Зупинити ворога — прибрати мажоритарку

0
83

Наступний рік має стати визначальним щодо нашого права вирішувати власну долю.

П’ятий рік поспіль триває гібридна війна Росії проти України. Мрією Путіна є перетворення України на failed state, на країну, яка, захлинаючись в міжусобних конфліктах, перестане претендувати на успішну реалізацію курсу на приєднання до ЄС і НАТО.

Наступний рік має стати визначальним щодо нашого права вирішувати власну долю. Президентські й парламентські вибори 2019-го можуть або продовжити курс, який Україна обрала під час Революції Гідності, або відкинути нас назад до часів багатовекторної “позаблоковості” з кінцевою зупинкою на Красній площі.

Навіть найбільш цинічні політтехнологи не вірять, що на президентських виборах може перемогти політик з відверто проросійською риторикою. Тому ключовою ставкою Путіна у процесі реконкісти “малоросів” буде парламентська кампанія осені 2019-го. Саме на вибори до Верховної Ради Кремль кине свої ресурси, щоби ще на етапі кампанії показати світу, що українська демократія не відбулася, і за підсумками виборів отримати той склад парламенту, який зможе лише плодити кризи, а ключовим “смотрящим” у ньому телефонуватимуть під час засідань уже не з Банкової, а з-під Спаської вежі.

Чинні політичні еліти, зберігаючи гібридний виборчий закон часів Януковича — пропорційно-мажоритарну систему, — створюють для кремлівських стратегів і технологів якнайкращі умови. Адже саме цей закон є трампліном, завдяки якому Путін має шанс отримати істотний вплив на новий український парламент.

Мажоритарка на крові

Російська Федерація може вдатися до елементів силового сценарію, передусім на мажоритарних округах, щоби спробувати залякати проукраїнських кандидатів і делегітимувати українські вибори.

Мажоритарний складник виборів в Україні є найкращим ґрунтом для такого сценарію. Оскільки переможець, навіть якщо він здобув лише 20% голосів, отримує місце в парламенті, спокуса вдатися до незаконних чи силових дій буде дуже великою.

Вибори відбуватимуться одночасно в 200 мажоритарних округах паралельно зі змаганням за партійними списками. Увага медіа буде зосереджена на перших партійних п’ятірках, ключові дискусії вестимуть у теплих студіях київських телеканалів, а паралельно — 200 локальних битв, 80 з яких у південних і східних регіонах, де все ще наявний істотний вплив Росії.

Демонстративна розслідувати напади на проукраїнських активістів (за останній рік їх сталося понад п’ятдесят) може породити в російських кураторів вітчизняних кандидатів спокусу використовувати подібні методи в більших масштабах. Під ударом опиняться кандидати-мажоритарники, їхні штаби, члени виборчих комісій, члени сімей, рядові агітатори.

Цілком очевидно, що чинна українська влада — проти скасування мажоритарки, тому що на президентських виборах сподівається на підтримку місцевих “рішал” у складних регіонах, які з очевидних причин тримаються за одномандатні округи.

На напади та вбивства громадських і політичних діячів у південних та східних регіонах силова вертикаль президента й осіб зі “стратегічної дев’ятки” реагує наче мавпочки з відомої картини — заплющуючи очі, рот і вуха. Подібна безкарність демотивує українських громадян і фактично збільшує шанси Росії вплинути на результати виборів. Кремль, використовуючи будь-які засоби і застосовуючи чималі фінансові ресурси, здатен істотно підняти градус напруги в складних регіонах. Організовуючи напади і заворушення, вдаючись до залякування і навіть фізичного усунення небезпечних кандидатів або членів їхніх команд, Кремль розчищатиме шлях до перемоги для тих, хто спиратиметься на місцевий адміністративний ресурс та російські гроші.

Жодного сумніву, що в умовах організованого безладу, російські ЗМІ розганятимуть меседж про жахіття українських виборів і смерть української демократії. Проблеми з мажоритаркою даватимуть карти в руки Кремля, який, з одного боку буде прочавлювати своїх кандидатів, а з другого — отримає зайвий привід говорити про Україну як про failed state.

За нинішньої неспроможності силових структур та потурання Києва місцевим феодалам, вибори в мажоритарних округах можуть перетворитися на конвеєр негативних новин про незрілість української демократії. Це може загалом делегітимувати обрану на таких виборах владу як в очах міжнародної спільноти, так і в очах громадян України. Нині, згідно з дослідженнями Центру Разумкова, довіра до парламенту є неймовірно низькою — антирейтинг органу понад 75%. У разі, якщо вибори супроводжуватимуться насильством і беззаконням, ми можемо отримати Верховну Раду, яка не матиме жодної легітимності в очах суспільства вже на момент складання присяги. Натомість — матиме чималу п’яту колону.

Гібридна виборча система — частина гібридної війни

Недарма спікери проросійських сил не приховують наміру якщо не сформувати більшість, то бодай отримати “золоту акцію” — привести в Раду достатню кількість депутатів, щоби нав’язувати свою волю, мати можливість блокувати ухвалення рішень парламенту. З огляду на поточну соціологію, можна прогнозувати, що симпатикам Кремля це теоретично до снаги, якщо вони вдало скористаються вадами закритих списків і мажоритарки. Достатньо розкрутити за російські гроші на телебаченні кілька партій, які сукупно зберуть 17—20% голосів, і провести 50—60 прокремлівських депутатів по округах на Півдні й Сході України.

Російський “чорний кеш” і мажоритарка

Головна безпекова проблема мажоритарки — “чорний кеш”, який легко завести з Росії. При великій кількості самовисуванців і кандидатів узагалі значно важче відстежити походження готівки, ніж за пропорційної системи. Нафтодолари Кремля перетворяться на продуктові пакети і стануть інструментом скуповування голосів тієї частини виборців, яка не надто зважає на політичну риторику, але підтримуватиме “синів і дочок свого краю, які хоч щось роблять і допомагають людям не словом, а ділом” (так-так — “Доверяй делам!”).

Оскільки на мажоритарному окрузі для перемоги достатньо просто набрати голосів більше, ніж інші кандидати (а в багатьох округах це до 20 тисяч голосів), підкуп є дуже ефективною технологією. За лояльності місцевих правоохоронних органів на Півдні й Сході країни Кремль зможе з допомогою підкупу, реклами в місцевих ЗМІ та тиску на проукраїнських кандидатів здобути 50—60 мандатів.

При цьому кандидатам навіть не треба буде афішувати своїх проросійських настроїв — звична схема самовисування дозволить пройти в Раду “білим і пухнастим” захисникам знедолених, а вже там, під куполом, зняти маску і долучитися до лялькового театру Путіна.

Телевізор і закриті списки

Як показали вже кілька останніх парламентських виборів, найефективнішим засобом агітації в Україні є телебачення. Особливо добре воно працює для закритих партійних списків, де партії достатньо мати п’ять—сім упізнаваних облич, які регулярно ходять по ефірах і за яких виборець у результаті й голосує. Рейтинг партії “За життя”, що донедавна була представлена всього двома політиками (які не зникали з екрана, трансформуючись з експертів у ведучих і навпаки), — яскраве тому підтвердження.

Кремль уже за рік до виборів агресивно зайшов “рублем” на українські загальнонаціональні телеканали, у проросійських політиків беруть дуже зручні для них інтерв’ю у прайм-тайм, очільники партій працюють ведучими годинних телепередач. Представники проросійських сил уже хизуються в інтерв’ю, що підтримка телевізора може забезпечити їм більш як 20% підтримки за партійними списками.

Виборча система як елемент національної безпеки

Усі описані ризики й сценарії вже опрацьовувалися і лягали на стіл перших осіб держави. Навіть були спроби заявити про рішення, які можуть протидіяти російській політичній загрозі. В аналітичній доповіді до щорічного Послання президента України до Верховної Ради України “Про внутрішнє та зовнішнє становище України в 2017 році” знаходимо чітку рекомендацію про “перехід до пропорційних виборів до Верховної Ради за відкритими територіальними списками”. Адже очевидно, що відкриті регіональні списки, порівняно зі змішаною системою, створюють низку перепон для втручання Росії.

По-перше, усі партії будуть змушені виставляти мінімум по п’ять кандидатів у кожному з 27 регіональних округів. Оскільки виборці звертатимуть увагу не лише на партійний бренд, а й на конкретних кандидатів по своїй області, то неможливо буде виставляти водіїв і масажистів і сподіватися, що й за них проголосують. Це неабияк скоротить шанси для партій, що орієнтовані лише на конкретні регіони і не мають команди в кількасот політиків по всій Україні.

По-друге, загальнонаціональні рейтинги не будуть пророцтвом, яке точно збудеться. На виборців впливатиме не лише телевізор, а й польова робота демократичних сил у південних та східних регіонах, доброчесність і минуле кандидатів з регіональних списків партій, які будуть немов на долоні і не зможуть сховатися в четвертому чи п’ятому десятку загальнонаціонального списку.

По-третє, у складних регіонах голоси за проукраїнських кандидатів не згоратимуть, як це відбувається при мажоритарці. Оскільки конкуруватимуть партії і кандидати всередині регіональних списків, буде менше стимулів вдаватися до тиску на конкретних кандидатів, а відтак зменшується ймовірність насильства. У регіональних округах змагатимуться команди, які важко знесилити точковими атаками на одну особу.

По-четверте, проросійським кандидатам буде важче проходити, маскуючись під незалежних самовисуванців, які потім приєднаються до проросійської коаліції. Виборчі фонди утворюватимуть і кошти розподілятимуть на рівні обласних партійних осередків. Походження цих коштів можна бути відстежувати, оскільки партії звітують поквартально. Це ускладнить шлях російської готівки. А якщо парламент дослухається до закликів громадянського суспільства і разом з ухваленням Виборчого кодексу посилить покарання за підкуп, то це стане ще однією перепоною для планів Кремля.

По-п’яте, пропорційна система з відкритими регіональними списками продемонструє суспільству і світу, що монополітичність південних і східних регіонів — міф. До прикладу, на минулих виборах від Харківської області до Ради пройшли 13 мажоритарників, 12 з яких балотувалися як самовисуванці і пізніше приєдналися до Опоблоку й “Відродження”. Якби вибори відбувалися за пропорційною системою з відкритими регіональними списками, то від Харківщини в Раді було би дев’ять представників Опоблоку, четверо представників БПП, по двоє від “Народного фронту” і “Самопомочі”, по одному від “Батьківщини” і Радикальної партії. І таку тенденцію демонструє моделювання по всіх областях Півдня і Сходу країни.

Очевидно, що всіх ризиків сама лише зміна виборчої системи не зніме. РНБО, СБУ, Міноборони, поліція, прокуратура, Національна рада з питань телебачення і радіомовлення, НАЗК, ЦВК — усі мають готуватися до виборів і координуватися між собою вже зараз. І заявляти про це публічно. Але гучно піклуватися про кібербезпеку, залишаючи закон Януковича, — це як бронювати ворота, залишаючи дірку в паркані: кому треба, той пройде.

Жодним чином не ідеалізуючи системи відкритих партійних списків, не стверджуючи, що вона є беззастережним антидотом проти кремлівської отрути, я і тисячі моїх однодумців впевнені: нова модель зменшує ризики впливу Кремля на волевиявлення українських громадян

Слово за гарантом

Петро Порошенко (я навмисне згадую гаранта конституції в останніх рядках цього тексту) повинен згадати про свою обіцянку, яку він озвучив іще 2014-го в ПАРЄ, і докласти зусиль, щоб наступні вибори не відбулися за законом Януковича та сценарієм Путіна. Оточення президента і сам верховний головнокомандувач зобов’язані зважити на загрози не лише європейським та євроатлантичним прагненням України, а й нашій державності. Парламент упритул наблизився до зміни виборчих правил. Ми чуємо від лідерів усіх парламентських сил, що вони готові до цих змін, але бояться, що може забракнути політичної волі, — країні потрібен сигнал. Чіткий сигнал про готовність реально гарантувати безпеку наступних виборів за новими правилами.

Олег Рибачук