Самопожирання як національна риса. Нам усім бракує позитиву

0
178

Самопожирання, надмірна критичність до себе самих, особлива оптика, яка в усьому й скрізь помічає лише негатив. Мені здається, це взагалі одна з наших національних рис, але протягом останніх років вона увиразнилася настільки, що починає домінувати над іншими. Нам усім бракує позитиву, оптимізму, простої підбадьорливої усмішки і віри у власні сили.

Причина – війна?

Нам випало жити у складний, небезпечний, турбулентний час. Війна з Росією, політичні, соціальні й економічні потрясіння не могли не вплинути на психічне здоров’я суспільства. Екстремальні умови життя мимоволі вигострюють у людини й суспільства специфічний погляд на світ, в якому бракує відтінків, усе стає чорно-білим, ділиться тільки на «зраду» і «перемогу». Кожна подія набуває апокаліптичного значення, ніби саме вона визначатиме майбутнє України й світу. Кожне висловлювання провокує суперечку, або – як популярно висловлюватися у фейсбуці – срач, а не дискусію чи обмін аргументами.

Загальна нервозність, ба навіть істеричність медійного дискурсу, поширення мови ворожнечі, нетерпимого, нетолерантного, різко емоційного ставлення до співрозмовника, сприяють зростанню напруги в суспільстві. Надлишок негативу поступово впливає не лише на нашу оцінку поточних подій, а й формує ставлення до самих себе, свого народу і майбутнього України як держави. «Ніколи тут порядку не буде», ‒ скільки разів доводилося автору чути цю фразу від випадкових співрозмовників у черзі, в громадському транспорті чи на вулиці. Якщо навіть раціонально люди здатні оцінити інтелектуальний, ресурсний потенціал України, що дають підстави для оптимізму, все одно вони скажуть – попри всі можливості, з цього нічого не вийде.

Травма як національна ікона

Скільки разів уже говорилося, що ми, українці, в історії насамперед бачимо темні сторінки, глорифікуємо поразки й приниження, самостверджуючись цим у думці, що всі нам щось, бідолашним, винні. Українська ментальність настільки міцно зрослася з образом невинної жертви, що це уявлення мимоволі починає проектуватися і на майбутнє. Безперевні скиглення й плач у природний спосіб переростають у зневіру й песимізм, а з таким настроєм справді важко мріяти, будувати й досягати успіхів.

Чи можна це якось змінити? Оскільки йдеться про рису, що міцно закорінилася в нашій ментальності, зробити це буде складно. Але намагатися все одно варто: популяризуючи наші здобутки, прославляючи успіхи українців, розповідаючи приватні історії сучасних героїв.

Бо, наприклад, найчастіше в публічному просторі з’являються новини про проблеми й трагедії в зоні проведення АТО, а матеріалів про патріотичних, професійних і самовідданих воїнів, що поїхали на Схід перемагати – обмаль.

Бо про Мирослава Поповича ми чомусь масово згадуємо після його смерті, за життя не віддаючи людині належної шани й не прислухаючись до його думок.

Бо трагедія Крут для нас незмірно важливіша і відоміша за переможний похід Болбочана на Крим або Чортківську офензиву.

Та й загалом – нам бракує просто позитивних новин із життя різних куточків України, історій людей, що самовіддано роблять свою роботу й своєю працею заслужили вдячність, – лікарів, учителів, підприємців, громадських активістів і волонтерів.

Адже, як слушно йдеться у відомому афоризмі, «світ належить оптимістам, песимісти – лише глядачі».

Андрій Любка