Страх за історію. Чи може Польща піти слідами Угорщини

0
75

З конфліктного минулого сучасники можуть винести або урок того, що більше ніколи не повториться, або виправдання свого небажання працювати з сучасністю

Те, що наразі спостерігаємо з польського боку – це бажання розглядати польсько-український конфлікт часів Другої світової війни абсолютно односторонньо, тобто говорити тільки про польських жертв та українських убивць. Очевидно, що з історичної точки зору такий підхід є абсолютно некоректний: поділяти учасників конфлікту на вбивць та жертв лише за національною ознакою неможливо. Українці були як і серед тих, кого вбивали, так і серед тих, хто вбивав. І так само з поляками.

З одного боку, такий польський підхід є антиісторичним, а з іншого – політичним. Адже очевидно: подолання конфліктного минулого можливе тільки через взаємне прощення. Натомість польські політики пропонують одностороннє каяття.

З будь-якої історії конфлікту минулого сучасники можуть взяти або урок того, що більше ніколи не повториться, або навпаки – виправдання свого небажання працювати з сучасністю. Нині я спостерігаю, що польські політики, на жаль, обирають другий шлях. А заразом використовують історію задля погіршення сьогодення українсько-польських відносин.

Ми спілкуємось з польськими істориками та, на жаль, системна робота на спеціалізованих майданчиках стала фактично неможливою внаслідок ухвалення Польщею змін до закону про польський інститут національної пам’яті. Ці зміни передбачають кримінальну відповідальність за незгоду з тим, що вони називають «злочинами українських націоналістів». І це не щось інше, як досить грубе втручання в історичну дискусію та чіткий прояв бажання поляків цілком її зупинити.

Поділяти учасників конфлікту на вбивць та жертв лише за національною ознакою неможливо

На мою думку, це пов’язано з процесом відкриття архівів, який нині дуже активно відбувається в Україні: з’являються матеріали, які так чи інакше змушують польських істориків переглянути раніше висунуті концепції співвітчизників, у тому числі про геноцид. І щоби зупинити цей процес, зафіксувати оцінку подій на тому рівні, що є зручний теперішнім політикам, парламент Польщі ухвалив низку політичних рішень про те, що українсько-польський конфлікт був геноцидом. А ті, хто незгоден, нестимуть кримінальну відповідальність.

На жаль, виходячи з того, з якою підіймається тема минулого конфлікту, Польща може піти слідами Угорщини. Адже з боку польських політиків ми постійно чуємо речі, які свідчать про узалежнення сучасних українсько-польських відносин від оцінок українцями своєї ж історії. У відносинах між добросусідськими країнами таке було б неможливо.

Я згоден з тим, що українці й самі недостатньо знають про ОУН, УПА та, зокрема, Волинську трагедію. І цьому є кілька причин.

Справа в тому, що рівень дослідження цієї проблематики в Україні поки що є меншим, ніж у Польщі. Адже українська історіографія як така зазнала більших втрат за часів тривалого панування тут комунізму. Ситуація залишалась аналогічною і довгий час після падіння комунізму: можливостей для нормальних досліджень в Україні не було, тому що багато ключових архівів були закритими, зокрема і архіви КГБ.

Та все поступово міняється після Євромайдану: рівень зацікавленості українців до своєї історії зростає, як і рівень можливостей для дослідницької діяльності. Тепер це лише питання часу.

І саме тому я вважаю це одним з пояснень, чому польські політики так активізувалися.

Нам треба багато працювати та досліджувати. А це значить дивитись на цей конфлікт з обох сторін, намагаючись зрозуміти, що ті події були відголоском дуже брутальної Другої світової війни, а тому і самі були сповнені брутальності. Намагатись зрозуміти, що обидві сторони цього конфлікту чинили речі, які ми з впевненістю можемо вважати воєнними злочинами. Тож і засуджувати ми їх маємо, називаючи конкретні імена – наші та їхні.

А не односторонньо, як це нині робить польська влада: говорячи про конкретні злочини конкретних людей УПА, називати злочинною всю організацію. Ба йти ще далі – називати злочинною всю боротьбу українців за незалежність.

Володимир Вятрович