членів СММ ОБСЄ. Вони залишаються на своїй позиції, і гадаю, так буде й надалі, бо введення миротворців у повноцінному форматі на всю територію конфлікту не відповідає інтересам Росії. Їй треба зберегти Донбас як інструмент впливу на Україну. Володимир Путін розуміє, що має сильну позицію, й наполягатиме на своєму – Росія має право вето в Радбезі ООН. Без урахування російського бачення миротворчої місії вона просто не відбудеться.

Готовність України, Німеччини та Франції внести спільну резолюцію щодо миротворців на Донбасі навряд чи суттєво вплине на ситуацію. Це буде сигналом Кремлю про те, що ці країни поділяють українське бачення миротворчої операції, але не надто посилить позицію України, бо ключова проблема – погодження з Москвою – залишиться на порядку денному. Російська позиція не зміниться, навіть якщо ми внесемо резолюцію разом ще й зі США та Китаєм.

За великим рахунком західним країнам все одно, коли саме розгортати миротворців на Донбасі – за рік, п’ять чи десять. Це проблема України. Це ми повинні знаходити аргументи, щоб переконувати Кремль погодитися на наше бачення місії або ж знаходити компроміс. Захід може спостерігати достатньо довго, бо конфлікт в Україні вже майже став замороженим. Так, на відміну від Придністров’я, в нас гинуть люди, але для Заходу це не становить великої загрози. До того ж введення миротворців – це фактично шлях до замороження конфлікту, тому що миротворці розводять сторони й запобігають жертвам. Для Заходу наш конфлікт і так виглядає майже замороженим, і миротворці на території України для них – другорядне питання, тоді як для нас – це головний пріоритет.

Як переконувати Росію

Щодо аргументів для переконання Росії, то вона приблизно окреслила список своїх побажань щодо Донбасу. Регіон має стати важелем впливу Кремля на ситуацію в країні в цілому, на що ми, звісно, не погоджуємося. Пошук чогось середнього можна варіювати: від сильного впливу – аж до права вето в питаннях зовнішньої політики, до слабкого – приміром, захисту прав людей, які хочуть розмовляти російською мовою. Теоретично поле для компромісу є, його можна шукати, відбираючи чи надаючи жителям тимчасово окупованих територій ті чи інші права. Але питання в політичній волі керівництва Росії та України: чи не безпечніше для них залишати конфлікт у тому вигляді, в якому він є сьогодні, тримаючи його більш-менш під контролем? Завдяки цьому Кремль досягає внутрішньополітичних цілей.

За допомогою Донбасу там просувають міф про “русский мир”, геополітичний наступ НАТО на російські позиції, “позаду Москва” й далі в тому ж дусі. Донбас, як і Сирія, став точкою зовнішньополітичної уваги й ідентифікації російської зовнішньої політики. “Ми боремося із диктатом Заходу, НАТО й утиском наших інтересів, ось погляньте, будь ласка, що відбувається на Донбасі”.

В Україні конфлікт на Донбасі допомагає консолідувати націю, створювати й розповсюджувати певні наративи, навколо яких вона формується: армія, мова, національна ідентичність. Коли є відкриті конфлікти, національні еліти легше й швидше вдаються до національної риторики й заробляють завдяки цьому політичні бали. Я не впевнений, що будь-хто, хто прийде до влади в Україні, знатиме, що робити з Донбасом, якщо йому раптом віддадуть цей регіон.

Перехідна адміністрація

Окрім власне миротворчої місії, яка є лише першим кроком до розв’язання конфлікту, потрібно говорити про міжнародну перехідну адміністрацію. Миротворці сприятимуть тому, що перестануть стріляти. Далі постає питання, а хто ж відновлюватиме життя на Донбасі, на яких умовах це відбуватиметься, хто реінтегруватиме жителів Донбасу до українського правового, економічного й політичного простору. У нормальних умовах цим має займатися держава, але Україна – держава слабка. Ми – бідна, корумпована, не зовсім правова й не зовсім демократична країна, і впоратися із завданням такого масштабу нам буде важко. Тому нам потрібна міжнародна допомога. Історичний досвід підказує, що міжнародні перехідні адміністрації, наприклад, під егідою ООН можуть бути таким інструментом. Вони беруть на себе функції держави, коли вона в силу різних причин не може їх виконувати, й відновлюють державні інститути на певній території. Думаю, ми не обійдемося без чогось такого, оскільки Донбас потребує не просто величезних коштів, яких у нас немає, а й організаційних можливостей.

Ми далекі від практичної реалізації всього цього, бо перед тим, як розгортати МПА, треба розв’язати проблему насильства й вивести всі іноземні війська з території України. Для того, щоб це зробити, й виникла ідея миротворців. Але якщо навіть з цього приводу досягнуть якогось компромісу, то до моменту фактичного розгортання місії мине не менше року. Цей час потрібен на узгодження мандату, учасників, контингентів тощо.

На чиєму боці перевага

Ми перебуваємо в тому ж глухому куті, в якому були в 2015 році. Питання лише в тому, чи посилюються при цьому позиції України. Одна справа – бути в глухому куті в 2014-2015 роках й не знати, як далеко може зайти ескалація, чи буде інший Іловайськ чи Дебальцеве. Зовсім інше – знаходитися в глухому куті замороженого конфлікту, де відбувається позиційна боротьба, яка може тривати десятиліття, але в якій все ж таки котрась зі сторін має кращу позицію й перспективи.

Іноді здається, що Україна має більше переваг: на нашому боці міжнародне співтовариство, час теж грає радше на нашу користь, за нами – справедливість. Тобто ми можемо чекати. Думаю, так розмірковує більшість українських політиків, у яких немає плану врегулювання на Донбасі.

Росіяни теж можуть переоцінювати власні можливості, бо мають кілька сильних сторін: в них більше грошей, більша економіка й завжди напоготові військові козирі. Вони гадають, що можуть чекати, бо в низці інших пострадянських конфліктів вони чекають десятиліттями й отримують з цих конфліктів користь. Кожна сторона бачить свої позиції дещо кращими, ніж вони є, і ми продовжуємо перебувати в глухому куті.

Ми залежні від внутрішніх процесів у країнах-союзниках і поглядів там на діалог із Росією. Коли до влади там приходять більш лояльні до українських інтересів політики, коли нам надають допомогу, ми начебто почуваємося краще. Але, з іншого боку, ми не можемо виграти конфлікт, постійно залежачи від того, що відбувається в інших країнах. Нам потрібне посилення, бо співвідношення наших і російських сил таке, як було в 2014 році – ми приблизно вдесятеро слабші за Росію у військовому плані. Багато в чому ми залишаємося залежними від Москви, й ми відчуємо це ще більше, якщо побудують “Північний потік-2”. Тоді наші позиції стануть набагато слабшими, ніж вони є сьогодні. Наша залежність від кон’юнктури й зовнішніх факторів, на жаль, робить нас вразливими.